К.і.н. Федько А. В., Федько Ю. М., к.і.н. Каліберда Ю. Ю., Гуменюк С.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

ФРОНТ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ У ЗБРОЙНІЙ БОРОТЬБІ З НІМЕЦЬКИМИ ОКУПАНТАМИ НА ВОЛИНІ (1942 - 43 рр.)

«Фронт української революції – українське повстанське з’єднання під час радянсько-німецької війни 1941-45. Утворилося восени 1942 року на Кременеччині (тепер Тернопільська обл.)», - саме таку інформацію ми можемо прочитати у третьому томі «Довідника з історії України» (К., 1999) про одне з національних військових формувань, яке протягом середини 1942 – вересня 1943 рр. успішно діяло проти німецьких окупантів та радянських партизанів на Волині [1, с. 513]. Разом з військовими відділами Української народно-революційної армії (УНРА) на чолі з Т. Бульбою-Боровцем (1908-1981) та Української повстанської армії (УПА) вояки ФУР внесли помітний внесок у справу визвольної боротьби українського народу в роки Другої світової війни (1941- 45) на Волині та Поліссі.

Поява Фронту української революції разом з іншими партизанськими національними формуваннями влітку-восени 1942 року на Волині стало прямим наслідком посилення німецького окупаційного терору на теренах України, остаточної військової поразки вермахту під Сталінградом, початком організованого збройного національного руху Опору в Україні.

Очолював ФУР Тиміш Басюк (справжнє прізвище Яворенко) (р.н.н.-1943), колишній радянської офіцер, а пізніше – командир сотні УПА [2, с. 411]. До війни Володимир Яворенко (Явір-Яворенко) працював директором сільськогосподарської школи в рідному селі Борсуки на Кременеччині. В 1940 році був призваний до лав Червоної Армії і після закінчення офіцерських курсів отримав військове звання «лейтенант».

На початку радянсько-німецької війни 1941-45 рр., як і багато інших радянських офіцерів та солдатів, лейтенант Т. Басюк потрапив до оточення, але врятувавшись приєднався до повстанського руху.

Як стверджує О. Алфьоров в «Нарисі діяльності гетьманців у рядах Руху опору Другої світової війни на теренах України», В. Яворенко протягом зими -

весни 1942 року перебував в бандерівському підпіллі на Східному терені хоча сам членом Організації українських націоналістів (ОУН) не був [3, с. 2]. Пізніше, розчарувавшись в формах та методах діяльності ОУН-Б (Бандери), він пориває з націоналістичним підпіллям і повертається в рідні краї, де і організує навколо себе партизанський загін - Фронт української революції.

Так, у своїх спогадах «Туди де бій за волю» курінний УПА М. Скорупський («Макс») (1915-1981) згадує, що основу загону ФУР складали представники українських націоналістів, «що після 30.6.1941. відійшли від бандерівців, і тих, хто стояв на площині УНР» [4, с. 84]. Серед його вояків було чимало колишніх червоноармійців та військовослужбовців польської армії. [5, с. 166].

Відділ В. Яворенка був нечисленний і нараховував у своєму складі від 200 до 600 осіб [1, с. 513], а його командир мав «прикмети сміливого ватажка та здібності промовця» [4, с. 84]. На зразок Червоної армії в загоні був свій політвиховник «Остап», який проводив політичну роботу з вояками та населенням на принципах відданості демократичним ідеалам та традиціям національно-визвольних змагань 1917-21 рр. в Україні.

Для керування військовими операціями був створений штаб Фронту української революції. Серед його членів були відомі такі діячі: наддніпрянець лейтенант «Костя» - особистий ад’ютант В. Яворенка [4, с. 84], а також Ісаїв, Аркан та галичанин Грушка. Останній за поглядами був прибічником гетьмана П. Скоропадського і після втрати загоном власної типографії відповідав за постачання для ФУР пропагандистської літератури [3, с. 2].

До травня 1943 року підконтрольна територія Фронту української революції обмежувалась «селами Борсуки, Снігурівка і кількома хуторами Лановецького району», а містом постійної дислокації його штабу був хутір Червона [4, с. 84]. В. Яворенко був противником великих загонів – завжди при ньому було близько двох десятків вишколених бойовиків. На час акцій, він, збирав кілька сотень своїх прихильників, які після закінчення операції розходились по сусіднім селам [5, с. 12].

Про активні бойові дії відділу Фронту української революції проти

німецьких окупантів до лютого 1943 року майже нічого не відомо. Вірогідніше

до того часу його члени займалися агітаційно-пропагандистською роботою з

місцевим населенням, збором зброї та амуніції, налагодженням зв’язків з інши-

ми партизанськими загонами.

Першою антинацистською акцією ФУР слід вважати напад його вояків на Кременецьку повітову друкарню у лютому 1943 року з метою захоплення її устаткування. Пізніше дозвіл на її користування членам збройного формування ОУН–Б під командуванням І. Климишина («Крука») призвів до того, що «бандерівці правом «старшого брата» забрали друкарню собі» [3, с. 84].

На початку 1943 року Фронт української революції також здійснив декілька успішних бойових рейдів на Галичину.

У оперативно-тактичному плані Фронт української революції співпрацю-вав з УНРА («Поліська Січ») Т. Бульби-Боровця, що діяла з весни 1942 року на Поліссі та збройними формуваннями ОУН–М (Мельника) на чолі з поручником М. Недзведським («Хріном») та ОУН–Б (Бандери) (командир «Крук»), які виникли в лютому 1943 року на Кременеччині. Спільними зусиллями партизани захищали українські села та їх мешканців від німецьких окупантів, радянських партизанів та польських відділів Армії Крайової (АК).

В той же час всередині українського визвольного руху точилася боротьба за лідерство. В цій боротьбі особливо відзначились бандерівці, які на правах сильного намагалися об’єднати всі партизанські загони краю під власним керівництво. Служба безпеки (СБ) ОУН–Б навіть декілька разів намагалася фізично усунути командира Фронту української революції [6, с. 30-31].

Це призвело до напруження стосунків у ФУР з загоном ОУН-Б на чолі з «Круком», з яким В. Яворенко декілька разів укладав військову угоду про спільні дії і навіть протягом декількох місяців 1943 року разом із своїм загоном на правах бойової сотні воював під його керівництвом.

Проте остаточно розірвати союз з бандерівцями Т. Басюк наважився тіль-ки на початку червня 1943 року після невдалого спільного рейду з військовим

загоном Української повстанської армії (УПА) під керівництвом Кропиви на Східну Україну. Втративши в боях з німцями біля 50 бійців, залишки відділу В.

Яворенка у складі 80 осіб перейшов на бік мельниківців [3, с. 111].

Але військовий союз з ОУН-Мельника був нетривалим. 6 липня 1943 року партизанський загін М. Недведського був несподівано оточений і роззброєний в районі своєї дислокації багаточисельним відділом «Крука».

На цей раз загону ФУР вдалося уникнути роззброєння. Проте відділ «Крука» весь час намагався переслідувати партизанів, територією діяльності яких на той час стали «Борщовецький ліс і Вишгородчина» [4, с. 111].

Щоб якось зберегти свою самостійність, влітку 1943 року В. Яворенко іде на союз з Т. Бульбою-Боровцем. Проте восени того ж року він вимушений був розпустити людей і піти у підпілля, де і загинув наприкінці того ж року за присудом Служби безпеки ОУН-Бандери [7, с. 139].

У вересні 1943 року залишки Фронту української революції частково вступили до Української повстанської армії, а частково до Українського легіону самооборони.

Література:

1.Довідник з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. –Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

2. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни / За ред. В. Д. Конашевича. – Київ: Пошуково-вид. агент-

ство «Книга Пам’яті України», 1996. – 568 с.

3. http;//www.haidamaka./org./ua/0057.html.

4. Туди де бій за волю (Спогади курінного УПА Максима Скорупського – Мак-

са) – Київ: Видавництво ім. О. Теліги, 1992. – 351 с.

5. Дзьобак В.В. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941–1944 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Чернівецький національний ун-т ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 2002. – 17 с.

6. Гірняк К., Чуйко О. Фронт української революції (Причинок до історії

збройної боротьби Волині). – Торонто: Онтаріо, 1979. - 45 с.

7. Верига В. Втрати ОУН в часі Другої світової війни. – Торонто: Новий шлях,

1991.– 208 с.