Шевченко Вікторія Іванівна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Партійна діяльність Д.Мануїльського

в Україні у 1918-1923 рр.

Вперше партійну діяльність Д. Мануїльського у 1918-1923 рр. розглянув радянський дослідник Л.О.Суярко[4]. В сучасній українській історичній науці на базі архівних джерел цього питання торкалися дослідники в узагальнюючих працях про історію України міжвоєнного періоду[2, 3, 5, 6]

В умовах громадянської війни в Росії, ЦК РКП (б) направляв до України діячів більшовицької партії для встановлення та розбудови радянської влади, серед них був і Д.Мануїльський. Він:

- приймав участь у керівництві партійних організацій і державних установ республіки, виконував настанови партії щодо встановлення Радянської влади в Україні.

- обирається першим секретарем ЦК КП (б) У в грудні 1921 р. Саме в цей час Д. Мануїльський зближається з Сталіним, який через хворобу Леніна поступово займає перші позиції у партійно-державному керівництві. Він повністю підтримав позицію генсека в національному питанні.. «Введення автономії затримає ще на деякий час українське зміновіхівство, але ніякого серйозного національного руху в розумінні опозиції стосовно цього курсу не викличе, бо підґрунтя українська інтелігенція не має[2]». Слід сказати, що під час «українізації» центральне партійне керівництво не допускало українців до найвищих урядових ланок. Виключенням є короткотривале (з грудня 1921 по квітень 1923 р.) перебування на посаді першого секретаря КП (б) У Д.Мануїльського, а так українці не призначалися на найвищу посаду у республіканській партійній ієрархії.

- у 1922 р. підтримав сталінський проект автономізації, що передбачав обмеження прав союзних республік, передусім у сфері зовнішніх відносин. Свої погляди та пропозиції з цього питання він виклав у листі до Сталіна (датований 4 вересням 1922 р.), в якому говорилося, що у зв’язку з невдалим досвідом минулих років запровадження радянської влади в Україні, коли в конфліктному становищі перебували відомства центру і окраїн, багато часу йшло на їхнє врегулювання, а не розбудову радянської влади. Д.Мануїльський бачив вихід у ліквідації самостійних республік і заміні їх на широкі автономії. Він говорив, що потрібен порядок для розвитку господарства країни і його не буде при наявності кількох «господарів». Господар має бути тільки один. Д.Мануїльський пропонував якнайшвидше розпочати процес автономізації і законодавчо закріпити його вже в грудні 1922 р.[6, С.246-248]

- перебуваючи на посаді першого секретаря ЦК КП (б) У, очолив кампанію з вилучення церковних цінностей. Вона викликала величезне обурення віруючих, що призвело до масових заворушень проти влади. Тоді радянське керівництво, у тому числі й Д.Мануїльський, застосовувало каральні загони для придушення народних виступів, жодних вагань щодо прийняття цього рішення не виникало. Л.Троцький характеризував Д.Мануїльського як «одного з найогидніших ренегатів українського комунізму»[3].

- на початку 1922 р., під час голоду в Україні, виносить на Політбюро питання про покращення харчування комуністичної номенклатури із закритих розподільників, яке було позитивно вирішено.

- домігся рішення ЦК КП (б) У, яке хоч і не значеною мірою, але все ж обмежувало терор стосовно селянства. У тексті резолюції, підготовленій Д.Мануїльським, указувалося: «Окремими представниками влади на місцях проводиться глибоко шкідлива й безрозсудна політика безумовних репресій, яка настроює проти робітничо-селянського уряду не тільки маси середнього селянства, але й бідноту. Самочинними реквізиціями військових частин, діями продовольчих загонів, що не рахуються з класовими протиріччями у селі...готується ґрунт для стихійних селянських повстань...Не заперечуючи необхідності самих безжальних заходів для придушення куркульських повстань, нарада вважає за потрібне зауважити, що само придушення повинно бути використане з метою класового розшарування села...Доручаючи пленуму Центрального комітету партії напрацювати ряд загальних заходів законодавчого порядку, нарада вважає однією з конкретних і найбільш термінових заходів – впорядкування адміністративного апарату на місцях шляхом створення селянських комісій...»[5]

- у травні 1921 р. Д.Мануїльський виступив державним обвинувачем на процесі УПСР, використовуючи всі засоби ораторського мистецтва. Будучи першим секретарем ЦК КП (б) У, Д.Мануїльський говорив, що вся ця партія може поміститися на одній канапі. Він приймав участь в політичному суді над союзниками більшовиків – есерами. Це були керівники та члени уряду часів УНР: Всеволод Голубович, Назар Петренко, Іван Лизанівський, Іван Часник, Юрій Ярослав, Григорій Сиротенко, Юрій Скугар-Скварський – керівництво партії соціалістів-революціонерів (есерів). За ними йшли поети Василь Еллан-Блакитний та Василь Чумак, державний діяч Олександр Шумський. Їм симпатизував Павло Тичина. Ідейним лідером було визнано Михайла Грушевського. У вступі до видання матеріалів до судового процесу над есерами (автора не вказано, але оскільки редакція видання належала Д. Мануїльському, то можна вважати, що він і був автором[1]) викладено розгорнуту оцінку політичної ситуації в Україні на початку 20-х рр. XX ст. Є в ній і влучні зауваження: «Трагедія української інтелігенції заклечається в тому, - твердив Д. Мануїльський, - що вона прийшла зі своїми самостійницькими прагненнями дуже пізно. Прийшла в час величезної європейської катастрофи, що поставила на карту існування крупних історично сформованих державних організмів. Прийшла в час нового переділу світу. Мріяти в таких умовах про те, що нова національна держава може бути справді незалежною, це все одно, що африканському негру мріяти в нинішніх умовах стати вершителем доль в Лізі Націй. Щодо інтелігенції деякі оцінки актуальні. Розділені за партійним принципом, позбавлені високого почуття державної мудрості, найперше В.Винниченко, С.Петлюра, розкололи верхівку УНР, піднявши повстання проти гетьмана П.Скоропадського[1]».

- у 1920-1923 рр. був членом Політбюро ЦК КП (б) У. Він підписував значну кількість партійних документів – протоколи і виписки з протоколів засідань політбюро ЦК КП (б) У, постанови політбюро. Навіть працюючи в Комінтерні, приїжджав на Україну за дорученнями ЦК ВКП (б).

- займався питаннями національно-культурного будівництва в республіці і розвитком радянської науки як один із працівників ЦК КП (б) У.

- продовжував займатися публіцистичною діяльністю. Будучи секретарем ЦК КП (б) У, Д. Мануїльський залишався редактором видання центрального партійного органу республіки – газети «Комуніст» (згодом «Радянська Україна»). Представниця партії Б.Барова згадувала, що для Д.Мануїльського був властивий колективний метод роботи, він вміло працював з колективом і особливо з позаштатними авторами[4].

- був призначений рішенням Раднаркому УРСР у 1921 р. головою Всеукраїнської комісії по поліпшенню побуту вчених, які працювали, схвалюючи радянську владу. За участю Д.Мануїльського ЦК КП (б) У створив у Харкові Центральну партійну школу.

Вплив Д.Мануїльського на перебіг політичних подій в Україні в ті часи був настільки великий, що навіть після переведення на роботу до Комінтерну й обрання на XII з’їзді РКП (б) членом ЦК він іще два роки залишався у складі Політбюро ЦК КП (б) У. Він був одним із небагатьох українців, які були призначені на високі державні посади в часи існування радянської влади.

Список використаної літератури:

1. Гайгурський В. «Д. Мануїльський не вірив мріям африканців» 75 років тому в Києві відбувся політичний суд над союзниками більшовиків – есерами // Голос України. – 1996.- 8 червня. –С.7.

2. Документи трагічної історії України (1917-1927 рр.) / Редактор – упорядник П.П. Бачинський. – К.,1999.- С. 462.

3. Політична історія України XX ст. : У 6 т. / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002-2003, Т. 3 : Утвердження радянського ладу в Україні (1921-1938) / С.В. Кульчицький (кер.), Ю.І. Шаповал, В.А. Гречанко та ін. -2003. – С.135.

4. Суярко Л.О. Дмитро Захарович Мануїльський (1883-1859). К.,1979. – С.41.

5. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах. – К.,2004. – С.497.

6. Україна в XX столітті: Зб. докум. і матеріалів (1900 - 1939) / Упор.: А.Г. Слюсаренко, А.О. Буравченков, Н.І. Миронець та ін. - К.: ІЗМН, 1997.