Демартино А.П.

пошукач кафедри історії України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Повстанський рух 1920-х рр. на Чигиринщині як відображення соціальних традицій

Тут окремо слід зупинитися на тому, що саме Середнє Подніпров’я в історії України стала певним центром і каталізатором розвитку повстанського руху саме як явища. На підтвердження своєї думки можу покликати роботу вже відомого сучасного дослідника, доктора історичних наук, професора А.Ю.Чабана, присвячену саме Середньому Подніпров’ю як центру формування української державності. Він, зокрема, відзначав, що на цих землях “зароджувалися державотворчі процеси, які привели до утворення в середині XVII ст. Української козацької держави”, “саме тут формувався субстрат українського етносу, в основі якого лежали традиції давніх часів, ранньофеодальної держави, українського козацтва”, а, крім того, геополітичні фактори призвели “до формування особливого способу життя місцевого населення” [1]. Також на підтвердження викладеного зауважу і про думку іншого сучасного історика П.Захарченка, що “епіцентром повстанського руху Правобережної та й усієї України стала Київська губернія”[2]. Це повністю підтверджується не лише стосовно початкового етапу Української революції і Визвольних змагань, але й в подальшому, вже після їх поразки, в період перших років функціонування радянської влади. Зокрема, це чітко прослідковується на території Чигиринщини, де досить довгий час існувала т.зв. „Холодноярська республіка”. Саме на землях Середнього Подніпров’я одними з перших почали створюватися постійні повстанські формування, котрі діяли тут, у порівнянні з іншими регіонами України, найдовший період часу, аж до середини 1920-х рр. Тому існує необхідність більш детального розгляду історії повстанського руху в цьому регіоні, чого до сих пір в науковій літературі ще зроблено не було. Тут же необхідно зауважити, що вже з’явилися аналогічні розробки стосовно інших регіонів України, зокрема – по Донбасу, Полтавщині, Південній Україні [3].

Безумовно, що в різні епохи повстанський рух мав свої характеристики, свої причини і наслідки, рушійні сили і головних виразників та проводирів. Однак, основними залишалися критерії соціально-економічних умов, ідеологічних мотивів та національно-етнічних ознак. При цьому візьму на себе сміливість стверджувати, що основою будь-якого повстанського руху в першу чергу є ідеологічні основи. Вони є визначальним чинником. І в першу чергу взаємодіють з національно-етнічними ознаками. І лише в другу чергу вони накладаються на соціально-економічні умови. Тут уже наперед хочу відкинути будь-які можливі звинувачення в ідеалізмі. Якщо визначати, що первинне, а що вторинне, то, здається, будь-яке начало виходить із внутрішнього стану явища. Звичайно, воно сперте на матеріальний, проте в процесі розвитку ясно прослідковується саме його домінуюча роль. Про це можна говорити стосовно будь-якого повстанського руху. І лише матеріальне придушення, груба сила, з репресіями і жорстокими покараннями, здатна призупинити його логічне завершення. Проте, в народній пам`яті, в переказах, легендах, оповідях, століттями живуть і передаються із покоління в покоління саме ідеологічні мотиви, а не приземленно-матеріальні.

Проблема самого поняття повстанського руху і його розуміння як явища лежить у площині відразу кількох наук – історичної, політології, філософії та етнології (етнополітики). І кожна з них дає свої підґрунтя для певних узагальнень. Історична наука, перш за все, повинна задовольняти фактичним матеріалом на фоні конкретної епохи. Політологія цей матеріал повинна підкріплювати своїми напрацюваннями в галузі політичного розвитку суспільства. Для філософії ж головне – надати певну емпіричну базу для розуміння цього явища. І, нарешті, етнологія (чи етнополітика) може сфокусувати його через призму етнічних процесів, що відбуваються чи то в якісь проміжки часу, чи то в більш глобальних масштабах.

Дана тема особливо цікава у зв’язку з появою в сучасній науці нового напряму – політичної етноконфліктології. Це – “наука про закономірності виникнення, розвитку, регулювання та вирішення етнополітичних конфліктів”. Сучасні дослідники цілком справедливо вважають, що абсолютна більшість конфліктів не є чисто етнічними, національними чи міжнаціональними: “Вони по суті є етнополітичними, тобто водночас і етнічними і політичними. Адже будь-який етнонаціональний конфлікт рано чи пізно перетворюється на політичний. І навпаки: майже всі політичні конфлікти в поліетнічній державі перетворюються на етнонаціональні”[4]. На мою думку, розвиток повстанського руху в процесі Визвольних змагань у 1920-х рр. має безпосереднє і пряме відношення до вирішення проблем політичної етноконфліктології.

От саме виходячи з цих позицій і слід оцінювати повстанський рух як явище. Дана ж робота присвячена лише повстанському руху на Середньому Подніпров’ї у 1920-х рр. Проте автор у ній виходить саме із означених вище моментів і вважає, що його робота стане у майбутньому основою для нових досліджень, що зможуть розкрити загальну природу повстанського руху в історії суспільства і людства.

Вже торкаючись проблем в історіографії, слід зупинитися на тому, що до нинішнього часу в українській історичній науці не існує єдиного підходу до використання відповідної термінології. Зокрема, на цьому наголошує О.Ганжа, котра доводить, що й самі терміни дискусії є предметом окремих досліджень; це стосується таких із них, як "ради", "куркуль", "політичний бандитизм" та ін. Очевидно, останній з них вона й сама не сприймає, оскільки ним прикривалося "відкрите збройне протистояння тоталітарного режиму і селянства"[5]. На ідеологічному походженні цього терміну і, відповідно, його ненауковості наполягають Д.Архірейський і В.Ченцов. Тому вони запропонували інший термін - "політична опозиція", при цьому розуміючи його як явище в усіх своїх різновидах. Натомість поняття "повстанський рух", на їх думку, є вужчим і тому недоцільним [6]. Тим не менше, історики продовжують вживати ту термінологію, яку вважають за найбільш відповідну: "повстанський рух" (В.Коцур) [7], "селянське антибільшовицьке повстання" і "партизансько-повстанський рух" (О.Реєнт) [8], "революційний селянський рух" (В.Горак) [9], "селянська війна" (П.Захарченко) [10]*.

Одна з найостанніших наукових монографій (автори – П.Захарченко, Н.Земзюліна, О.Нестеров) присвячена повстанському руху на Правобережній Україні у 1919 р. В ній розглядаються питання земельної політики радянської влади в українському селі, ідеологія селянського повстанського руху та бойові дії повстанців у 1919 р. В результаті своїх досліджень автори дійшли висновку, що “епіцентром повстанського руху Правобережної та й усієї України стала Київська губернія” [11], а його основою – село [12]. Разом з тим, вони чомусь заявляють, що саме події на Правобережній Україні, “на території якої рух розгортався під національно-державними прапорами” не вивчалися радянською історіографією. Повністю з цим твердженням погодитися не можна. Краще сказати інакше: вивчалися не в більшій мірі, ніж і події на будь-якій іншій території. Інша справа – як вивчалося і як подавалося. Цікавою і концептуально перспективною для майбутніх досліджень є думка авторів, що історія повстанського руху – це не що інше як спроба “селянства знайти власний шлях у революції” [13]. Разом з тим спостерігається і певна переоцінка термінології. Як видно, П.Захарченко відійшов від свого початкового вживання поняття “селянська війна” до більш широко використовуваного “селянсько-повстанський рух”.

На основі отриманих матеріалів автори дійшли висновку, що причини виникнення повстанського руху у 1919 р. перш за все полягають у хибній земельній політиці радянської влади, оскільки селяни внаслідок неї “були позбавлені права розпоряджатися наслідками своєї праці” із-за створення радгоспів чи колективних комун, а також у злочинно-терористичній діяльності ВУЧК та реквізиції продуктів [14]. Однак, тут, здається, дослідники випустили з уваги таку немаловажну деталь як революційний процес. Адже він зачепив і село. Тому причини повстанського руху лежать не тільки в площині суто практичних елементів (земля, терор, продукти). Тут слід враховувати також загальну суспільно-політичну ситуацію, що почала набирати обертів ще з 1917 р. З цього огляду важливим є висновок авторів, що рух на Правобережній Україні поширювався “під національно-державними та антикомуністичними гаслами” [15]. Зрозуміло, антикомуністичні гасла якраз і виникли переважно під тиском практичних елементів, але ж національно-державні випливають саме з розвитку суспільно-політичної ситуації.

Література.

1. Чабан А.Ю. Середнє Подніпров`я в історії України з найдавніших часів до середини XVII ст. (геополітичний аспект). Автореф.дис. …докт.іст. наук.- К., 1996.- С.5, 44, 45.

2. Захарченко П., Земзюліна Н., Нестеров О. У поході за волею (селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 р.).- К.: ЗАТ «Нічлава», 2000.- С.100.

3. Федоровський Ю. Повстанський рух в Донбасі та Махно. Автореф. дис. ... к.і.н.- Донецьк, 2000; Ревегук В. У боротьбі за волю України (Визвольні змагання на Полтавщині 1920-1925 рр.).- Полтава, 2000; Котляр Ю. Повстансько-партизанський рух українських селян у 1919 – на початку 1920 рр. (на матеріалах Півдня України). Автореф. дис. ... к.і.н.- Одеса, 1997.

4. Маруховська О. Політична етноконфліктологія // Мала енциклопедія етнодержавознавства.- К.: Генеза, Довіра, 1996.- С.578.

5. Ганжа О. Українське селянство.., с.9-14.

6. Архієрейський Д., ЧенцовВ. Влада і селянство в Україні у 20-ті рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1999. №1/2. – С.90.

7. Коцур.В. Історичні дослідження.., с.249.

8. Реєнт О. У робітнях історичної науки. – К., 1999. – С.224-233.

9. Горак В. Повстанці атамана Григор’єва.., с.212.

10. Захарченко П. Селянська війна..,

* В.Солдатенко вважає заслугою П.Захарченка вжиття цього терміну – «чіткість постановки питання, концептуальним формуванням назв публікацій» (Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С.29). Але заради справедливості слід зазначити, що цей термін задовго до П.Захарченка, ще у 1986 р., вжив стосовно подій в Україні американський історик Р.Конквіст (Р.Конквіст. Жнива скорботи. – К., 1993. – С.50-66).

11. Захарченко П., Земзюліна Н., Нестеров О. У поході за волею (селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 р.).- К.: ЗАТ «Нічлава», 2000.- С.100.

12. Там само, с.125.

13. Там само.

14. Там само, с.124.

15. Там само, с.124-125.