„История”/ 1. Отечественная история

Стрижак Є.М.

Черкаський державний технологічний університет

Доповідна записка комуністичної фракції Всеукраїнського комітету профспілки «Робос» ЦК КП(б)У – як джерело для вивчення політичних настроїв

українського учительства у 1920-х – початку 1930-х рр.

26 жовтня 1932 р. під час зустрічі з письменниками у «видатного пролетарського літератора» М. Горького, ім’ям якого освячувалися злочини тоталітарної влади, Й. Сталін вперше назвав радянських письменників «інженерами людських душ», наголосивши тим самим на винятковій ролі художнього слова та його майстрів у реалізації масштабних проектів соціальної інженерії в опанованому ним Радянському Союзі. З не меншим правом «інженерами людських душ» можна було вважати й багатотисячну армію вітчизняних педагогів. Школа, учитель, спрямування навчально-педагогічного процесу були стратегічно важливими компонентами формування світогляду майбутнього підданого СРСР, від ідеологічної спрямованості якого залежала наступна поведінка члена суспільства.

Метою статті є показати на основі аналізу конкретного архівного документу датованого травнем 1930 р. – доповідної записки комуністичної фракції Всеукраїнського комітету профспілки «Робос» ЦК КП(б)У про стан сільських педагогічних працівників в УСРР за реконструктивної доби – політичні настрої підрадянського учительства у 1920-х – початку 1930-х рр.

У вищезазначеній доповідній записці містилася стисла, але виразна інформація щодо політичних настроїв загалу підрадянського учительства: «Жовтневої Революції більшість учительства не сприйняла. Роки громадянської війни й подальші події викликали серед учительства процес політичного розшарування, який щороку чимраз поглиблювався, захоплював чимраз нові товщі вчительства. Роки 1924 – 25 (період Учительських З’їздів) вважаються за роки перелому в настроях масового вчительства, повороту його до комуністичної партії та радянської влади. Відтоді й починається нова сторінка в історії вчительства. Натоді ми вже мали понад чверть учительства цілком радянського, яке визнало за єдиного свого керівника – комуністичну партію, щось близько половини являло собою політично пасивну частину й решта не визнавала радянської влади, а іноді активно брала участь у боротьбі проти неї» [1].

Відтоді, на думку автора меморандуму, секретаря комфракції Спілки «Робос» К. Коки, співвідношення між цими групами різко змінилося на краще для більшовицької адміністрації: «Великий розмах соціялістичного будівництва, успішне виконання п’ятирічки, посилення клясової боротьби в країні внаслідок розгорнутого на весь фронт пролетарського наступу на рештки капіталу, ліквідація куркуля як кляси на основі колективізації – рішуче посилює процес політичного розшарування учительства, надто сільського. Більша частина вчительства – радянська й групується вона навколо основного ядра клясово загартованих, відданих комуністичній партії вчителів – громадських активістів. Друга група, щось із чверть, ще й на сьогодні являє політичне болото. Решта – ворожі радянській владі. З цього прошарку (останнього) виходить отой антирадянський активіст, що творить всяке шкідництво, чинить разом з куркулем і попом шалений опір соціялістичному наступові, з них укомплектовуються всякі контрреволюційні угруповання, приміром СВУ […]» [2].

З 1928 р., за тим самим документом, відбулася гостра поляризація обох полюсів учительства – радянських активістів й антирадянської частини. Вочевидь, відмова сталінського режиму від декларованих 1921 р. засад нової економічної політики й пов’язаної із цим певної лібералізації політичної системи спричиняє загострення цього протистояння/поляризації, що завдячувала ескалацією конфлікту в учительському середовищі адміністративному втручанню: «Уже перший рік запровадження на селі господарсько-політичних кампаній (хлібозаготівлі, самообкладання) показав, що пасивне вчительство активізується […]. Воно пробувало шукати невтралітету, але відчуло, що стати осторонь не вдасться, що невтральність перекидає його в табір куркульні з попом і ворожим учителем, що свідомо й відверто провадять боротьбу з кампаніями. Чітка партійна лінія, активна робота радянської частини вчительства допомогли цьому вчительству побачити, що стояти осторонь не можна, треба пристати до того чи того клясового табору. І от одиницями й групами пасивне вчительство переходить на бік радянського активу. Процес політичної диференціяції вчительства й консолідація переважної його більшости навколо основного ядра радянських вчителів-активістів за рахунок пасиву водночас з активізацією шкідницького антирадянського вчительства все поглиблюється й перекидається з села в місто […]» [3].

Водночас К. Кока наголошував, що процес політико-ідеологічного розмежування серед міського учительства все ще не відбувається настільки виразно, як на селі. Група «болота», або політично індиферентних педагогів у місті складала переважну частину вчительства. Ворожа радянській адміністрації частина міського вчительства, хоча й не мала можливості так активізуватися, як антирадянське вчительство на селі, але «правила за конденсатор ворожих течій сільського вчительства, формувала його ідеольогію. Міське вчительство менш втягнене в громадсько-політичну роботу, менший на нього попит від суспільства, як на громадського робітника, до того ж воно не поставлене прямо перед такими конкретними завданнями соціялістичного будівництва, як на селі (колективізація, хлібозаготівля і ін.)».

Очевидно, що вищенаведені міркування компартійного вождя з республіканської профспілки робітників освіти почасти були умоглядними, але водночас відбивали й певні реалії життя учительства та професорсько-викладацького складу УСРР 1920-х – початку 1930-х рр. І, справді, палких прихильників більшовицької влади у педагогічному середовищі у дійсності було не так і багато. Більшість або зберігала політичний нейтралітет, заклопотана щоденними турботами й нелегкими проблемами виживання за умов злиденної дійсності у країні пролетаріату, що переміг, або ж була приховано ворожа до комуністичної ідеології, яку сповідували керманичі СРСР та їхніх педагогічних експериментів.

Вищезгадані обставини, а також відома «любов» більшовиків до спеціалістів («спеців») й старої інтелігенції слугували міцним підґрунтям для здійснення тоталітарним режимом перманентних репресивних акцій проти українського учительства та професорсько-викладацького складу середньої спеціальної та вищої школи УСРР.

Література:

1. Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 1, оп. 20, спр. 3099, арк. 7.

2. Там само. – Арк. 8.

3. Там само. – Арк. 8–9.