Ярославська Л.П.

Черкаський державний технологічний університет

Роль зернових культур у розвитку сільського господарства Правобережної України в кінці ХІХ – на початку ХХ століття

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. сільське господарство продовжувало залишатися провідною галуззю економіки Російської імперії і українських губерній, що входили до її складу, у тому числі Правобережжя – Волинської, Київської та Подільської. Вирощування зернових завжди відігравало вагому роль у структурі сільського господарства з огляду на його значну соціальну роль як основи харчування населення. Зростання попиту на хліб на внутрішньому ринку внаслідок швидкого росту населення та на зовнішньому ринку, ріст транспортної мережі, розвиток харчової промисловості сприяли швидкому розвитку товарного зернового господарства. Розвиток рільництва неминуче викликав попит на землю, що у свою чергу призводив до збільшення посівних площ. Причому, якщо у 1860 р. ці площі складали 45,6% загальної площі губерній, то у 1887 р. – вже 53,9%.

Слід відзначити, що не зважаючи на кризові явища у аграрному секторі економіки Російської імперії, на відміну від землеробського центру та нечорноземних губерній, де посівні площі зазнали помітного скорочення, площа ріллі в Україні зростала. Це зростання відбувалося переважно за рахунок екстенсивного розорювання цілинних і перелогових земель. Щодо посівних площ, зайнятих під зерновими, то порівняно з іншими сільськогосподарськими культурами, їх частка була більшою. Значна частка посівів зернових у структурі посівних площ України та Правобережжя зокрема була значною мірою обумовлена соціально-економічним становищем основної маси населення. Внаслідок низької купівельної спроможності робітники і селянство не могли помітно збільшити попит на продукти інтенсивного землеробства. Для них хліб становив головний продукт харчування. Відповідно незернові мали дуже вузькі межі для свого розвитку. Тому потреба в хлібі зростала разом зі зростанням населення і була майже безмежною. Також значна увага сільськогосподарських виробників до вирощування зернових була обумовлена становищем на світовому ринку хліба. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Російська імперія зустріла на ньому могутніх заокеанських конкурентів. Утриматися на ринку вона могла лише шляхом зниження цін на свою продукцію. Для того, щоб нейтралізувати падіння цін при потребі в грошах, яка невпинно зростала, доводилося постачати на світовий ринок все більшу кількість хліба, експорт якого стрімко розвивався. При величезному зростанні внутрішнього споживання швидкий розвиток експорту був можливий лише внаслідок такого ж розширення хлібних посівів.

Протягом 1881-1913 рр. у правобережних губерніях площі посівів усіх культур, за винятком гречки, зросли. Цей виняток можна пояснити найперше тим, що в міру розвитку товарно-грошових відносин, господарства краю переорієнтовували виробництво на вирощування культур, які користувалися підвищеним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринку, насамперед пшениці. З іншого боку, скорочення посівів гречки пояснюється скороченням площі дрібних селянських господарств, які культивували її для внутрішнього споживання. Протягом 1881-1913 рр. зросла частка посівів озимої та ярової пшениці, вівсу, ячменю і кукурудзи. Вони були головними експортними культурами не лише Правобережжя, але й Російської імперії загалом. Особливою мірою це стосується ячменю, частка посівів якого зросла найбільше (2,9%). Значення зовнішнього ринку для цієї культури зростало дуже активно. У перші пореформені десятиліття та у 1900-ті рр. ячмінь за розмірами експорту займав четверте місце серед головних хлібів. Проте вже в кінці 1880-х рр. він обійшов за цим показником овес, а у 1911-1913 рр. навіть пшеницю. Правобережна Україна була головним виробником озимої пшениці України. У 1890-1894 рр. середньорічний збір озимої пшениці в Україні становив 82,8 млн. пуд. або 65% збору її в Європейській Росії. Очевидно, що ріст частки посівів озимої пшениці, вівсу, ячменю та кукурудзи говорить про орієнтацію основних виробників збіжжя на зовнішні ринки, а отже про розвиток сільського господарства Правобережжя на ринкових засадах.

Натомість частка площ, зайнятих під посівами жита, гречки та проса зменшилися. Протягом періоду, що досліджується, на Правобережжі спостерігається поступове збільшення посівних площ під житом. Це було пов’язане з ростом внутрішнього ринку, тим більше, що жито культивували переважна більшість селянських господарств. Проте, жито, як головна зернова культура Правобережжя, поступово втрачала своє експортне значення. Експортний характер вирощування зернових особливо яскраво проявився у зміні посівів ярового жита. Якщо протягом 1881-1905 рр. площа посівів озимого жита зросли на 7%, то ярового зменшилися на 57%. Посилення зв’язків з ринком порушував перед землевласниками проблему підвищення дохідності. Прагнення дати ринку більше продукції з тієї ж площі реалізовувалася, зокрема, шляхом удосконалення хлібних злаків. Так само гречка та просо вирощувалися переважно для внутрішнього ринку і у селянських господарствах. Вони не мали експортного значення, а тому у нових ринкових умовах була приречені на поступову втрату своєї ролі у структурі посівних площ.

Отже, характерною рисою розвитку сільського господарства Правобережжя кінця ХІХ – початку ХХ ст. була поступова трансформація вирощування зернових культур. Споживче господарство з його головними зерновими культурами – житом, просом та гречкою – змінювалося товарним зерновим господарством, орієнтованим на виробництво високотоварних експортних культур – головно пшениці, ячменю та меншою мірою вівса та кукурудзи.