Економічні науки/16 - макроекономіка

Плющ Ю.О.

Донецький національний університет економіки та торгівлі

імені Михайла Туган – Барановського

Вплив трансформації відносин власності на економіку України

Перехід України до нової соціально-економічної системи, якою в пострадянський період став ринок, можливий лише за умови перетворення відносин власності, передусім подолання державного монополізму. Таким є шлях роздержавлення і приватизації економіки та виникнення в результаті цього нових форм власності.

Розглянемо основні поняття, притаманні цьому періоду, а саме: роздержавлення та приватизацію.

Роздержавлення – комплекс заходів, спрямованих на перетворення відносин власності, усунення монополії держави на власність [3, с. 85].

Приватизація – перетворення державної (а також колективної) власності на приватну [3, с. 86].

В Україні процес приватизації розпочався в 1991 р. і до кінця цього року здійснювався стихійно. Зміна форми власності мала вигляд «спонтанної» приватизації випадкових об’єктів. Виборче скорочення державного сектору часто руйнувало технологічні та господарські зв’язки економіки України.

У зв’язку з цим держава не одержувала нічого: в ході спонтанної приватизації зовсім не враховувалися бюджетні інтереси та інтереси трудящих. Через слабкий державний контроль приватний капітал почав зростати, оскільки майже кожний суб’єкт підприємництва міг розвивати одночасно легальну й тіньову частину свого бізнесу. З’являлись «малі підприємства», організовані як дочірні фірми великих державних підприємств. З 1992 р. в Україні створено великий недержавний сектор. У 1993 «малі підприємства» разом із монопольними торговими та фінансовими фірмами державно – приватної форми власності були шляхом привласнення не тільки прибутку, а й державного майна.

Темпи приватизації зростали з кожним роком. У 1995 – 1998 рр. було приватизовано майже 50 тис. об’єктів. Середньорічні темпи малої приватизації за цей ж період зросли у 2,8 раза – форму власності змінили 40,4 тис. малих підприємств [1, с. 272].

Межа державної власності продовжувала скорочуватись. Ії частка в обсязі

промислової продукції зменшилась з 85 % (1992 р.) до 18,2 % (2003 р.) [1, с. 329]. Україна страждала від постійного дефіциту інвестиційних ресурсів. Це не дало змоги не тільки ефективно здійснювати трансформаційні процеси, а й реалізовувати процеси простого відтворення. У результаті у виробничій сфері зношування діючих фондів перевищувало введення нових; надзвичайно низькою була частка легкої промисловості та галузей машинобудування. Наслідком цього стало падіння виробництва національного доходу на душу населення.

У 2001 р. від приватизації таких підприємств як Кримський содовий завод, ВАТ «Рівнеазот», « Криворіжсталь » було заплановано отримати засоби в сумі 5,9 млрд. грн. Це було найгіршим в українській приватизації, бо дані об’єкти мали стратегічне значення для економіки. У всі ці підприємства було вкладено бюджетні кошти, а коли вони почали прибутково працювати, їх віддали під приватизацію, що повністю свідчить про незаконну крадіжку бюджетних коштів. Тобто держава витратила багато коштів, а назад не отримала нічого. Також на цих підприємствах працювало багато робітників, які після приватизації почали отримувати меншу заробітну плату або зовсім втратили своє робоче місце.

Українська модель приватизації має багато недоліків, що не дало змоги реалізувати визначальні завдання, що ставились перед нею: зростання ефективності недержавного сектору економіки, формування власника – інвестора та трансформація соціально-економічної системи [3, с. 95].

Безсуперечно, що все це й досі впливає на економіку України.

Фактично на сьогоднішній день приватизація нічого не зробила для економічного успіху країни, а лише підірвала довіру населення до державних інститутів.

Українські відносини власності набувають сьогодні радикальних змін, а саме:

· вони перебувають у надзвичайно рухливому та мінливому стані;

· трансформаційний період права власності недостатньо спеціалізований і регламентований як в економічному, так і в інституціональному та юридичному аспектах;

· необхідність змін у формах власності зумовлює необхідність якісних змін самих економічних відносин.

Виходячи з вищезазначеного можна зробити наступні висновки:

1. державну власність варто передавати у приватні руки тільки за умови, якщо ця угода буде оптимізована з макроекономічного погляду і якщо буде гарантія того, що новий власник поведе цю справу краще, ніж колишній;

2. не можна передавати власність без гарантій фінансової, правової і моральної відповідальності за ефективне її використання;

3. не можна покладатися на автоматичні дії ринкового саморегулювання у процесі формування ефективних власників. Отже, передавати майно потрібно тільки тоді, коли вдалося підібрати покупців, що заінтересовані в ефективному функціонуванні й розвитку підприємства і які матимуть необхідні організаційно-правові можливості для контролю за його діяльність.

Література:

1. Трансформаційна економіка: Навч. посіб. / В. С. Савчук, Ю. К. Зайцев, І. Й. Малий та ін.; За ред. В. С. Савчука, Ю. К. Зайцева. – К.: КНЕУ, 2006. – 612 с.

2. Леоненко П. М., Черепіна О. І., Сучасні економічні системи: Навч. посіб. –

К.: Знання, 2006. – 429 с. – (Вища освіта XXI ст.)

3. Перехідна економіка: Підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко та ін.; За ред. В. М. Гейця – К.: Вища шк., 2003 – 591 с.