|
За
деякими науковими розвідками, бо існують різні версії, поняття “ментальність” як типова ознака
істотної традиційної національної якості у науковий обіг остаточно увійшло з
1958 р. завдячуючи двом французьким дослідникам Ж. Люб’є і Р. Мандру. Ми
ідентифікуємо цю наукову категорію як родову правову природу, а також
підкреслюємо, що видовим поняттям до
нього за нашими ідеями є видова правова природа категорії «правова
ментальність», котра тільки з пострадянського часу знедавна певною мірою
вмотивовано відома українській правовій науці, але слабо досліджена.Через цю
категорію ми можемо аналізувати онтологічно первинний ідейно-світоглядний або
психічний склад звичайних, не наділених владною людей – первинних суб'єктів
правової свідомості та культури - у правовому контексті, на відміну від соціального, політичного, ідеологічного чи
етнічного контексту «ментальності». Аналіз правової міфології, фольклору,
правових і законодавчих архетипів і установок колективного регулятивного
підсвідомого надає можливість вивчати правові (становлення правосвідомості)
та правоусвідомлені (розвиток правовосвідомості) ціннісно-смислові утворення
етнічних суб’єктів – начальних першосуб’єктів правової свідомості та
культури. Вони
стають головними у структурі етнічної правової ментальності. Правова ментальність
орієнтує на певну правову та/або правомірну поведінку, правові цінності
і носить світоглядно-практичний характер.
Для українського колективного безсвідомого, неусвідомленого
та маргінально-правоусвідомленого, за правовими ідеями та правосвідомістю А. Кульчицького,
характерним є архетип правової свідомості та
культури “доброї“
, “ласкавої” , “плодючої” Землі, добрих господарів та
панів, віра у хороші закони, у доброго бога, керівника, Президента. “Не випускайте землі
з рук, тримайтеся міцно за неї – вона єдина вас не зрадить, “ – вчили селяни
своїх дітей. Повага ця часто доходила до обожнювання: “Клянусь землею» [3,
с. 35].
Таким чином, ідейно-світоглядна
правоусвідомлена та неправоусвідомлена толерантність, інода неправомірно гіпертрофована, яка супроводжує український народ протягом
усієї його правової історії, є результатом впливу даного архетипу
української правової свідомості. Формування української правової
психіки та психології – ядра системних трансформій правосвідомості, права та
правової культури, зумовило
тривале повторювальне традиційно-історичне домінування
рефлективної ідейно-світоглядної правової установки
над регулятивно-предметною, зорієнтованою на нормативні детермінанти оточуючого правового і
законодавчого світу. Так, за ідеями дослідників М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського
презентуємо тезу про те, що українцям властива така стійка психолого-правова
риса, як давня історично домінантна традиційна інтровертованість української
правової свідомості, яка проявляється у втечі в різних формах правового
усвідомлення від зовнішнього правового світу на ідейно-світоглядної
зорієнтованості на правову самоту – в ідеалізовано-правовий, вигаданий
міфічно-правовий світ, у якому тільки і почуває себе цей правовий дух цілком
природньо. Саме
тому в українському суспільстві – родина,
родинна правова свідомість та культура найближчої громади
відігравали велику роль і мали особливу правову
цінність
. “До свого роду, хоч по горло в воду “ – без родини не уявляв українець
повноцінного, змістовного життя [3. C.16]. Досить важливим у
формуванні ментально-правових установок українців як установок української правової свідомості та культури був архетип
Богині-Матері. Він став основою етнічно-правової домінанти українського
національного характеру та української правової
свідомості як типово національної. Архетип матері - найдавніший архетип української правової
свідомості - тісно
пов’язаний з типово правовим культом Великої Богині, який виник ще під час
трипільської правової культури,
що потім
трансформувався в догматично-правовий культ Богородиці.
Українська правова релігійність – жіноча, релігійність
колективної біологічної теплоти, яка переживається як теплота містична. Така
релігійність вже світської правової свідомості відмовляється від
чоловічого, активного духовного правового шляху. Це не стільки релігія
Христа, скільки релігія Богородиці, релігія матері-землі [4. C.25]. Архетип
Матері позбавляє світогляд українців агресивної правової
активності.
Прийняття Східного греко-візантійського варіанту християнства – типового змісту християнської правової свідомості та культури, релігії суто -
інтровертованої , орієнтованої на внутрішній світ, обумовило байдужість до
зовнішнього благоустрою земної Батьківщини, нехтування раціональною, у тому числі законодавчою силою. Саме схильність до такої правової рефлексії як типової нераціональної рефлексії української правової свідомості, яка узгоджується з правовим емоційно-чуттєвим
характером, зменшує роль регулятивно-нормативного,
правового, раціонально-вольового
компоненту правової психіки, правової
психології та, згодом, правової ідеології. Наслідком цього
є пасивна
правова, законодавча терплячість, мала практична правова життєздатність
і низький зовнішньо-культурний правовий стан: економічна
нерозвинутість (при значних природніх ресурсах), аполітичне правове мислення
приводять до бідності. У правовій ментальності українців
прослідковується недовіра до правового інтелекту і його
недооцінка, перевага надається правовим почуттям, а звідси до емоційно-правового розв’язання правових проблем і
задань. Це призводить до історичного домінування української правової свідомості
яка усного механізму регулювання суспільних відносин, до традиційної
домінанти правової емоції над правовою нормою. Найвагоміші здобутки українців
пов’язані з духовною правовою культурою (правова філософія, правове
мистецтво, лірична поезія, народні пісні). Правова система освіти і правове
виховання покликані виконати компенсаторну функцію правової свідомості,
спрямувати свій нормативний вплив на соціально – адаптивні характеристики
правової ментальності та послабити ті, що шкодять національно-правовому
укріпленню. Насамперед слід звертати увагу на розвиток
інтелектуально-правових здібностей, розвивати культуру правового мислення,
вміння мислити логічно і відповідно до об’єктивної правової дійсності, обмежити
залежність від сугестії, намагатись уникати звичайних асоціацій правового
усвідомлення, пересудів і догм, удосконалювати стилістичний виклад правових
думок.
За ідеями багатьох дослідників
(ідеї М. Костомарова, В. Липинського, В.Винниченка та інших) відзначаємо таку
характерологічну нормативно-правову рису української правової свідомості, як
індивідуалізм, домінанту індивідуальних форм правосвідомості над іншими, що
набуває крайніх форм асоціального, у тому числі й правового, законодавчого та
законотворчого егоцентризму. Він
виявляється у схильності до непокори, в анархічному «правовому»
індивідуалізмі з його проявами у різних формах опосередкованого потягу до
особистої свободи, з відсутністю типових форм законодавчої організації,
стійкості і дисципліни. Ця риса є небезпечною для побудови державності. Українці
не в змозі організуватися задля досягнення суспільного блага навіть у своєму
селі і, підкорившись Богу і царю як чомусь містичному, малороси по суті нічим
не могли задовольнитися, а справжню свободу бачили тільки у безкінечних мріях
і в безмежному степу [2.
C.10]. Зосередженість на проблемах внутрішнього,
особисто-індивідуального правового світу, призвела до переваги власних
правових інтересів над громадськими правовими – постійної соціальної,
правової та ідеологічної конфронтації, неможливості дійти згоди навіть у дуже
відповідальні, переломні моменти. Серед негативних рис національного
правового характеру виділяємо взаємне не тільки ідейно-світоглядне, а й
нормативно-правове, законодавче та законотворче непорозуміння, неузгодженість
між словом і ділом, відсутність чіткої нормативної визначеності, соціальну
відмежованість, мрійливість, імпульсивність [1. C.64].
Компромісним варіантом між ідейно-світоглядним егоцентризмом і формами
нормативно-правової колективної взаємодії та відповідного правоусвідомлення є
правове (законотворче) свободолюбство і гуманізм, який визначає тільки такі
способи соціально-правової (законодавчої)
організації, що ґрунтуються на принципах добровільності і ні в чому не
обмежують свободи волі. Сильний правовольовий елемент, що згодом трансформується у законодавчовольовий елемент української
правової ментальності українців породив правовий і законодавчий інститут козацтва. Слово “козак” прийшло до нас із
Середньої Азії від тюрків-кочівників, серед яких воно означало вільну,
незалежну людину. “Степ та воля – козацька доля: коли
козак у полі, то він на волі”. Звідси неприйняті осуд будь-яких актів
насильства. Проте багато дослідників українського етносу наголошують на
недостатньо розвинутій соціальній волі. Перевага правової
емоційності,
споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводить
до того, що поставлені цілі не були досягнуті, або реалізувались не так, як
були задумані. Неадекватність
нормативно-правової вольової регуляції відображається і в
упертості, яка проявляється у прагненні діяти по-своєму, всупереч розумним
доказам чи порадам. Важливою рисою правового характеру
як конкретної особистості, так і етнічної групи, є здатність до синергетичної
ідейно-світоглядної та нормативно-правової саморегуляції. Це рівень
самостійності, розвитку правової самосвідомості,
самоконтролю, відповідальності за своє життя. Українці акумулювали у собі як
інтернальний, так і екстернальний локус правового
і правоусвідомленого контролю.
З однієї сторони інтровертованість правової
свідомості зумовлює
критичне ставлення до себе, своїх дітей, вміння брати відповідальність за все
зроблене на себе. Проте тривала відсутність в Україні державності не сприяла
формуванню в українській національній правовій
свідомості відповідальності за власну долю,
породжувала політичну пасивність, очікування, що хтось інший допоможе
розв’язати її проблеми. Коріння правових протиріч як протиріч української правової свідомості та культури – у непоєднанні
сильного, владного, чоловічого початку із м’яким, мрійливим жіночим. Безмежна
правова свобода повертається безмежним рабством.
Чоловічий початок завжди очікується ззовні
як нормативно-правовий, жіночій – як ідейно-світоглядний. Звідси постійна залежність
від чужорідного. Якщо сподівання щодо вирішення проблем не здійснюються,
шукають винуватців не в собі, а в образі представників інших етнічних груп
(євреїв, росіян). Тривале повторення таких ситуацій закріплює у праваовій поведінці та правосвідомості стійкі екстернальні тенденції
становлення та розвитку,
які особливо проявляються у скрутні переломні періоди життя нації. Прояви
екстернальності-інтернальності української правової
свідомості та культури
у правовій ментальності українців залежать від ситуації,
схиляючись то в один, то в інший бік. Правова емоційність, як
підвищена чутливість української душі, правової
свідомості та культури,
схильність до ідейно-свтоглядного, а не нормативно-правового образу,
породжують слабку нормативно-правову вольову регуляцію. Національними
позитивними рисами українців є працелюбність, гостинність, потяг до освіти,
статичність сімейних стосунків, повага до старших, мужність, здоровий
оптимізм, універсальність. Універсальність
українського народу – природного соціального субстрату
національної правової свідомості та культури - була сформована суспільно-політичними
умовами розвитку. Однак слід зважати на те, що характер українського правового етносу
є синтезом декількох народів, декількох
правосвідомостей та правових культур, що ускладнює виділення етнічно-правових компонентів
його правової психіки та психології. Згідно ідей класифікації
К.Г. Юнга, інтровертованість української правової
свідомості та культури з
високим рівнем правового індивідуалізму характерна для народів Сходу.
Наприклад, деякі вчені схильні вважати, що зміни в українській
правовій ментальності
пов’язані з історичними детермінантами періоду
татаро-монгольського часу. Тому питання про психічно-правову установку
звичаєвої української правової свідомості потрібно ще
досліджувати. Її національний характер не може зводитись до
якої-небудь однієї домінуючої ідейно-світоглядної та/або нормативно-правової
риси і тому слід уникати необґрунтованої акцентуації і абсолютизації в
характеристиці національної української психології або психології будь-якого
народу, тих негативно оцінюваних нами психологічних рис , які є результатами
перманентної адаптації. Вивчення і врахування національних особливостей
української правової психології має
сьогодні важливе практичне значення у виробленні програм з попередження
міжнаціональних та інших конфліктів.
Література
1. А.С. Баронин. Этническая психология.— К. 2000.
2. А. Кульчицький. Мировосприятие украинца.— К. 1992
3. В. Супруненко. Народини. Витоки нації: символи, вірування, звичаї та
побут.—К., 1999 .
4. Ю. Чижевський. Нариси з історії філософії на
Україні. – К., 1983.
|