Участь католицької та греко-католицької церкви у польському національно-визвольному русі на Правобережній Україні наприкінці XVIII – у 20-х роках XIX ст.

Хитровська Ю.В.

НТУУ „КПІ”

Для поляків кінець XVIII ст. став добою зародження національно-визвольного руху, адже саме в цей час Річ Посполита втратила свій державний суверенітет. Першою спробою реалізувати прагнення повернути незалежність Польщі було повстання проти Росії під керівництвом Тадеуша Костюшка, яке було жорстоко придушене російською імператрицею Катериною II. Воно започаткувало собою польський національно-визвольний рух кінця XVIII – першої половини XIX ст. і стало для поляків великою національною подією, яка пов’язала відродження незалежної Польщі із демократизацією політичного життя і соціальними реформами. Хоча центром повстання була територія Речі Посполитої, Правобережжя також зазнало його впливу. Безпосередньо чи опосередковано у ньому взяли участь, поряд з польськими магнатами Чарторийським, Яблоновським, Косовським та іншими, і представники польського католицького та уніатського духовенства. Серед них, зокрема, був Овруцький василіанський архімандрит Йосафат Охонський. За підтримку повстання чимало представників католицького кліру Правобережної України поплатилося своїми посадами, опинилося у вигнанні, а їхні маєтки царський уряд секвестрував і пожалував російському дворянству.[1]

Участь у повстанні Костюшка численних представників польського римо- та греко-католицького духовенства була викликана кількома чинниками. Так, визначальну роль у приєднанні до повстання відіграли патріотичні почуття духовних – бажання відродити самостійність і могутність Речі Посполитої, окрім того значна частина священнослужителів була пов’язана родинними зв’язками із польськими магнатами та шляхтою, які активно включилися у патріотичний рух відразу ж після загибелі Речі Посполитої. Але католицьке та уніатське духовенство Правобережної України керувалося у своєму політичному виборі не лише патріотичними почуттями, а і звичайним прагматизмом, адже його основна маса походила із польської та української спольщеної шляхти і вже тому поділяла її політичні ідеали, і передусім, ідею шляхетської вольниці, активно підтримувану – з великодержавною метою – російською дипломатією. Викохане політичними свободами, щоб не сказати політичною анархією, римо – і греко-католицьке духовенство жахалося навіть думки потрапити у залізні лещата абсолютистської машини, стати її гвинтиками, тому щиро і палко прагнуло відродити Велику Польщу. Спрацьовував також інстинкт самозбереження, адже для духовенства обох конфесій не було таємницею, що царський уряд має намір посилити на Правобережжі значення і роль місцевої православної церкви, тим самим послабивши позиції католицизму, зокрема - ліквідувавши греко-католицьку церкву та секуляризувавши її земельну власність. Це стало додатковою спонукою для духовних осіб обох конфесій підтримати польське національно-визвольне повстання.

Після поразки повстання Тадеуша Костюшки польському національно-визвольному рухові було завдано дошкульного удару. Відразу після придушення повстання відбувся третій поділ Речі Посполитої. Польща надовго втратила свою незалежність. Однак, польські національно-визвольні змагання не припинилися. Правобережжя, як складова частина колишньої самостійної Речі Посполитої, й надалі підтримувало тісний зв’язок із польським національно-визвольним рухом, що зумовлювалося проживанням на його території значної кількості польської шляхти, католицького духовенства, які тримали у своїх руках не лише економічну й політичну міць, а й ідеологічний апарат – церковні установи, школи тощо.

Антикатолицька церковна політика царського уряду посилила протидію католицького та уніатського духовенства намаганням самодержавства одержавити церкву та активізувала його участь у польському національно-визвольному русі. Про це свідчить, зокрема, повідомлення від 16 квітня 1796 року православного благочинного Кам’янецької округи Подільському губернаторові про те, що греко-католицькі священики і навколишня шляхта проводять у місті конспіративні збори для підготовки нового повстання. Такі ж повідомлення надходили із Радомишля, Дубно та інших міст Правобережної України. Проповідницька діяльність греко-католицького духовенства займала важливе місце у підготовці майбутнього повстання. Із церковних кафедр підтримувалися чи, навіть, поширювалися чутки, буцімто назрівають політичні зміни, має спалахнути війна Росії з Пруссією та Туреччиною, а повстанцям надійде допомога від іноземних держав.[2] Резервом майбутнього патріотичного збурення мають стати польські військовослужбовці, які залишилися на Правобережній Україні після поразки повстання 1794 року, і частина яких відмовилася скласти присягу на вірність російському престолу й переховувалася у маєтках місцевих поміщиків та католицьких монастирях.[3]

Однак, реальна надія на відродження незалежності Речі Посполитої з’явилася у поляків лише під час наполеонівських воєн у Європі. Наполеон Бонапарт у 1807 році створив герцогство Варшавське і поляки почали прибувати до Варшави, сподіваючись, що французький імператор відродить суверенність їх батьківщини і приєднає відірвані Росією, так звані, західно – руські області. Такі ж надії плекали поляки Правобережжя, у тому числі представники духовенства. Непоодинокі католицькі ченці, особливо на Поділлі, під час заколотів у Західних губерніях влітку 1811 року дали втягнути себе у політику, за що й поплатилися (більшість із них була заслана царським урядом на особливі поселення). Однак, за допомогою польського чиновництва католицькі духовні тікали із заслання, отримуючи від єпископів підроблені паспорти, скупчувалися у католицьких монастирях і очікували війни Наполеона із Росією, наполегливо готуючи суспільство до нового повстання. У поляків вони користувалися особливою повагою як мученики за вітчизну і віру.[4]

Коли Наполеон у 1812 році розпочав військову кампанію проти Росії, багато місцевого польського населення надало йому підтримку і допомогу. Католицьке духовенство робило те саме, “заплямувавши” себе в очах самодержавства співробітництвом із французами.[5]

Наступним етапом у національних змаганнях поляків став 1815 рік. Цього року, відповідно до постанов Віденського конгресу, значна частина Варшавського герцогства була приєднана до Російської імперії на правах окремої держави – Царства Польського, яке має власну конституцію. Саме Царство Польське стало центром польського національно–визвольного руху. Тому для розуміння суспільно-політичних процесів, які відбувалися на Правобережній Україні на початку XIX ст., необхідно врахувати суспільно-політичну ситуацію, яка склалася на той час у Царстві Польському. Говорячи про соціальну базу польського національно-визвольного руху, необхідно відзначити її неоднорідність. Це – і шляхта, значна частина якої належала до таємних патріотичних товариств, і представники католицького духовенства, які були ідеологами руху, і уніатські священики, невдоволені політикою самодержавства щодо їхньої церкви.

На цей час на теренах Польщі вже існував ряд таємних товариств і масонських лож, що працювали на ідею відродження Великої Польщі. У надрах польських масонських лож велась підготовка визвольного повстання і пошуку міжнародної підтримки "польської справи". За даними офіційної статистики 1815 року у Царстві Польському діяло 13 масонських лож, 1817 року – 20, 1821 року – 32 ложі. На початку XIX ст. кілька польських таємних товариств і організацій виникли також на Правобережжі.[6] 1815 року, після створення Царства Польського, польське масонство вступило у нову фазу свого існування. Тепер керівники масонських лож звернули свої погляди на російського імператора Олександра I, який ніби толерантно ставився до масонської організації. Але, як показало життя, Олександр I тільки загравав із польськими „вільними каменярами”, підтримуючи у них надію на повернення суверенності польській державі. Він не лише не відродив Велику Польщу, а й врешті – решт, як уже зазначалося, розгромив у 1822 році масонську організацію у Царстві Польському, а потім і в усій імперії.[7]

Розгром масонської організації лише радикалізував польський визвольний рух. Польські таємні товариства почали співробітничати із декабристами. Причетність масонства до виступу декабристів утвердила царський уряд у намірі покласти край масонському руху в державі. У 1826 році російський імператор Микола I підтвердив чинність “височайшого” указу 1822 року про заборону будь-яких таємних організацій і гуртків, передусім масонських лож.[8] Після розгрому декабристського руху царський уряд дізнався про існування польських таємних товариств, які лише на короткий час припинили свою діяльність, але продовжували діяти і після 1825 року й ідеологічно підготували польське повстання (“листопадову революцію”) 1830 – 1831 років проти Росії.[9]

Церква теж не залишалася осторонь подій, які відбувалися у громадсько-політичному житті суспільства. Політична ситуація на Правобережжі і, загалом, у Російській імперії склалась не на користь католицької церкви. Відродження у 1815 році “Товариства Ісуса” - могутньої міжнародної організації самодержавство розцінило як загрозу своїм інтересам. Після створення у 1815 році “Священного союзу” цей орден втратив своє значення як засіб боротьби європейських монархів із революційними рухами. Негативне ставлення уряду до католицизму було викликане також тим, що католицьке духовенство підтримало Наполеона.[10] Зважаючи на все це, у 1820 році вирішено позбутися єзуїтів у імперії. 13 березня 1820 року публікується спеціальний указ “Про висилання із Росії єзуїтів і про скасування Полоцької єзуїтської Академії і підвласних їй училищ”.[11] Таким чином, було знайдене зручне канонічне виправдання цій акції : уряд послався на буллу папи Климента XIV про заборону єзуїтського ордену, наголошуючи на тому, що навіть глава католицької церкви вбачає небезпеку в діяльності “Товариства Ісуса”. Заборона ордену єзуїтів істотно послабила позиції католицької церкви у Росії. Всі маєтки і капітали ордену перейшли до державної скарбниці й була створена спеціальна Едукаційна комісія для їх ведення. Згодом вони увійшли до складу російських державних маєтностей.[12]

Урядовий наступ на католицизм зумовлювався ще й тим, що наприкінці 20 – х років XIX ст. царський уряд виношував плани про злиття Правобережної України з імперією. Для втілення таких планів самодержавство вирішило : по – перше, покінчити з унією, що намагалася зробити ще у 1794 році Катерина II, по – друге, провести секуляризацію католицького землеволодіння у цьому краї. Ліквідація греко-католицької церкви призвела б до утвердження на Правобережній Україні єдиної державної релігії – православ’я, що повністю відповідало інтересам царського уряду, а також значно послабила б позиції католицизму у “Південно-Західному краї”. Секуляризація ж матеріально узалежнила б католицьке духовенство, перетворивши його на звичайних державних чиновників.

Таким чином, концентрація негативного ставлення поляків до політики царського уряду наприкінці 20 – х років XIX ст. сягнула критичної межі, назрівав справжній вибух. Польське дворянство, значна частина якого належала до таємних опозиційних товариств, було вороже налаштовано проти самодержавства, особливо після провалу планів відродження Великої Польщі мирним шляхом. Католицьке духовенство вбачало для себе небезпеку в церковній політиці уряду, тому, не зважаючи на своє вороже ставлення до таємних організацій, особливо до масонства, було готове взяти участь у повстанні проти Росії. Уніатське ж духовенство, відчувши загрозу ліквідації своєї церкви, як правило, теж було налаштовано проти російського уряду. Ставлення різних конфесій Правобережжя до польського національно – визвольного руху найвиразніше проявилося вже під час польського повстання 1830 – 1831 рр.