Конференція «Актуальні проблеми сучасних наук»

Секція «Економка»

Підсекція 15 «Державне регулювання економіки»

К.е.н. Комарова О.А.

Кіровоградська державна льотна академія України

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

В сучасних умовах відбувається формування концепції знання. Як справедливо відзначав Дж. Белл, «для постіндустріального суспільства буде характерна зміна у визначенні знання як такого. Пріоритет теорії над емпіризмом і узагальнення знань у вигляді абстрактних систем символів, що … можуть бути використаними для освоєння нових сфер діяльності – стало визначальним для прийняття рішень і обумовило характер змін у теоретичному знанні» [1, с. 8]. Отже, мова йде про зміну базових парадигм сприйняття світу, пов’язаних з процесами глобалізації, що знаходить свій прояв в індивідуалізації єдиного історичного часу, «скороченні» географічних просторів, гібридизації культурних феноменів, віртуалізації багатьох сфер життєдіяльності суспільства.

Довгий час знання та наука спиралися на просвітницьку картину світу та розглядалися як абсолютна цінність. Нині ж поширюється поняття «корисного знання», тобто знання, орієнтованого на кінцеві результати в конкретній сфері життєдіяльності суспільства та такого, що має високу норму віддачі.

Роль знань в економічному розвитку країн світу постійно зростає і при цьому випереджає значущість засобів виробництва та природних ресурсів. За оцінками всесвітнього банку, фізичний капітал в сучасній економіці формує 16% загального обсягу багатства кожної країни, природний – 20%, а людський капітал – 64%. В таких країнах, як Японія та Німеччина, частка людського капіталу складає до 80% національного багатства. Нині цінності створюються за рахунок підвищення продуктивності та використання нововведень, тобто застосування знань на практиці [2, с. 13]. Економічне процвітання визначається здатністю генерувати нові знання та використовувати їх в житті.

Особливе місце в процесах продукування та трансляції знань належить вищій школі. Саме тут зосереджений великий кадровий, науково-технічний та інноваційний потенціали держави, які визначають значною мірою її економічний добробут. Проте вища освіта України, незважаючи на деякі здобутки створено необхідну правову основу функціонування вищої школи, сформовано розгалужену мережу вищих навчальних закладів (ВНЗ), оновлюється перелік професій, у навчальний процес стрімко входять сучасні інформаційні технології, поглиблюється міжнародна інтеграція), на сьогодні характеризується такими негативними явищами та процесами:

1. Надто «роздутою» є кількість навчальних напрямів і спеціальностей: відповідно 76 та 584. Водночас системи вищої освіти розвинутих країн мають аналогічні цифри на 5 порядків нижче.

2. Постійно погіршується якість навчання: по-перше, через надмірне зростання кількості ВНЗ, які дають так звану «псевдоосвіту», тому що не мають для надання якісних освітніх послуг ні відповідного кадрового потенціалу, ні належної матеріально-технічної бази, ні сталих наукових шкіл; по-друге, через обмеженість обсягів державного фінансування, що виявляється в зниженні престижності праці викладачів, низькому рівні введення в експлуатацію нових учнівських місць, гуртожитків, їдалень, недостатньому забезпеченні бібліотечними фондами та автоматизованими учнівськими місцями; по-третє, по-третє, через відсутність ефективних механізмів контролю якості освітніх послуг.

3. Зростання розриву між вищою освітою та ринком праці, освітянами та працедавцями. Так, щороку скорочується кількість випускників ВНЗ, які одержують направлення на роботу: якщо в 2004 р. цей показник становив 35,0% від загальної кількості випускників ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації, то в 2006 р. – 31,5%. Основні причини такої негативної тенденції полягають, по-перше, у невідповідності знань, умінь і навичок випускників вимогам працедавців; незакріпленості теоретичних знань студентів на практиці; невідповідності освітньо-професійної структури випускників запитам галузей економіки.

4. Послаблення зв’язку вищої освіти з наукою, що виявляється в скороченні наукових досліджень, що ведуться ВНЗ. Крім того приватні ВНЗ, як правило загалом не займаються науково-дослідною діяльністю.

5. Університети перестали відігравати роль методологічних центрів. Новаторів суспільних перетворень. Це зумовлено низьким рівнем автономії вітчизняних ВНЗ.

6. Незважаючи на позитивну динаміку, залишається низькою ефективність діяльності аспірантури та докторантури. Так, в 2007 р. захистили кандидатські дисертації тільки 24% випускників аспірантури та 23% випускників докторантури проти відповідно 14% та 5% у 2000р. Внаслідок цього продовжує залишатися низькою чисельність докторів і кандидатів наук в розрахунку на 100 студентів денної форми навчання: на початок 2007/08 начального року вона склала відповідно 1,209 та 5,214.

7. Вища освіта перестала виконувати роль «соціального міксера», що виявляється в надмірному зростанні прийому до ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації незалежно від базових знань та здібностей випускників. Так, прийом до ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації в 2006/07 навчальному оці зріс порівняно з 1995/96 навчальним роком на 155403 чол. або 103,1% (табл. 1).

Таблиця 1. Прийом до ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації України*

	1995/96	2000/01	2001/02	2003/04	2004/05	2005/06	2006/07
Прийнято – всього, осіб	206843	346359	387058	432452	475222	503034	507683
у тому числі на відділення:
денні	150733	219455	242457	269681	287452	305032	306136
вечірні	3549	2570	2755	2767	2794	2027	1632
заочні	52561	124334	141846	160004	184886	195975	199915

*Складено за даними: [3, с. 13].

Таким чином, стає актуальним розробка напрямків реформування системи управління вищої освіти. На наш погляд, таке реформування повинно:

· ґрунтуватися на стратегічному баченні перспектив соціально-економічного розвитку держави в найближчому та віддаленому майбутньому, носити системний і комплексний характер;

· відбуватися за активної участі державного, підприємницького і громадського секторів суспільства, де головну координуючу роль мають відігравати державні інституції, покликані при цьому забезпечувати вироблення та підтримку законодавчого, організаційно-економічного механізмів функціонування вищої освіти;

· використовувати найкращий досвід інших країн щодо реформування вищої освіти, зберігаючи при цьому власні традиції, досягнення та національну ідентичність;

· спиратися на принцип наукової обґрунтованості, тобто формування державного замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою має здійснюватися на підставі прогнозування попиту та пропозиції на ринку праці та ринку освітніх послуг;

· ґрунтуватися на принципі мобільності: на підставі досліджень попиту та пропозиції на ринку праці необхідно формувати структурні компоненти та навчальні плани підготовки фахівців таким чином, щоб вони дозволяли підвищувати рівень адаптації до змін в економці;

· бути відкритими, прозорими та зрозумілими для громадськості;

Література:

1. Мей Кристофер Інформаційне суспільство. Скептичний погляд / Пер. з англ. – К.: «К.І.С.», 2004. – 220 с.

2. Балыхин Г.А. Управление развитием образования: организационно-экономический аспект. – М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2003. – 428 с.

3. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2006/2007 навчального року: Статистичний бюлетень. – К:. Держкомстат, 2007. – 176 с.