Секція “Право”

Підсекція № 7 “Екологічне,

земельне і аграрне право”

Антонюк У.В.

Юридичний інститут Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

ВІДШКОДУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ У ПРОЦЕСІ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ: ОКРЕМІ АСПЕКТИ

У юридичній літературі останніх років все більшої ваги набуває позиція щодо застосування саме екологічної, а не цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу [1, с.146-151] або ж еколого-цивільної відповідальності як міжгалузевого інституту [2, с.18]. Тим більше, що дані положення обгрунтовуються відповідним посиланням на міжнародно-правові документи прийняті Європейською спільнотою у галузі охорони природи зокрема, йдеться про Директиву Європейського парламенту та Ради “Про екологічну відповідальність щодо запобігання та ліквідації наслідків завданої навколишньому середовищу шкоди” 2004/35/ ЄС від 21 квітня 2004 року [3]. Звичайно, врахування позитивного зарубіжного досвіду у умовах адаптації законодавства України до європейських зразків є необхідним і важливим кроком. Але все ж таки з аналізу природи і місця відносин щодо відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу у системі відносин юридичної відповідальності можна дійти висновку, що це складний соціально-правовий інститут, який є поєднанням заходів цивільно-правової відповідальності, норм екологічного законодавства та санкцій позитивної відповідальності [4, с.15]. Тому більшість вчених досліджуючи особливості відшкодування шкоди заподіяної навколишньому природному середовищу чи окремому природному об’єкту розглядають їх у контексті саме цивільно-правової відповідальності..

Відшкодування шкоди, завданої навколишньому природному середовищі у процесі діяльності залізничного транспорту є складовою інституту відшкодування екологічної шкоди та відповідно до ст.50 Конституції України, розглядається як захід захисту екологічних прав громадян [5].

Сутнісною ознакою даного виду відшкодування з поміж інших видів є характер і види екологічної шкоди, заподіяної в процесі діяльності залізничного транспорту. Для того, щоб її визначити, вважаємо за необхідне проаналізувати поняття екологічної шкоди взагалі, і на основі аналізу загальних положень виявити її особливості у досліджуваній сфері. При цьому, слід відмітити, що питання щодо екологічної шкоди є неоднозначним, недослідженим, дискусійним в теорії права не лише України, але і Російської Федерації та Франції тощо, а тим паче, коли йдеться про відшкодування екологічної шкоди у сфері транспорту.

Основні положення щодо відшкодування шкоди містяться у Цивільному Кодексі України (далі ЦКУ) [6]. Велике значення у механізмі захисту екологічних прав громадян має ст.293 ЦКУ, де зазначено, що діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду, тобто мова йде про відшкодування екологічної шкоди. Безпосередньо правове регулювання відшкодування шкоди здійснено у Главі 82 ЦКУ.

Відмінною рисою екологічної шкоди у сфері залізничного транспорту є джерело її заподіяння, тобто транспортний засіб залізничного транспорту, а точніше – діяльність об’єктів залізничного транспорту, яка відповідно до ст.1187 ЦКУ вперше на рівні закону розглядається як джерело підвищеної небезпеки. Але в якості джерела підвищеної небезпеки транспортні засоби виступають лише під час їх експлуатації, якщо ж транспортний засіб знаходиться в стані спокою, то спричинена ним шкода не може розглядатися як така, що заподіяна джерелом підвищеної небезпеки.

Шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки трансформуючись у сферу екологічних правовідносин набуває певних специфічних рис і розглядається як шкода, що спричинена джерелом підвищеної екологічної небезпеки.

Діяльність і експлуатація об’єктів залізничного транспорту виступаючи джерелом підвищеної небезпеки, водночас може розглядатись і як джерело екологічної небезпеки. З огляду на це, відшкодування екологічної шкоди, заподіяної даним джерелом небезпеки характеризується загальними та спеціальними правилами і умовами її застосування. Загальні правила щодо відшкодування екологічної шкоди: це наявність шкоди, протиправність діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою, причинний зв’язок між джерелом небезпеки і шкодою. Спеціальні підстави визначені в ст. 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” [7]. При цьому, як зазначено у ч.3 ст.69 даного Закону, особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Мається на увазі, що для відшкодування шкоди, заподіяної даними джерелами небезпеки вина заподіювача шкоди не виступає обов’язковою ознакою, тобто діє принцип відповідальності без вини або так званої “суворої відповідальності”. Слід відмітити, що принцип “суворої відповідальності” за шкоду, заподіяну особливими джерелами підвищеної небезпеки широко використовується у США, Англії, Німеччині тощо. Так, Королівська комісія з цивільної відповідальності та компенсацій за особисту шкоду Великої Британії у своїй доповіді рекомендувала ввести в закон нові види суворої відповідальності щодо залізничних компаній та інших підприємств, які займаються такими видами діядьності, що являють собою велику небезпеку [8, с.459].

Ще однією особливістю щодо відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної екологічної небезпеки, є безпосереднє заподіяння шкоди даним джерелом, тобто якщо шкоду заподіяно хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але не ним, то в даному випадку відповідальність виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху потяга твердим предметом, який кинутий збоку на залізничну колію [9, с.645].

Суб’єктами відшкодування екологічної шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки виступають володільці джерел підвищеної небезпеки. Відповідно до ч.2 ст.1187 ЦКУ ними є особи, які на відповідній правовій підставі володіють транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Таким чином, вказуються дві ознаки володільців цих джерел – юридична (володіння джерелом на підставі певного права) і матеріальна (фактичне використання, експлуатація джерела). Тому суб’єктами відшкодування екологічної шкоди заподіяної у процесі діяльності залізничного транспорту будуть виступати організації і підприємства залізничного транспорту, що володіють рухомим складом і іншими об’єктами, які входять до складу майна залізниць на праві державної власності згідно ст.5 Закону України “Про залізничний транспорт”[10].

На практиці основні труднощі при розгляді справ щодо відшкодування екологічної шкоди, заподіяної джерелами підвищеної небезпеки, пов’язані з способами їх відшкодування. За загальними правилами, визначеними в ст.1192 ЦКУ, до способів відшкодування шкоди належать відшкодування її в натурі або ж відшкодування завданих збитків у повному обсязі. Звісно, реальна компенсація заподіяної шкоди, наприклад майну особи, у формі поверненні речі того ж роду і такої ж вартості, або ж у її ремонті, чи відновленні її попереднього стану, є логічним і доцільним способом відшкодування. Але коли мова йде про відновлення стану природного середовища чи природного ресурсу, даний спосіб є умовним, і в деякій мірі неможливим. Тому, саме грошова компенсація завданих збитків виступає основним способом відшкодування екологічної шкоди. При цьому і в момент відшкодування шкоди неможливо також підрахувати всі реальні збитки, оскільки одні з них ще не настали, інші не отримали достатнього виразу тощо. Тому всі ці питання потребують відповідного врегулювання і доопрацювання у законодавстві України, зокрема у спеціальній Методиці щодо порядку відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу у процесі діяльності залізничного транспорту, розробленій органами Міністерства охорони природи України за погодженням з Головним управлінням екології Державної адміністрації залізничного транспорту України (Укрзалізниці). Як нам видається, у пропонованій Методиці, враховуючи позитивний зарубіжний досвід (зокрема, США), необхідно встановити види нормованих штрафів за спричинену екологічну шкоду у процесі діяльності залізничного транспорту, зважаючи на характер та розмір такої шкоди.

Отож, з огляду на вище зазначене слід констатувати наступне:

1) чинне законодавство України поки що в недостатній мірі регулює питання щодо відшкодування екологічної шкоди, заподіяної в процесі експлуатаційної діяльності залізничного транспорту і перебуває на стадії формування;

2) основу нормативного закріплення механізму відшкодування екологічної шкоди становлять акти цивільного законодавства України;

3) екологічну шкоду, заподіяна у процесі діяльності об’єктів залізничного транспорту як джерел підвищеної небезпеки слід розглядати як обумовлені експлуатаційною діяльністю об’єктів рухомого складу залізничного транспорту негативні зміни кількісного та якісного стану довкілля та життєдіяльності людини, які відшкодовуються незалежно від вини заподіювача шкоди у формі стягнення завданих збитків на основі нормованих штрафів.

Література:

1. Краснова М. Екологічна відповідальність за шкоду заподіяну навколишньому природному середовищу, у контексті адаптації законодавства України до законодавства ЄС // Право України. – 2007. - № 3.– С.146-151.

2. Криволапова Л.В. Правовое обеспечение возмещения вреда, причиненного экологическими правонарушениями: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – Саратов, 2001. – 24 с.

3. Official journal of the European Union. – 2004. 30/04. L 143/56-143/74/.

4. Решетник Л.П. Відшкодування шкоди, заподіяної порушенням екологічних прав громадян: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.06 / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2005. – 20 с.

5. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.// ВВР. – 1996. - № 30. – Ст.141.

6. Цивільний Кодекс України. – Х.: “Одіссей”, 2003. – 480 с.

7. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25.06.1991р. // ВВР.– 1991.-№ 41.– Ст.546.

8. Швайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. – М., 1998. – Т. 2. – С.459; Пендяга Г. Особливості регулювання цивільно-правової відповідальності в окремих системах права// Підприємництво, господарство і право. – 2006. - № 10. – С.11-15.

9. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В.Боброва, О.В.Дзера, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 784 с.

10. Про залізничний транспорт: Закон України від 4.07.1996 р. № 273/96-ВР / ВВР.– 1996. - № 40. – Ст.183.