Федчик В.А.
Заохочення як прийом педагогічного впливу
Наприкінці ХХ ст. в Україні
великої ваги набуло питання про вироблення нової освітньої політики, завдяки
якій можна було б узгодити зміст освіти і виховання відповідно до сучасних
потреб суспільства [8, 323].
У змісті виховання особистості дитини пріоритетними в наш час визнаються
ідеї свободи, рівності, національної та особистої гідності, шанування родинних
зв’язків, формування працелюбності, взаємодопомоги і самодисципліни,
заощадливості, потреби здобувати знання і вміння у всіх видах праці, ставлення
до свого життя і життя інших людей як до вищої цінності [2–8; 10; 12].
Успішне виховання учня потребує глибокого розуміння законів розвитку
особистості і тих умов, що сприяють вихованню загальнолюдських
цінностей особистості (доброти, милосердя, толерантності тощо), стимулюванню її
внутрішніх сил до саморозвитку і самовиховання. Оскільки правильна поведінка дітей закріплюється у формі позитивних рис характеру і звичок, а неправильна – у негативних, великого значення набуває організація гарних учинків, правильної поведінки вихованців. Способом
організації певної педагогічної обстановки, у
якій на основі відповідних фізіологічних і психологічних закономірностей у школярів
з’являються нові думки
і почуття, що спонукають їх до гарних учинків, подолання своїх вад, може стати прийом педагогічного впливу.
Теоретична проблема прийомів педагогічного
впливу виникла із потреб практики виховання.
Узагальнення зазначених прийомів й утворення відповідних понять доцільно проводити на основі ідей А. С. Макаренка про педагогічне інструментування, необхідне в підході до вихованців [11]. Відправним положенням
у використанні прийомів педагогічного впливу є
констатація певної вади в поведінці учня і прагнення викорінити її, розвиваючи
позитивні якості. У зв’язку з цим виникає необхідність в індивідуальному
підході для боротьби з виявленими вадами вихованців,
який вимагає від учителя глибокого вивчення особливостей кожного учня:
його поглядів, інтересів, темпераменту, характеру, здібностей,
а також умов його життя.
Одним із ефективних засобів педагогічного впливу,
який сприяє гуманістичному вихованню школярів відповідно до сучасних потреб
суспільства, виступає прийом заохочення. Метою цієї статті є дослідження
структури і змісту заохочення як прийому педагогічного впливу.
Поведінка людини формується під впливом
суспільства, яке оцінює певні вчинки і форми поведінки як позитивні, як такі,
що заслуговують на заохочення. Коли ж мова йде про дітей, учнів, роль
заохочення особливо велика. Оскільки самосвідомість дітей тільки розвивається,
для них особливо важливо осмислити, як треба поводитися, які вчинки
суспільством заохочуються, які засуджуються.
Заохочення має велике значення: по-перше, воно сприяє
закріпленню позитивних форм поведінки у людини, яка зробила добрий вчинок;
по-друге, заохочувані вчинки служать еталоном поведінки для інших. Розумне
застосування заохочення сприяє розвитку свідомого ставлення до навчання і
праці, налагодження правильних взаємин з іншими людьми. Заохочення викликає
відчуття задоволення, радості, гордості, натхнення, бажання поводитися ще
краще, сприяє розвитку власної гідності, підвищує авторитет в очах колективу, є
моральною підтримкою, сприяє зміцненню волі.
Вибір прийому
заохочення визначається, по-перше, особливістю створюваної педагогічної ситуації, по-друге, змістом тих почуттів, що народжуються в школяра в
новій педагогічній обстановці і стають основою виникнення нових мотивів поведінки і подолання власних вад, по-третє, об’єктивними фізіологічними і
психологічними закономірностями, на основі яких у школяра виникають ті або інші думки і
почуття і позитивні зміни в його свідомості.
Можна виділити п’ять основних видів заохочення як
прийому педагогічного впливу.
1. Заохочення
схваленням, похвалою
Схвалення виражається коротким зауваженням, яке
підтверджуює, що учень діє правильно, що його вчинок позитивний («молодець»,
«правильно», і т. д.). Досвідчені педагоги широко використовують схвалення
як засіб стимулювання корисних справ своїх вихованців.
У конкретній ситуації схвалення, уміло адресоване
вихованцеві, може стати найсильнішим стимулом його діяльності. Адже воно
ґрунтується на тому, що вихованець дорожить думкою педагога і разом з тим
якимись діями вже завоював право на похвалу. Тому схвалення застосовується
зазвичай після того, як дитина накопичить деякий досвід виконання стимульованої
вихователем діяльності. Важлива роль схвалення полягає в тому, що воно сприяє
виникненню у дітей відчуття задоволення від виконаної за завданням педагога
роботи, наближає той важливий момент, коли сама радість і відчуття успіху в
навчанні і праці та іншій корисній діяльності стають їх головним стимулом.
Цілком очевидно, що дієвість схвалення значною
мірою визначається ставленням вихованця до педагога. Чим більше в цих
відносинах пошани, доброї прихильності, тим сильніше діє схвалення. Ясно також,
що схвалення застосовне, як правило, в стимулюванні діяльності, вже освоєної
школярем, коли рівень її виконання дійсно гідний схвалення. Хоча не виключено,
що похвала може бути використана і на перших кроках виконуваної дитиною справи
як підтвердження правильності цих перших кроків, своєрідний аванс.
Досить типова ситуація, коли учень, який постійно
відчуває від виконуваної ним роботи почуття засмучення, – а саме так
переживається невисока оцінка, – починає і до самої цієї діяльності ставитися
все гірше і гірше, вона стає для нього неприємною справою. Навпаки, схвалення,
похвала, вчасно висловлені педагогом, справляють радість, і ця радість прямо
пов’язується школярем з виконанням ним певного завдання. Позитивне ставлення
педагога до діяльності вихованця розвиває в останнього найстійкіші, найсильніші
стимули.
На відміну від схвалення, похвала є більш
розгорненою оцінкою, з аналізом дій, вчинків дитини («Іванко постарався, почав вчитися значно краще, ніж раніше», «Оленка не
тільки хороша учениця, вона і вдома матері допомагає»).
2. Заохочення-нагорода
Нагорода – заохочення значніше,
застосовується в тих випадках, коли необхідно відмітити незвичайні досягнення,
вчинки, цінні своєю красою і трудністю виконання (нагорода за закінчення
навчального року з відзнакою, за першість в спортивних змаганнях, за порятунок
тонучої людини, за порятунок державного майна).
При похвалі і нагороді корисно колективно
проаналізувати якийсь добрий вчинок, щоб він став зразком для інших.
Виправдовує себе практика висунення і обговорення кандидатур, удостоєних премій
і нагород.
3.
Заохочення довірою
Велике натхнення часто викликає
цікаве своїм змістом доручення, яке свідчить про довіру вихователя. Довіра
мотивується як заохочення, заслужене за хорошу поведінку. Його суть виражається
в дорученні вихованцеві певної відповідальної справи. Довіра радує і надихає
учня, розвиває почуття обов’язку і відповідальності, зміцнює дисципліну,
організованість, ініціативу, активність – мобілізує всі сили на виконання
доручення.
Вивчення фактів використання довіри в роботі
відомих педагогів дозволяє зробити висновок про те, що з її допомогою
викликається зазвичай знайома і посильна дитині діяльність, яку вона в певних
обставинах самостійно раніше не виконувала. Заохочення довірою, як правило,
пов’язане з дорученням, яке є або почесним, або складним і відповідальним
(іноді і тим і іншим разом), виконання якого тому імпонує самолюбству вихованця,
дає йому переживання пошани і довіри людей, думкою яких він дорожить.
Для застосування довіри однією з обов’язкових умов
є виникнення позитивного ставлення вихованця до педагога, відносин дружби,
пошани і навіть свого роду доброї дитячої закоханості в свого вихователя, як
це, зокрема, видно з багатьох творів художньої літератури. У долі окремого
вихованця довіра педагога може виявитися тим поворотним пунктом, з якого добре
в особі хлопчика або дівчинки бере гору над поганими нахилами і шкідливими звичками.
Нерідко довіра справляє настільки сильну дію, що учень проносить надалі спогад
про одний такий конкретний випадок крізь усе життя.
Важливе значення має правильний підбір доручення.
Воно повинне зацікавити учня, захопити його в ході самої діяльності, а також
бути посильним, з урахуванням його здібностей, але не легким, інакше воно не
викличе необхідного вольового зусилля. Непосильне ж доручення незабаром
приводить до охолодження, до втрати інтересу в його виконанні.
Іноді краще дати учневі таке доручення, яке
виконується за порівняно короткий термін, щоб, виконуючи його, він знаходився в
стані душевного підйому.
Діяльність, наділена довірою, характеризується
великим напруженням почуттів. Створюється такий психічний стан, при якому
гаснуть старі і народжуються нові почуття, з’являються нові риси характеру.
На довіру відгукуються всі діти, які поважають
вчителя і живуть інтересами свого колективу, незважаючи на окремі порушення
дисципліни, на недостатню старанність в учінні. Але чутливіші до нього учні, які
втратили довіру через скоєні вчинки. Недовір’я кривдить їх, ослабляє їх зусилля
стати гідними членами колективу. Тому дуже важливо за наявності відповідних
умов виявляти саме таким учням довіру.
Довіра ґрунтується на закономірностях розвитку
почуттів і волі. Серед різних джерел, що породжують почуття дітей, важливе
місце посідають відносини з оточенням, особливо з близькими людьми, з
вихователями і товаришами. Довіра в учнів викликає почуття відповідальності.
Поставане почуття є основою виникнення нових мотивів поведінки: виконати
завдання, щоб виявити себе, виправдати довіру вихователя. Ці мотиви сприяють
зміцненню волі при виконанні відповідних доручень.
Однак слід застерегти вихователів від недоречного
застосування цього засобу педагогічного впливу. Довіра викликає радість і
натхнення тільки тоді, коли вихованець почав сумніватися в правильності своєї
поведінки, коли він мріє заслужити любов вихователя, бажає стати гідним членом
колективу. Якщо ж учневі, з огляду на ряд обставин, сталі чужі інтереси колективу,
байдужа думка вихователів, коли він знайшов поза школою товаришів і захопливу
для себе справу, вираження довіри не чіпає його, майбутнє доручення є для нього
тягарем, і він його не виконує. Стан учня, коли він морально відійшов від
колективу, дуже небезпечний для подальшого розвитку його особистості. Втративши
інтерес до школи і товаришів, відчуваючи себе серед них зайвим і нікчемним, він
шукає нових друзів і нове поле діяльності поза школою. Такими друзями можуть
виявитися діти, які вже встигли втягнутися в неробство, злодійство, хуліганство
і тому подібне. Проте прагнення повернутися на правильний шлях, успішно
вчитися, мати хороших друзів, дивитися всім прямо в очі таїться десь в глибині
душі. Деякі діти не відчувають себе в силах повернутися до колишнього способу
життя. Вони починають з презирством дивитися на колишніх товаришів, вважають їх
нікчемними, з їх чесністю, інтересом до учіння, а нових друзів – справжніми
героями.
Завдання вихователів і колективу учнів, куди визначили
такого школяра, і полягає в тому, щоб повернути його на правильний шлях. Це
складний і тривалий процес. Спочатку може виявитися кориснішим «залучення до
цікавої діяльності», з урахуванням його схильностей, здібностей. Діяльність
зблизить його з учнями, поріднить зі школою. У цих випадках спочатку слід
використовувати прийом «організації успіху в учінні». «Довіру» доцільніше
застосувати на наступному етапі виховної роботи, коли для цього вже з’явилися
сприятливі умови.
Довіра виявляється зазвичай в прихованому вигляді.
Вона реалізується в самому змісті дитячого вчинку, спричинюваного педагогом.
Спокійний, щирий тон, без докучливого підкреслення педагогом: «Я тобі довіряю»,
«Ти не гідний, а я в тебе вірю» і так далі (ось, мовляв, я який хороший!).
Щонайменша нотка подібного святенництва, захоплення фразою може занапастити всю
справу. Вихованець вирішить, що це всього лише педагогічний трюк (а діти дуже
не люблять, коли їх явно виховують), запідозрить фальш у ставленні педагога до
себе.
При цьому не можна забувати, що довіра до
вихованців не є лише окремий прийом педагогічного впливу, а свого роду принцип
ставлення до них, форма вияву справжньої пошани до дітей як повноправних членів
шкільного колективу. Вся обстановка, весь устрій шкільного життя повинен
відповідати цьому принципові. На це указують багато педагогів, особливо
відзначаючи важливу роль довіри у вихованні активної самодіяльності, справжньої
самостійності школярів.
З найбільшою повнотою стимулююча роль довіри
виявляється, коли вона виступає в справжніх, великих справах, серйозних і
відповідальних дорученнях. Опора на довіру в педагогічній роботі в той же час
потребує рішучої відмови від авторитарності і диктаторства вчителів в процесі
виховання. Вже зараз без остраху можна передати учнівським організаціям
більшість функцій щодо налагодження дисципліни і порядку в школі.
Не треба, однак, забувати, що довіра, виявлена один
раз, ніякої чарівної сили не має і відіграє в подібних випадках лише роль
поштовху, що дозволяє виявити відразу і викликати до дії вже накопичені позитивні
якості дитини. Саме ж формування цих якостей – процес складний, довгий і
вирішується не одним махом, вдалою знахідкою, а всією системою роботи педагогів
з дитячим колективом, всім устроєм шкільного життя.
4. Заохочення
задоволенням певних інтересів, потреб
Сюди належить купівля улюбленої
книги, необхідних інструментів, організація прогулянки в ліс, поїздка на
рибалку, дозвіл іти в кіно, театр, на стадіон і так далі
5. Заохочення
вираженням позитивного ставлення
Прихильність поважаного
вихователя: привітна усмішка, дружній жест, спільна гра, прогулянка, відвідини
кіно сприймаються такими учнями як заохочення.
Заохочення потребує дотримання таких умов.
1. Заохочення повинне бути справедливим. Для
цього необхідно враховувати характер вчинку, досягнення і ступінь вольових
зусиль учня. Хороша відповідь слабкого учня заслуговує на заохочення, тоді як
така ж відповідь учня-відмінника може викликати навіть засудження.
2. При заохоченні слід дотримувати міри. Часте
заохочення тих самих учнів сприяє розвитку у них егоїзму, зарозумілості.
3. Педагог повинен добре знати своїх
вихованців, щоб правильно оцінювати їх вчинки, подолання труднощів.
4. Необхідно знайти певні організаційні форми
для систематичного підсумовування успіхів в навчанні і поведінці; досягнень учнів
у різних видах їх діяльності. Це створює умови для чіткого вироблення поняття
«доброго», «гідного», «красивого» в поведінці.
5. Заохочення досягнень важливо поєднувати з
пред’явленням нових вимог, що сприяють подальшому розвиткові особи.
Відома потреба в заохоченні є у кожного учня. Тому
вчитель повинен у кожному шукати і знаходити те добре, що є гідним заохочення.
Отже, дослідження структури і змісту заохочення як
прийому педагогічної дії дозволяє зробити такі висновки.
1. Оськільки самосвідомість дітей перебуває в
стадії формування, для них особливо важливо осмислити, як треба поводитися, які
вчинки суспільством заохочуються, а які засуджуються. У цьому контексті
заохочення як прийом педагогічного впливу є засобом не тільки соціалізації, але
й духовного розвитку вихованців, бо залучає їх до системи цінностей,
визначальних для української нації.
2. Раціональне застосування заохочення сприяє
закріпленню у вихованців позитивних форм поведінки, розвитку їх свідомого
ставлення до навчання і праці та налагодженню правильних взаємин з іншими
людьми, внаслідок чого заохочувані вчинки можуть статі еталоном поведінки для
дитячого колективу.
3. Складна структура прийому заохочення
(заохочення схваленням, похвалою; заохочення-нагорода; заохочення довірою;
заохочення задоволенням певних інтересів, потреб; заохочення вираженням позитивного ставлення) потребує від
вихователя ґрунтовного розуміння психологічних і організаційних умов
спілкування з кожною дитиною в школі, які визначають специфіку окремої
педагогічної ситуації.
4. Заохочення є найсильнішим
виховним засобом: застосовуючи його, вихователь викликає до життя такі могутні
стимули людської діяльності, як різко збільшуване почуття власної гідності,
бажання виправдати довіру, не упустити себе в очах товаришів і поважаного
педагога.
5. При використанні прийому заохочення часто
відзначається величезний вплив особистості вчителя на вихованців. Адже заохочення справляє найбільшу дію на поведінку учня тільки
тоді, коли він шанує вихователя. Добрі відчуття до свого наставника народжують
бажання бути хорошим, завоювати його схвалення, виправдати його довіру.
6. Заохочення викликає у вихованців відчуття
задоволення, радості, гордості, натхнення, бажання поводитися ще краще, сприяє
розвитку власної гідності, підвищує авторитет в очах колективу, є моральною
підтримкою, сприяє зміцненню волі.
Література:
1.
Бабанский Ю.К., Поташник М.М. Оптимизация педагогического процесса:
(В вопросах и ответах). – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Рад. школа, 1983. –
287 с.
2.
Бех І.Д. Виховання
особистості: У 2 кн. Кн.1: Особистісно орієнтований підхід:
теоретико-технологічні засади: Навч.-метод. видання. – К.: Либідь, 2003. – 280
с.
3.
Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн.
Кн.2: Особистісно орієнтований підхід: науково-практичні засади: Навч.-метод. посібник.
– К.: Либідь, 2003. – 344 с.
4.
Д’юї Джон. Демократія і освіта. – Львів:
Літопис, 2003. 294 с.
5.
Державна національна програма „Освіта” („Україна XXI століття”). – К.,
1994. – 61 с.
6.
Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія.
Реалізація. Результати. – К.: Грамота, 2005. – 448 с.
7.
Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні
основи виховання і навчання: Навчальний посібник / Харк. держ. пед. ун-т ім.
Г.С.Сковороди. – Харків: „ОВС”, 2002. – 400 с.
8.
Медвідь Л.А. Історія національної освіти
і педагогічної думки в Україні: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003. – 335 с.
9.
Павловський Кшиштоф. Трансформації вищої
освіти в XXI столітті: польський погляд. – К.: Навчально-методичний центр
„Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні”, 2005. – 230 с.
10. Слєпкань
З.І. Наукові засади педагогічного процесу у вищій школі: Навч. посіб. – К.:
Вища шк., 2005. – 239 с.
11. Федчик
В.А. Теоретичні засади використання
прийомів педагогічного впливу//Материалы II
Международной научно-практической конференции «Научный прогресс на рубеже
тысячелетий – 2007». – Том 6. Педагогические науки. – Днепропетровск: Наука и
образование, 2007. – С.36–47.
12. Формирование общества, основанного на
знаниях. Новые задачи высшей школы / Пер. с англ. –
М.: Издательство «Весь мир», 2003. – 232 с.