Економіка
/11. Логістика
Смирнов І.Г., д-р геогр. наук, професор
Київський національний університет імені
Тараса Шевченка
ЛОГІСТИЧНІ АСПЕКТИ СУЧАСНИХ ЧУДЕС СВІТУ
Стаття продовжує розгляд логістичних аспектів туристичних чудес світу та
України, започаткований автором у попередній статті, де розглядалися «класичні»
дива світу [1]. В даній статті
виконаний аналіз логістичних аспектів т. зв. «нових» семи чудес світу, список
яких був складений на підставі інтернет-голосування в 2007 р. [2]. Нагадаємо, що
до нових семи чудес світу були віднесені: 1. Римський колізей (І ст.); 2.
Велика Китайська стіна (ІІІ ст.. до. Р. Хр.); 3. Статуя Христа в Ріо-де-Жанейро
(1931 р.); 4. Місто давніх інків в Мачу-Пікчу в Перу (ХV ст.);
5. Піраміда індіанців майя Чичен-Ітца в Мексиці (Х ст.); 6. Мавзолей Тадж-Махал
в Індії (ХVІІ ст.); 7. Скельний комплекс Петра в
Йорданії (І ст. до Р. Хр.). Аналіз останніх досліджень та публікацій з
проблеми, що розглядається, показує, що з туристичної точки зору вона досить
детально відображена як в різноманітних енциклопедичних виданнях [3; 4], так і в
Інтернеті [5; 6], натомість
джерел пов’язаних з логістичною оцінкою «нових» чудес світу практично немає.
Отже, дану статтю слід розглядати в контексті подальшої розробки різноманітних
аспектів та напрямків логістики туризму, започаткованих у працях А.А. Гвозденко
[7], І.Г. Смирнова [8; 9] та інших
дослідників. Метою статті є надати логістичну оцінку «семи» новим чудесам
світу, які наводилися вище з тим, щоб показати важливість логістичного
складника в розвитку людської цивілізації та її різноманітних досягнень, які й
відображають як класичні, так і нові чудеса світу.
Якщо класичні дива світу відображали
в основному найвидатніші здобутки та пам’ятки еллінської (давньогрецької)
цивілізації та культури, географічно зосереджені в регіоні Східного
Середземномор’я та Близького Сходу (із їхньої характеристики ми побачили
присутність та важливість транспортно-логістичного чинника практично для
кожного з них), то «нові» сім чудес світу є значно різноманітніші як за часом
їх створення (від ІІІ ст. до. Р. Хр. до 1931 р.), так і за частинами світу, де
вони знаходяться (Європа, Азія, Америка). Але, як показано в табл. 1, всі вони
без винятку пов’язані з транспортно-логістичною діяльністю та інфраструктурою.
Причому це твердження стосується і пам’яток, що репрезентують екзотичні та
надзвичайно самобутні давні цивілізації Америки, (як, наприклад, держави
індіанців, інків та майя), які власне розвивалися без використання колеса та
тяглового транспорту, але, незважаючи на це, створили розгалужену мережу
брукованих доріг, що знайшло відбиток і в місті давніх інків Мачу-Пікчу та
священному місті майя Чичен-Ітца з його пірамідами.
Таблиця 1 «Нові» чудеса світу та
їхні транспортно-логістичні функції *
|
№ |
Назва |
Час спорудження |
Країна, держава |
Транспортні та логістичні аспекти |
|
1 2 3 4 5 6 7 |
Римський Колізей Велика Китайська стіна Статуя Христа в Ріо-де-Жанейро Місто давніх інків Мачу-Пікчу Піраміди індіанців майя Чичен-Ітца Мавзолей Тадж-Махал Скельний комплекс Петра |
І етап ІІІ ст. до. Р.Х. 1931 р. ХV ст. Х ст. ХVІІ ст. І ст. до Р. Хр. |
Давній Рим Давній Китай Бразилія Сучасна Перу Сучасна Мексика Сучасна Індія Сучасна Йорданія |
Досконала система управління потоками глядачів;
відбувалися «морські» битви – «навмахії» Будівельна «логістика», використання давньокитайської дорожньої системи Інтермодальне транспортування негабаритного вантажу, транспортна інфраструктура Бруковані дороги в самому місті та на підході до нього, склади Бруковані дороги Використання слонів для транспортування будівельних матеріалів Транспортно-складський та митний осередок на перехресті
караванних маршрутів, «дорога
Траяна» |
* Авторська
розробка
Життєву важливість транспортно-логістичного чинника для створення та
існування «дива світу» ілюструє приклад скального міста Петра (сучасна
Йорданія), яке отримало свій розвиток і казкові багатства тільки завдяки
використанню такнспортно-складської та митної функції протягом багатьох століть
на перехресті караванних шляхів. Коли ж римляни за часів імператора Траяна
побудували дорогу в обхід Петри (знаменита Траянова дорога або Королівський
тракт [10]), то остання
поступово збідніла та пережила занепад, що в кінцевому результаті призвело до
її знелюднення та перетворення у «місто мертвих» на цілих 500 років.
Колізей: досконала організація потоків глядачів,
відбувалися «морські» битви – навмахії; золоті колісниці над входом для
імператора.
Давні римляни були переконані: поки існує Колізей, існує Рим, поки існує
Рим, існує світ. Колізей був збудований у 72-80 рр. для боїв гладіаторів,
циркових видовищ тощо. Свою назву амфітеатр отримав від колоса, який стояв не
подалік і зображував спочатку імператора Нерона, а потім бога римської
міфології Геліоса. Арена Колізею мала овальну еліптичну форму, осі якої
становлять близько 1156 і 1188 м. Висота зовнішніх стін складала 48 м. У
Колізеї за виставами мали змогу спостерігати одночасно 70 тис. глядачів. Ряди
глядачів у римському амфітеатрі, на відміну від Греції, розподілялися за
соціальною ознакою. Для захисту публіки від дощу і палючого сонця над ареною
натягували тент з полотна, що закріплювася до високих мачт. Арена мала деревяну
підлогу, котра зазвичай засипалася піском. Підлога могла опускатись і
підніматись. Інколи вона наповнювалася водою за допомогою каналу від акведука,
і тоді в Колізеї відбуваляся морські битви зі справжніми кораблями -
«навмахії».
І в теперішній час ця памятка давньоримської архітектури вражає своєю
величчю і станом збереження, хоча за часи свого існування вона неодноразово
зазанавала різних пошкоджень. Ця гігантська споруда потерпала від впливу
землетрусів, пожеж та повеней. У Колізей кілька разів потрапляла блискавка.
Будівництво Колізею почалося у 72р. Спочатку він називався Амфітеатр Флавієв,
його будівництво почав Веспасіан з роду Флавіїв, а добудував його син – Тит у
80р. Відкриття Колізею святкувалося 100 днів. Колізей – найбільший амфітеатр у
світі, висотою біля 50 м, мав 3 яруси, у кожному з яких по 80 арок, був
розрахований на 70 000 глядацьких місць і мав 4 головних входи. Імператор
Коммодус під час представлень був одягнений у шкіру лева, зображуючи Геракла.
Колізей у первісному вигляді проіснував до 8 ст., коли Папа Павло ІІІ дозволив
використати своєму племіннику камені Колізею для будівництва власного палацу.
Його дозвіл допоміг кардиналу протягом 12 годин вивезти стільки каменів,
скільки він зміг.
Ззовні Колізей був прикрашений виблискуючими золотом бронзовими щитами, а
арки заповнювали статуї імператорів та богів. Імператорські входи (що
розташовувались з кожного кінця меншої осі амфітеатру), були прикрашені
гігантськими портиками, кожний з яких був увінчаний золотою колісницею, в яку
був запряжений кінь. Також імператор мав особистий вхід, який пролягав під
місцями для сидіння і прямував до імператорського ложа. Глядачі знаходили шлях
до своїх місць по арках, пронумерованих від І до LXXVI (1-76). Чотири
головні входи не були пронумеровані. Найкращі місця знаходились на подіумі або зразу
за ним, підняті на 2 метри над ареною. Це були місця сенаторів, виконані з
білого мармуру, на якому були висічені їх імена. Широкі проходи дозволяли
глядачам швидко заповнювати багатотисячні трибуни споруди. Відповідно у випадку
необхідності всі глядачі могли залишити Колізей протягом 5-10 хвилин. Це
свідчить про те, що Колізей був унікальною спорудою за своїми розмірами та
функціональністю не тільки для свого часу, але й з точки зору сучасних вимог
щодо безпеки глядачів на великих стадіонах. На випадок негоди, були передбачені
тенти, які захищали глядачів від опадів. Під ареною знаходився лабіринт
приміщень для проходу гладіаторів та кліток, де тримали хижаків. Сьогодні, коли
арена амфітеатру відсутня, на її місці прокладені спеціальні настили для туристів,
отже, можливо в деталях розгледіти цей мистецьки спланований «закулісний світ»
Колізею.
Тварини і гладіатори були огороджені парканом, а також, ближче до центру
арени, огорожею, яка допомагала тримати їх в полі зору глядачів. В результаті
багаторічного грабування, а також через пожежі і землетруси, дві третини
первісної споруди були зруйновані. Таким чином, сучасний Колізей – це лише тінь
свого минулого, так би мовити, велична руїна. Амфітеатр став пам’ятником роду
Флавіїв, який сучасники по праву відносять до чудес світу. Навіть зараз,
незважаючи на те, що залишилась одна третина споруди, Колізей залишає незабутнє
враження.
Велика китайська стіна: стародавня будівельна «логістика», система розподілу та доставки будматеріалів,
провізії та робочої сили.
Давнє китайське прислів’я каже: «Тільки той побував у Китаї, хто піднявся
на Велику Китайську стіну». Воно стало звичним для мільйонів туристів, котрі
щорічно відвідують країну. Про те, наскільки велична ця стародавня споруда,
свідчить і той факт, що навіть із космосу, з орбіти космічного корабля, Велику
Китайську стіну можна побачити неозброєним оком. Велика китайська стіна (кит. –
«довгий замок у десять тисяч лі») – кріпосна стіна на півночі Китаю,
грандіозний пам’ятник архітектури китайської цивілізації. Перші ділянки
споруджені в 3-4 ст. до. Р. Хр. Після об’єднання Китаю (221 р. до Р. Хр.)
імператор Цінь Ші Хуан-ді наказав спорудити суцільний мур (до цього існували
лише відокремлені земляні вали), щоб захистити північно-західні межі імперії
Цінь від нападів степових народів. Згодом Велика Китайська стіна неодноразово
добудовувалася і ремонтувалася. Проходить стіна з сходу на захід від р.
Шаньхайгуань, на побережжі Ляодунської затоки, до пункту Цзяюйгуань (провінція
Ганьсу).
Загальна довжина всіх ліній 6352 км (3948 миль), висота 6,6 м (на окремих
ділянках до 10 м), ширина нижньої частини близько 6,5 м, верхньої близько 5,5
м. На всьому протязі Великої Китайської стіни споруджені каземати для охорони і
сторожові башти, а у головних гірських проходів – фортеці. Великий Мур зберігся
до наших днів, переважно, у вигляді кам’яної захисної стіни династії Мін (ХVІІ ст.).
Стародавня легенда стверджує: одного разу душа сплячого Цінь Ші Хуан-ді,
злетівши на Місяць, звідти подивилася на землю. Із захмарних висот Китайська
імперія видалась йому маленькою цяточкою, і стислась тоді душа імператора при
вигляді беззахисної Піднебесної. Ось тоді й народилася у імператора думка
спорудити стіну, котра б оточила всю імперію, захистила її від жорстоких
варварів, зробила б її «єдиною сім’єю». Заради справедливості слід сказати, що
ідея належить не йому : окремі фрагменти цієї оборонної стіни були збудовані ще
раніше із цією ж метою правителями маленьких царств на півночі Китаю. Прагнення
ж імператора полягало у тому, щоб з’єднати ці ділянки. В 221 р. до Р. Хр.
імператор Цінь Ші Хуан-ді наказав послати на кордон імперії 300 тисячну армію
на чолі з полководцем Мен Тянем, для будівництва між існуючими земляними валами
фортифікаційних укріплень із каменю та цегли, значна частина яких повинна була
проходити в непрохідних гірських районах.
Мен Тянь спорудив 34 бази поблизу будівництва, які були добре пов’язані з
дорогами, що ведуть в центр країни, якими доставляли обози з будівельними
матеріалами, провізією та робочу силу. Звідти все це розподілялось по
гарнізонним селищам, де жили будівельники. Реконструкцію попередніх земляних
валів та будівництво Муру розпочали з будівництва башт, яких налічувалось біля
25 000. Вони були різного розміру та побудовані з різного матеріалу, але
кожна являла піраміду шириною та висотою біля 12 м. Відстань між ними була в
«два польоти стріли», а з’єднувались вони товстою стіною, висотою біля семи
метрів. По ширині стіни спокійно могла пройти шеренга із восьми чоловік.
Будівництво Муру в основному було закінчено до 213 року до Р. Хр. Крім 300
тисяч солдат у будівництві стіни брали участь сотні тисяч мобілізованих селян.
«Самим довгим цвинтарем світу» називають Великий Китайський мур, де захоронено
біля 400 000 чол.
Статуя Христа в Ріо-де-Жанейро: інтермодальне транспортування з Франції
до Бразилії.
Головною пам’яткою
Ріо-де-Жанейро (Бразилія) вважається статуя Спасителя. Вона стоїть на вершині
пагорба Корковаду на висоті 704 м. над рівнем моря. Висота самої статуї – 30 м,
не рахуючи семиметрового постаменту, а її вага 1140 тон. Ідея цієї споруди
зародилася в 1922 р., коли святкувалося сторіччя незалежності Бразилії. Відомий
тижневик оголосив тоді конкурс проектів на найкращий монумент – символ нації.
Переможець Ектор да Силва Коста висунув ідею статуї Христа з розкинутими
руками, який ніби обіймає все місто. Цей жест відображає співчуття та одночасно
радісну гордість. Ідея да Силви була сприйнята суспільством із захватом ще і
тому, що вона перекреслила колишній план спорудження на горі Пан-ді-Асукар
великого пам’ятника
Христофору Колумбу. До справи підключилася католицька церква та організувала
збір пожертвувань у всій країні з метою забезпечення фінансування проекту. Як
результат цих сукупних зусиль, за 9 років статуя вже стояла на своєму місці.
Статуя була сконструйована та виготовлена в Парижі. Перед початком робіт
архітектори, інженери та скульптори зустрілись у цьому місті, щоб обсудити всі
технічні проблеми встановлення статуї на вершині пагорба, де вона буде відкрита
всім вітрам та наражена іншим методологічним впливам. Потім французький скульптор Поль
Ландовський почав моделювати голову та руки статуї, в той час як інженери зайнялися
розробкою її каркасу.
Мірило завдання, що
стояло перед ними, наочно демонструється сьогоднішніми статистичними параметрами: голова статуї
важить 35,6 тони, кисті рук - 9 тон
кожна, а розмах рук становить 23 метри.
Після виготовлення статуя
була доставлена з Парижу в порт Гавр, а звідти – в Ріо-де-Жанейро на
спеціальному кораблі (логістична операція з мультимодальної доставки автомобільним
та морським транспортом нестандартного вантажу вагою понад 1100 тон) та
встановлена на пагорбі Корковаду. 12 жовтня 1931 р. відбулося її урочисте
відкриття та перше посвячення, а до
цього дня була змонтована освітлювальна установка. В 1965р. папа Павло VІ
повторив церемонію освячення, при цьому була оновлена освітлювальна установка.
Ще одне важливе святкування проходило тут у присутності папи Івана Павла ІІ 12
жовтня 1981 р., коли відзначалося п’ятидесятиріччя самої статуї.
Дібратися до величної
статуї Спасителя нині можливо трамвайною лінією, що була побудована ще в 1885
р. Кінцева зупинка знаходиться на вершині пагорбу всього на відстані 40 м від
статуї. Далі слід піднятися 220 сходинками до постаменту, де знаходиться
оглядовий майданчик. У 2003 р. був відкритий ескалатор, на якому можна
під’їхати до підніжжя знаменитої статуї. Звідси добре видно пляжі Копакабана та Іпанема, що
простягнулися з правої сторони, а зліва – гігантську чашу найбільшого в світі
стадіону «Маракана» та міжнародний аеропорт. З сторони моря здіймається
неповторний силует гори Пан-ді-Асукар.
Місто давніх Інків Мачу-Пікчу: бруковані
дороги в самому місті та на підході донього, склади.
Це місто було створене як священний гірський притулок за сторіччя до завоювання імперії інків
іспанцями, приблизно в 1440 році, і функціонувало до 1532 року, коли іспанці
вторглися на територію цієї імперії. В цей час усі його мешканці таємничо зникли. Крнкістадори так і
не дісталися до Мачу-Пікчу. Місто не було зруйноване, але ми мало що знаємо про
нього. Невідоме ні число жителів, ні навіть його справжня назва…
Мачу-Пікчу (інкською
мовою – «стара гора»),
легендарне місто інків, розташоване у Перу, на висоті від 1500 до 6240 метрів
над рівнем моря. Його загальна площа – 32,592 гектара. Вершина Мачу-Пікчу
перебуває «під захистом» більш високої Уайна-Пікчу (інк. – «молода гора»), на
схилах якої також збереглися руїни древніх будівель. Звідси відкривається
приголомшливий вид на глибокий стрімкий
кайон
«річки Сонця» Урубамби.
Інки побудували своє місто-фортецю
в дійсно не
приступному місці – у самому серці Кордильєр, на вершині гори, оточеної
високими піками й непрохідними лісами. Могутня імперія інків – нерозгадана
таємниця Перу. Вони вважали себе синами Сонця, споруджували свої храми на
висоті 3500 метрів. У своїй мудрості їх порівнюють лише з тибетськими ченцями.
З точки зору логістики цікаво, що не знаючи колеса, не маючи залізних знарядь
та тяглової худоби, імперія Інків, яка за своїми розмірами могла суперничати з Римською, збудувала розгалужену систему
мощених доріг, що охоплювала всю територію держави інків від Тихоокенського
узбережжя до Анд. З населених пунктів, які знаходилися в горах, над дорогами,
здійснювалося управління прилеглими територіями на засадах їх повної автономії.
Одна з таких доріг, вузька, якою могла пересуватися лише одна людина та яка
пролягла повз страхітливі прірви та урвища, і вела до міста-фортеці Мачу-Пікчу.
При цьому перед самим містом треба було подолати підйомний міст, і це був єдиний вхід до
Мачу-Пікчу, оскільки з усіх сторін місто було захищене стінами висотою п’ять
метрів і товщиною метр. На прилеглих пагорбах стояли дозорні вежі.
Мачу-Пікчу цілком могло
існувати незалежно від зовнішнього світу. Археологи досі вражені чіткістю
планування міста і красою його кам’яних конструкцій. Свої споруди мешканці
цього міста будували з необроблених кам’яних монолітів, а пізніше з обтесаних великих кам’яних блоків вагою
200 і більше тон! І ті, й інші підганялися
один до одного з такою точністю, що
між ними і до цього дня не може пройти лезо бритви!
Мачу-Пікчу нараховує
більше 200 приміщень і окремих будівель, храмів, житлових споруд, складів,
оборонних стін з кам’яних блоків, що показує, якого разючого мистецтва досягли
інки в будівельній
справі. Давні архітектори подбали навіть про дренажну й зрошувальну систему, що
складається з безлічі вузьких каналів, які впадали в широкий центральний.
Водогін древнього міста і сьогодні діє так, як 500 років тому.
Сучасні вчені
підтверджують, що всі будови мають особливі математичні й астрономічні
координати, визначені інками відповідно до їх філософії й релігії. Будинки
чітко розділені по функціях: соціальній, політичній, астрономічній й
релігійній. Переважна більшість з них – храми, палаци, вівтарі й астрономічні
обсерваторії. Це дозволяє припустити, що Мачу-Пікчу виконував роль елітного
релігійного центра, у який прибували кращі представники суспільства з усієї імперії інків.
Існування міста
пов’язують з часом правління Пачакутека, який увійшов в історію інків як
великий реформатор і будівельник. З 1350 по 1500 рік н. е. люди жили в місті періодично, а постійно населяли
його лише в 1500-1530 роках. Потім, ще не закінчивши будівництво, вони назавжди
пішли з Мачу-Пікчу.
Мотиви, що спонукали мешканців поспішно покинути Мачу-Пікчу,
дотепер достеменно невідомі. Теорій на цей рахунок безліч: можливо у місті
виникла епідемія невиліковної хвороби, або спалахнула локальна громадянська
війна, або місто атакували ворожі племена, або ж з якої-небудь причини різко
скоротилася кількість доступної питної води.
Найбільш імовірно, що
населення покинуло святилище, щоб зберегти його існування в секреті від
завойовників і, тим самим уберегти від неминучого руйнування. Якби завойовникам
– іспанським конкістадорам
удалося виявити Мачу- Пікчу, на це місто чекала би та ж доля, що й на інші
поселення держави інків: храми й вівтарі негайно зруйнували б, а на їхньому місці
побідували католицькі церкви.
Іспанці були занадто
зайняті завоюваннями, щоб організувати серйозні пошуки таємничого міста. До
часу остаточного розгрому інків в 1572
році стежки, що ведуть від Куско до Мачу-Пікчу, повністю заросли й стали
непрохідними. Таким чином, святилище виявилося врятованим – оточене дощовими
лісами, стрімкими урочищами й гірськими річками.
Наприкінці ХІХ – початку
ХХ століття в район Мачу-Пікчу почали прибувати на поселення перші
індіанці-фермери. Вони і знайшли скарби інків. Відомо, що місцевий фермер
Агустин Лиззарага в 1900 році влаштував лісову пожежу, щоб звільнити додаткову площу під
сільськогосподарські угіддя. Обходячи вигорілий ліс, він виявив занедбану
стежку, що привела його до Мачу-Пікчу. Агустин був уражений побаченим і
спочатку не став брати ніяких коштовностей, боячись прогнівати древніх богів.
Але встояти перед багатством було складно, і вже через якийсь час він почав
виносити скарби й потайки збувати їх. Ще через два роки фермер показав святилище своїм
друзям. А в 1911 р. про Мачу-Пікчу дізнався американський археолог Х. Бінгем,
який і відкрив «забуте місто інків» для сучасного світу.
До Мачу-Пікчу не можна ставитися як до
«цікавих руїн» або як до чергового археологічного пам’ятника. Це, без сумніву,
найсвященніше місце у всіх Андах і, одночасно, унікальна архітектурна споруда.
Кожен, хто потрапляє сюди, усвідомлює, що входить в храм
– тільки під відкритим небом. Приголомшлива панорама міста і фортець над долиною річки Урубамби
перевищує усі уявлення про справу рук людини. Нині до Мачу-Пікчу можна
дістатися за декілька годин від Куско – потягом та автобусом.
Піраміда індіанців майя в Чичен_Ітца: бруковані
дороги
Чицен-Ітца – древнє місто майя в
Мексиці, нині археологічна зона, розташована на півночі півострова Юкатан, яка
є однією із найвидатніших пам’яток часів індіанців майя та тольтеків. Тут знаходиться велична та найбільш
загадкова історична будівля Мексики – піраміда Кукулькан. Тут також можна
побачити Чака Мооля – ідола з пласкою чашею на животі (в неї кидали серця принесених у жертву),
Царські лазні, давню індіанську обсерваторію, жертвенний колодязь.
Чичен-Ітца вважався в
індіанців майя священним містом. Його назву перекладають, як «місце біля колодязя племені
Ітца». Місто було засноване, як вважають вчені, на початку VI ст. і було одним
з найбільших міст держави майя. Однак в кінці Х ст. за невідомих причин життя
тут практично припинилося. Будівлі, що відносяться до цього періоду,
знаходяться головним чином у південній частині сучасної території Чичен-Ітци,
яку ще називають Старий Чичен. Потім місто було зайняте тольтеками, що прийшли
на Юкатан з центральної Мексики. Вони вдихнули в Чичен-Ітца нове життя. За часів
тольтеків була збудована північна частина міста. Однак в кінці ХIVст. місто знову і вже остаточно пережило
занепад та знелюдніло. В середині ХІХ ст. тут побівав відомий дослідник
культури майя американець Джон Стефенс, але тільки в 1923 р. в Чичен-Ітці
почалися серйозні дослідження. На даний час рештки давнього міста розкопані на
площі 6 кв. км. Нині Чичен-Ітца є найбільш відвідуваним туристичним містом
давніх майя. Сюди можна здійснити одноденну екскурсію як з Мериди, так і з Канкуну. Для туристів, які бажають
провести в Чиен-Ітці більше часу тут відкрито декілька готелів.
Головною атракцієї
Чичен-Ітци
піраміда Кукулькана (або в перекладі з мови майя «опереного змія»). Ця піраміда
має висоту 25 м, на її вертикальному майданчику знаходиться храм.Підставу
піраміди складає квадрат з стороною 55,5 м.Піраміда має 9 рівнів. В середині
кожної сторони піраміди зроблені широкі сходи, кожна з них має 91 сходинку.
Сходи, що проходять північним боком піраміди, знизу закінчуються двома зміїними
головами, які є символом Кукулькана. Якщо число сходинок (91) помножити на кількість сходів
(4) та додати платформу, на якій стоїть храм (як ще одну сходинку), то
отримаємо натупний результат 91*4+1=365 (число днів у році). Таке співадіння дало вченим підставу до висновку, що в основу піраміди був покладений
принцип календара та й сама піраміда, ймовірно, мала якесь астрономічне
призначення. В середину піраміди можливо потрапити лише через отвір у підлозі
храму. Там були знайдені скульптура так зв. Червоного ягуара та своєрідна фігура – трон, яку називають Чак-Мооль.
Піраміда Кукулькана знаходиться в центрі великого
майдану. На його західному боці розташована інша відома пам’ятка Чичен-Ітці-Храм воїнів. Це теж піраміда з
основою 40 х 40 м, що має 4 рівні. Перед цим храмом знаходиться майданчик з
чотирма видами колон. Висота колон досягає 3 м, на більшості з них зображені воїни-тольтеки. Колись ці колони
підтримували дах, але він не зберігся. Те саме відноситься до даху над святилищем, яке знаходиться на
верхньому майданчику Храму воїнів. Лише два стилізованих змія,
що виконані у вигляді колон та символізують Кукулькана, стережуть вхід до святилища.
Всередину Храму воїнів можна теж потрапити лише через отвір верхнього
майданчика і тут знаходиться ще один Чак-Мооль, що став своєрідним символом
Чичен-Ітци. На південь
від Храму воїнів розміщується так зв. Група тисячі колон. Вона формується
трьома колонадами, переважно з круглих колон, які
оточують з трьох сторін досить великий майданчик. З четвертої сторони цей
майданчик виходить до будинку невідомого призначення, яке іспанською мовою
чомусь назвали Ринок (Mеrcado). Західна колонада, початок якої складають
колони перед Храмом воїнів, простягається на південь на125 м при ширині 11м.
Інша колонада проходить біля південного боку Храму воїнів, називається
північною і також має довжину 125 м. Вона нараховує 156 колон, що розміщені в 10 рядів, при
цьому ширина цієї колонади – 20 м.
З точки зору логістики
цікаво, що всі священні об’єкти Чичен-Ітца з’єднані брукованими кам’яними дорогами. Так від піраміди
Кукулькана на північ веде пряма мощена дорога шириною 10 м. Вона має довжину
300 м і приводить до т зв. Священного сеноту – круглого басейну діаметром 60 м та глибиною 50 м (вода нині
знаходиться на 20 м нижче краю цього «колодязя»). Сюди жреці майя скидали
молодих дівчат, яких приносили в жертву своїм богам. Тому це місце ще називають
Колодязь смерті. В Чичен-Ітці знайдено ще один колодязь –сенот Штолок, що що
знаходиться на південь від піраміди Кукулькана. Він менший за священний синот та
використовувався тільки як джерело питної води.
Про те, що в Чичен-Ітці було розповсюджене принесення людських жертв, свідчать
також кам’яні платформи, розташовані поблизу піраміди Кукулькана і споруджені
власне з цією метою. Це т зв. Платформа Венери та Платформа ягуарів та орлів.
Перша отримала назву від планети Венери, якій поклонялися тольтекі, а друга –
за рельєфним зображенням на її стінах (якщо придивитися, то можна побачити, що
ягуари та орли з’їдають людські серця). Ще одне зловісне місце - Цомпантлі або Храм черепів. Цей храм
являє собою Т-видну платформу, що
знаходиться біля Платформи
ягуарів та орлів, але значно більшу за
розмірами. Оскільки стіни цієї платформи
покривають рельєфні зображенні черепів, то вона отримала відповідну назву. Слід
відзначити, що людські жертвопринесення прийшли в Чиче-Ітцу разом з тольтеками,
а уся північна частина міста відображає їх міцний вплив.
На захід від Цомпантлії
знаходиться Майданчик для гри в м’яч. Взагалі в Чичен-Ітці нараховується вісім
таких майданчиків, однак наведений є найбільшим, причому в усій державі майя.
Довжина цього майданчику- 168м, ширина- 70м, при цьому розміри власне ігрового
поля 83м на 30м , а висота оточуючих стін- понад 8м. У східній стіні майданчика
розташований Храм ягуара, що включає два святилища- верхнє та нижнє. Перше
знаходиться наверху стіни, що обмежувала майданчик, та виходить до ігрового поля. Мабуть
звідси знатні люди спостерігали за грою. Вхід до нижнього святилища знаходиться
з зовнішнього боку майданчика, біля
виходу стоїть стилізована
фігура ягуара, яка й надала назву цій споруді. В північній частині майданчику
знаходиться Храм бородатої людини, відповідний рельєф знаходиться всередині
будівлі( більше про неї нічого невідомо).
Рухаючись брукованою
дорогою на південний захід від Піраміди Кукулькана, потрапляємо до невеликої
піраміди( висотою 10м), яку називають Малою пірамідою, або Могилою верховного жреця. Останню назву ця піраміда отримала тому, що на її
верхньому майданчику знайдено сім надгробків, що свідчить про поховання
важливих людей міста. Далі на південь знаходиться так званий Червоний дім, який
отримав назву завдяки червоній фарбі, якою був пофарбованай його фасад.Це- типова споруда давніх майя,
а його дах прикрашений характерними зображеннями носатого бога дощу Чака. На
південний схід від Червоного дому розміщується одна з найдавніших
пам’ятокЧичен- Ітци- Караколь( іспанською- раковина слимака). Ця велична
споруда являє собою башту, що знаходиться на подвійній платформі. Вважається, що башта
Караколя використовувалася майя для астрономічних спостереженнь, тому часто цю споруду називають Обсерваторією. На південь від Караколю знаходиться потужна будівля, що має
підставу розміром 70м на 35м та піднімається над землею на 20м. Призначення її
невідоме, хоча вона нагадує палац. Однак іспанці чомусь назвали її Жіночий
монастир. Широкі сходи з північного боку високої платформи дозволяють піднятися
наверх, де власне і знаходиться будинок палацу, стіни якого прикрашені
рельєфними візерунками та масками бога Чака. Зі східної сторони до будинку Палацу
майже впритул стоїть так зв. Іглесія (іспанською-церква). Це будівля, що
природньо з церквою не має нічого спільного (названа так іспанцями по
аналогії з Монастиром),
також прикрашена рельєфами та масками Чака.
Мавзолей Тадж Махал: використання
слонів до транспортування будівельних матеріалів
Мавзолей збудовано султаном Шах-Джаханом з династії Великих Моголів над
гробницею своєї коханої дружини Мумтаз Махал (до заміжжя – Арджуманд Бану). Створенню мавзолею передувала таргічна історія кохання султана та його
дружини. Шах-Джахан ще в п’ятнадцятирічному віці зустрів і покохав Арджуманд
Бану, дочку головного міністра. Але батько Шах-Джахана, з політичних міркувань,
призначив у дружини своєму спадкоємцеві іншу. Однак, за законами ісламу, чоловікові
дозволялось мати декілька дружин, і в 1612 році Арджуманд Бану у 19-літньому
віці вийшла заміж за принца Кхуррама, який згодом став падишахом Шах-Джаханом.
В 1629 році Шах-Джахан вирушив з
військом із Агри на південь, щоб призупинити повстання намісника бунтівного
Декана. Під час походу Мумтаз Махал, яка постійно супроводжувала чоловіка, померла під час народження чотирнадцятої
дитини. Повернувшись в Агру, Шах-Джахан присягнув збудувати для своєї покійної
дружини усипальницю, якої ще не бачив світ.
Для спорудження п’ятикупольної будівлі мавзолею, яке тривало близько 20
років (приблизно з 1630 до 1652 рр.) були запрошені найкращі архітектори з
Індії та інших країн Сходу. Загалом, до будівництва Тадж-Махалу було залучено близько 20 тисяч
робітників з різних країн. Безпосередню участь в проектуванні усипальниці
приймав і сам Шах-Джахан.
Після смерті Шах-Джахана його було поховано в ній, в одному склепі з Мумтаз Махал.
Архітектура Тадж-Махала урочиста й
велична, в ній втілено найкращі риси середньовічної архітектури Ірану та
Середньої Азії разом з монументальним мистецтвом стародавньої Індії. Висота
мавзолею разом з куполом становить близько 95 м. Фасади декоровані пологими
стрільчастими арками, та
прикрашені портал-айванами.
По кутах споруди піднімаються чотири мінарети. На ділянці землі навколо
мавзолею Шах-Джахан наказав посадити розкішний сад,в якому панують кипариси –
символи вічності. По центру, перед будівлею усипальниці знаходиться мармурова
водойма.
Більшість дослідників важають, що Тадж-Махал було побудовано з
матеріалів, які привозилися з усієї Індії і Азії. Використовували більше 1000
слонів для транспортування будівельних матеріалів. Білий мармур привозили з Раджастану за 300 км, яшму з
Пенджабу, нефрит і гірський кришталь з Китаю. Бірюзу завозили з Тибету, лазур з
Афганістану, сапфіри з Шри-Ланки, сердолік з Аравії.
Скальний комплекс Петра: транспортно-складський
та митний осередок за античних часів
Хто такі набатійці та звідки вони прийшли на землю
сьогоднішньої Іорданії? Історики не можуть дати точну відповідь на це питання.
Відомо лише, що саме вони збудували давнє та загадкове місто Петра, місто в скелях, де перебували і мертві, і живі; загублене в пісках місто-привид, що
протягом сторічь
обростало легендами і врешті-решт майже випадково було знайдене на початку XIX ст.
Перекази про загублене посеред скель
та пісків давнє набатійське місто тривожили свідомість європейських вчених та мандрівників ще з
часів хрестоносців. Ці землі в Середні віки контролювали люті бедуїнські
племена, тому їх недоступність ще більше дражнила дослідників. Віддалюючись у
часі, Петра все більше набувала уявних рис близькосхідного Ельдорадо, поки,
врешті, майже випадково була знайдена швейцарським вченим Йоганом Людвигом Буркхардом.
З надією знайти втрачене місто він відправився разом з караваном з Дамаску до
Каїра. В кінці серпня 1812р. Буркхард опинився недалеко від передбачаємого
місця знаходження Петри. Оскільки він вільно володів арабською мовою, був
одягнений як кочівник і взагалі видавав себе за
мусульманина, йому не склало великих зусиль попросити місцевих арабів відвести
його на могилу брата Мойсея, пророка Аарона, похованого, за переказами, на вершині однієї з гір. На
здивування Буркхарда бедуїн повів його в гори. Здалеку вони здавалися зовсім
нездоланними, але при підході до них, у одній зі скель зненацька виявився
вузький прохід у глибоку ущелину Сік. Після двадцятихвилинного шляху дном
звивистого каньйону погляду ошелешеного швейцарця відкрилися величні руїни
мертвого міста, в яких він упізнав Петру – втрачену столицю набатійців. Від цього відкриття він відчув такий захват, що мало не видав
себе. Але справу було зроблено: Буркхард виявився першим європейцем за останні
шістсот років, який побачив це диво світу.
Про набатійців нині відомо небагато. Самі вони не
залишили про себе жодних
писемних свідоцтв. Усе, що ми знаємо про них, це історії, розказані заїжджими
мандрівниками багато сторічь тому або мізерні дані археологічних розкопок.
Оскільки нині в Петрі досліджено тільки 15% території, то невідомо, які відкриття
можливі в майбутньому. Хоча навряд ці розкопки допоможуть вияснити походження
набатійців. Одні важають
їх звичайними кочівниками, що зупинилися в цьому зручному місці виключно завдяки його вигідному
географічному розміщенню, оскільки з давніх пір тут проходили головні караванні
маршрути, що з’єднували Європу, Азію та Африку (серед них і легендарний Великий
Шовковий шлях). Інші з цим не погоджуються, вказуючи на глибокі знання набатійців щодо землеробства та зрошення, що
зрештою дійсно не було притаманне кочовим племенам. Деякі називають їх
прабатьківщиною Асирію, північ Аравійського півострова чи навіть Ємен. Теорій
багато, але визначити, яка з них є вірною, складно. Так або інакше, точно відомо, що першим
володарем Набатійського
царства був Арета І, що взійшов на престол у 169 р. до Р. Хр.
Зрозуміло, що історія «держави в скелях» Петра, назва якої і означає грецькою
«скеля», почалася значно раніше. Відомо, що в 312 р. до н.е. воно вже існувало. Про це
говорять давньогрецькі джерела, оскільки саме цього року грецьке військо на чолі з Антігоном
здійснило невдалий похід на Петру. Скоріше всього з цього моменту і почалося
підвищення держави, що досягла свого розквіту в 106 р., коли помер останній
набатійський цар Раббель
ІІ. Скориставшись цим моментом, Римська імперія легко приєднала до себе надто багате та
заможне царство – Петра стала частиною римської провінції Аравія. Ще триста
років продовжувалося її процвітання. Але тоді ж почалося ледь помітне спочатку
згасання міста. Справа в тому, що набатійці ретельно виконували на давніх
торговельно-транспортних шляхах, на перехресті яких знаходилася Петра, функцію
транспортного, торговельного та митного осередка, який регулярно «стягував
мито» з караванів, що йшли через Петру. Вже 2500 років тому в Петрі бурлило життя:
кожний день сюди прибували каравани зі спеціями, шовком, благовоніями та іншими
товарами. Набатійці дозволяли купцям зробити зупинку та відпочити в Петрі, але
при цьому купці платили набатійцям за все: за їжу, за дах над головою, за
верблюдів, за право торгівлі та складування товарів. Оскільки інших міст, таких
як Петра, яка надавала усі зручності, на караванних шляхах в цьому пустельному
кутку світа, що знаходився на перехресті доріг між Персидською затокою та
Середземним морем, та між Червоним, Мертвим, Галілейським та Середземним морем, не було, то
купці щедро оплачували гостинний, хоча й небезкоштовний прийом зі сторони
набатійців. Займаючись такою «митно-логістичною» діяльністю протягом багатьох сторічь,
мешканці Петри нагромадили свої казкові багатства, слава про які не давала
спокійно спати їхнім близьким та далеким сусідам. Особливо це дратувало
величний Рим. Імператор Траян збудував у ІІ столітті нову гарну дорогу (як це якісно могли робити
римляни) від порту Аграба на Червоному морі до нової «перлини» Близького Сходу
– Пальміри (в Сирії). Ця «Траянова дорога» (Королівський
тракт) навмисне обминала Петру (Рис. 1). Від того часу все менше купців зупинялися в ній. Каравани пішли іншими шляхами,
Петра збідніла, а її мешканцям залишалося лише жалкувати за втраченими величчю
та могутністю.
Відтоді Петра встигла побувати й під
владою Візантії, аж поки два страшенних землетруси в 363 та 747 рр. остаточно
не добили її. За часів панування арабів та хрестових походів місто вже було
мертвим. І лише пошуки скарбів, які повинні були бути схованими десь в Петрі,
продовжували приманювати до неї різних авантюристів. З тих пір на головному
символі Петри – Казні залишились численні сліди від куль. Бедуїни вважали, що
якщо поцілити в потрібне місце, то на них проллється золотий дощ. Однак він не
пролився, хоча, хто знає, можливо вони просто стріляли не туди. Дуже ймовірно, що фантастичні
набатійські скарби ще десь лежать посеред рожевих руїн. Адже ніхто ніколи не
бачив, щоб з міста вивозили цінності.
Недивно, що саме Ель-Казну Стівен
Спілберг зробив декорацією свого фільму про пошуки Священного Граалю.[1]
Правда, у фільмі про пригоди Індіани Джонса
цей фантастичний фасад – лише двері, за якими знаходяться непередбачувальні
лабіринти. На жаль, це не так. Фасади всіх гробниць Петри були вирубані в скелях, а тому за ними знаходяться лише
невеликі поховальні приміщення, в яких набатійці ховали царів та верхівку. Але важко
уявити, якою повинна булла бути майстерність архітекторів, щоб точно розрахувати та
висікти з шматку
суцільного каменя такі циклопічні монолітні надгробки. Через рясноту гробниць у XIX ст.
послідовники Буркхарда навіть назвали Петру величезним некрополем. Це не зовсім
так. Незважаючи на велику кількість могил за найкращих часів у місті проживало
біля 20 тис. осіб. Просто будинки, що стояли на рівнині, не збереглися. Зате до
нас дійшли споруди римських часів – свідчення того, що колись життя в Петрі
було дуже бурхливим. Це і центральна брукована вулиця, триумфальна арка,
колони, рештки деяких інших будівель. Розкішний театр на три тисячі осіб до
цього переліку не належить, оскільки він був зведений ще раніше і, мабуть,
використовувався набатійцями з якоюсь ритуальною метою. Вгадати точно, що відбувалося на сцені цього театру
нині неможливо. Як вже згадувалося, письмових свідоцтв не зосталося, отже залишаються лише
різноманітні
здогадки. За цією ж причиною не слід дивуватися деяким загадковим назвам у
Петрі: Храм крилатих львів, Палац дочки фараона, Джинові брили або та ж Казна
фараона (Ель-Казна). Всі вони були вимислені набагато пізніше, коли від набатійців не залишилося слідів. Ті, хто давав подібні назви, керувався при
цьому не достовірними джерелами, а своїми власними, дуже суб'єктивними враженнями.
Наприклад, бедуїни і нині щиро вірять, що Петру збудовано давньоєгипетськими
фараонами. Сьогодні точно відомо, що єгиптяни не мали до спорудження цього
фантастичного міста жодного відношення. Це зробив інший, не менш таємничий народ, який досяг
небачених на ті часи архітектурних висот, - набатійці. Без перебільшення можна сказати, що
найкраща згадка про себе, яку вони залишили нащадкам та всій земній
цивілізації, яка говорить про них краще за будь-який літопис, це продуваєме
вітрами рожеве скелясте місто, сховане ними серед неприступних гір. А з точки зору логістики
істотно, що як піднесення, так і занепад Петри були безпосередньо пов'язані з
виконанням нею функції торгівельно-транспортного та митного осередка на
перехресті давніх караваних маршрутів та зміною її вигідного
транспортно-географічного положення внаслідок розвитку транспортно-логістичної
інфраструктури в Близькосхідному регіоні в перші сторіччя після Різдва
Христового.
Висновки. Як видно з матеріалу статті
транспортні та логістичні функції відігравали важливу роль у виникненні та
діяльності всіх семи «нових» чудес світу, незважаючи на те, в якому столітті
вони існували та в якій частині світу розміщувалися. Навіть в найбільш
самобутніх давніх цивілізаціях Америки, які не знали колеса та тяглових тварин,
існувала розгалуджена система брукованих доріг та складів, що показують приклади міста давніх інків
Мачу-Пікчу (Перу) та священного міста індіанців майя Чичен-Ітца з його пірамідами (Мексика). Життєво важливу роль транспортно-логістичний
чинник зіграв у піднесенні
та занепаді скельного міста Петра. А приклад Римського Колізею показує, як
правильно млжна було організувати пересування потоків глядачів дві
тисячі років тому, щоб у
випадку необхідності декілька десятків тисяч людей могли залишити багатоярусну
споруду протягом дуже короткого часу (5-10 хвилин). Отже ознайомлення з
транспортно-логістичними аспектами «нових» чудес світу є не тільки цікавим, але
й корисним та повчальним в сучасних умовах розвитку логістики як новітнього
науково-практичного напрямку.
Література
1. Смирнов И.Г. Логистическая оценка
туристических чудес света и Украины//Logistics. – 2008.-№6
3. 1000 чудес света. Сокровища
человечества на пяти континентах: М.: Астрель, 2005. – 576 с.
4. Клімов А. А. Чудеса світу. Ілюстрована енциклопедія. –
Харків: Ранок. 2004. –
128с.
6. http//svit.ukinform.com
7. Гвозденко А.А. Логистика в туризме:
Уч. пос. – М.: Финансы и
статистика, 2004. – 272 с.
8. Смирнов І.Г. Бізнесові основи
міжнародного туризму: Навч. пос. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. – С.47-53
9. Смирнов І.Г. Логістика:
просторово-територіальний вимір: Моногр. – К. : Обрії, 2004. – с.190-210.
10. Смирнов И.Г. Еврологистика
по-древнеримски//Logistics. – 2008. - №4. – с.42-47.
[1] Грааль – чаша, з якої причащалися учні Христа під
час Таємної вечері і в яку зібрали декілька краплинок крові розsп’ятого на хресті
Спасителя.