Психология / Социальная психология

Поснова Т.П.

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича

ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ФАКТОРИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Аналіз наукової літератури з проблем політичної соціалізації особистості дозволяє прийти до висновку, що даний процес не може розглядатися лише як процес простого відображення особистістю безпосередньо набутого або отриманого в процесі соціального спостереження досвіду. Одні і ті ж соціально-політичні ситуації по-різному сприймаються й оцінюються різними особистостями, тому “…різні особистості можуть виносити із об’єктивно однакових соціальних ситуацій різний соціальний досвід” [8, 11]. Отже, не менш важливими є індивідуально-особистісні фактори політичної соціалізації.

Психологічний напрям співвідносить процес соціалізації з процесом становлення особистості. Г.М.Андрєєва виокремлює три сфери, в яких в основному і відбувається становлення особистості: діяльність, спілкування, самосвідомість. Загальною характеристикою цих сфер є процес розширення, збільшення соціальних зв’язків індивіда із зовнішнім світом [1].

Аналізуючи сферу діяльності, необхідно відзначити, що протягом всього процесу соціалізації “каталог” діяльності індивіда розширюється із засвоєнням все нових і нових видів діяльності [7]. При чому це супроводжується іншими надзвичайно важливими процесами. По-перше, розвивається орієнтація в системі зв’язків, присутніх в кожному виді діяльності, і яка здійснюється через посередництво особистісних смислів. Результатом такої орієнтації є особистісний вибір діяльності. По-друге, відбувається зосередження на обраному виді діяльності і підпорядкування йому всіх інших діяльностей. По-третє, триває процес засвоєння особистістю в ході реалізації діяльності нових ролей і осмислення їх значущості [1, с.160].

Сфера спілкування розглядається нами в контексті теорії соціалізації О.М.Леонтьєва з позицій її розширення та поглиблення. Розширення спілкування розуміється як умноження контактів особистості з іншими людьми та їх специфіка на кожному віковому етапі. Поглиблення спілкування – це перехід від монологічного спілкування до діалогічного, децентрованого, яке передбачає вміння орієнтуватися на партнера, більш точне його сприйняття [5]. “Спілкування формує своєрідний емоційний механізм пізнання іншої людини, який дозволяє в майбутньому не лише здійснювати аналогічні контакти з оточуючими, але й активно шукати їх” [11]. Аналізуючи сфери діяльності та спілкування, науковці вказують на недопустимість їх аналізу у відриві одна від одної і відзначають їх тісний взаємозв’язок і взаємообумовленість. З одного боку, діяльність є умовою спілкування, а з іншої – спілкування виступає засобом узгодження (або неузгодження) діяльностей індивідуальних учасників [10; 10].

Третьою сферою соціалізації, на думку багатьох вчених, являється самосвідомість особистості. В теорії Р.Бернса процес соціалізації співвідноситься з розвитком “Я”-концепції” особистості [4], Е.Еріксон вказує на „пошук самототожності” [12]. Образ “Я” (“Я” політичного в тому числі) не виникає у людини відразу, а складається протягом життя під впливом різноманітних соціальних впливів. І.Кон стверджує, що “у найзагальнішому вигляді можна говорити, що процес соціалізації означає становлення в людині її образу “Я”. “Унікальний внутрішній світ кожної людини втілює в собі загальнолюдські цінності і набуває реальності лише в творчій діяльності індивіда, спрямованої на інших. По мірі розвитку дитини її “Я” збагачується багаточисленними новими якостями, що переломлюються в системі самооцінок і в усвідомленні своєї індивідуальності, причому образ “Я” постійно узгоджується з “Ми” і включає багато соціальних характеристик” [7].

Ще одна властивість самосвідомості полягає в тому, що її розвиток в ході соціалізації – процес, що піддається контролю і визначається постійним надбанням соціального досвіду в умовах розширення діяльності і спілкування. “Самосвідомість, яка не базується на реальній дійсності, виключає її як “зовнішню”, обов’язково заходить в тупик, перетворюється в “порожнє” поняття” [8, с.28].

Такі властивості свідомості, як цілісність і становлення в процесі діяльності, є ключовими і в суб’єктно-діяльнісній концепції А.В.Брушлінського, який зауважує: „Бути суб’єктом – це значить бути творцем своєї історії, вершителем свого життєвого шляху: ініціювати і здійснювати початково практичну діяльність, спілкування, поведінку, пізнання, споглядання та інші види специфічно людської активності – творчої, моральної, вільної ” [6, с.5-6].

Така точка зору вченого щодо проблеми становлення самосвідомості цілком узгоджується з системою поглядів Г.М.Андрєєвої, на думку якої процес соціалізації може бути зрозумілим лише як єдність змін всіх трьох вище зазначених сфер (діяльність, спілкування, самосвідомість). „Вони, взяті в цілому, створюють для індивіда „розширену дійсність”, в якій він діє, пізнає і спілкується, тим самим засвоюючи не лише найближче мікросередовище, але і всю систему соціальних відносин. Разом з цим освоєнням індивід вносить в неї свій досвід, свій творчий підхід; тому нема іншої форми освоєння дійсності, крім її активного перетворення [1]. Таким чином, постає виявлення того конкретного “сплаву”, що виникає на кожному етапі соціалізації.

У роботі А.Г.Асмолова процес соціалізації трактується як перетворення “соціальних відносин між людьми в індивідуальні ставлення особистості”, за якими стоїть “механізм інтеріоризації-екстериоризації, що функціонує в процесі спільної діяльності” [2, 301].

Отже, на думку А.Г.Асмолова, можна виокремити три грані соціалізації: грань індивідуалізації, яка відображає „основний генетичний закон культурного розвитку: від інтерпсихічного, соціальної колективної діяльності дитини до індивідуального інтрапсихічного, власне психологічних форм її діяльності; грань „інтимізації”, яка відображає перехід від “Ми” до “Я”, проблему самосвідомості особистості; грань інтеріоризації як вироблення внутрішнього плану свідомості [2].

Узагальнення позицій науковців, дозволяє прийти до висновку, що політична соціалізація особистості – це той конкретно-змістовний, інтегральний, перманентно змінюваний результат її розвитку, який відображається у всій системі політичних установок і дій (або в бездіяльності) особистості на кожний конкретний момент її життєвого шляху. Інтегральний характер цього результату зумовлюється безперервною взаємодією як об’єктивних суспільно-історичних і соціально-психологічних факторів, так і суб’єктивно-психологічних умов політичного розвитку.

Література

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 378 с.

2. Асмолов А.Г. Культурно-историческая психология и конструирование миров. – М.: Изд-во Института практической психологии, 1996. – 768 с.

3. Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: МГУ, 1990. – 367 с.

4. Бернс Р. Развитие „Я концепции” и воспитание. Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986. – 420 с.

5. Бодалев А.А. Личность и общение. Избранные труды. – М.: Педагогика, 1983. – 272с.

6. Брушлинский А.В. Субьект: мышление, учение, воображение. М.-Воронеж: Издательство «Институт практической психологии», 1996. – 392 с.

7. Кон И.С. Открытие «Я». М.: Политздат, 1978. – 367 с.

8. Кон И.С. Социология личности. – М.: Политиздат, 1967. – 383 с.

9. Кули Ч.Х. Человеческая природа и социальный порядок. – М.: Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2000. – 320 с.

10. Леонтьев А.Н. Потребности, мотивы и эмоции // Психология эмоций. Тексты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 288с.

11. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогику. – М.: Институт практической психологии, 1997. – 365 с

12. Эриксон Э. Детство и общество. – СПб.: ИТД «Летний сад», 2000. – 416с.