Романій Е. П., Трегуб С.Є.

Запорізький державний медичний університет

До проблеми комунікативних відносин лікаря і пацієнта

Актуальність запропонованої теми як для професійної діяльності, так і для повсякденного життя не має сумніву. Майже не існує такої людини, яка б була позбавлена проблеми зі спілкуванням. Навіть якщо його здібності до спілкування дуже високі, в процесі спілкування він стикається з світом другої людини, з його рівнем комунікативних здібностей, і якщо вони не відповідають один одному в певній мірі – це вже проблема. Сучасні дослідження психологів підкреслюють, що успіх професійної діяльності залежить на 50% від уміння спілкуватися, а не тільки від професійної компетентності. Все більше значення в нашому житті набуває робота з інформацією, вмінням ії знайти, використати, обмінятись, а значить – вмінням спілкуватись.

У філософській, психолого-педагогічній літературі існує декілька підходів і трактувань поняття “спілкування”. У філософському розумінні “спілкування” включає у себе глибоко усвідомлений взаємозв’язок людей, які шляхом спілкування збагачують власним життям життя всіх інших суб’єктів. Спілкування невід’ємне від предметної діяльності людини як процеса встановлення й оновлення уз взаємності і творчості.

Багато західних, зокрема німецьких філософів і соціологів останньої третини ХХ ст. висунули парадигму комунікації, яка спирається на трансцендентальну (ідеальну) мовленнєву прагматику, визначаючи один із найвпливовіших напрямків сучасної західної філософської думки – комунікативну філософію. Ідеальна комунікація характеризується такими чинниками: всі учасники комунікації є рівноправними, спілкування здійснюється на основі суб’єкт-суб’єктних стосунків і тому потребує уваги та поваги до іншого, здатність слухати і говорити.

У психолого-медичній літературі поняття спілкування розглядається через призму деонтології, медичної етики та біоетики. Такі вчені, як О.А.Грандо, Ю.Г.Віленський, П.С.Назар особливу увагу приділяли лікарській моралі у ставленні до духовної драми хворого й необхідності симпатії особистостей лікаря та пацієнта. Вони розглядали такі поняття, як добро і зло, чесність, правдивість, суворість і зрозумілість у лікарській професії, слово лікаря, як засіб зцілення й запобігання ятрогеніям. В усій змістовності даного поняття підкреслюється його складність, багатогранність, а значить, затребуваність системного розгляду і строгого логічного аналізу.

Мовленнєва комунікація – це спілкування словом через використання засобів мовлення, якими передається важлива інформація. Виділяють вербальні й невербальні засоби мовлення. Як індивід оформлює свої думки в слова, як розбірливо їх промовляє, з яким емоційним забарвленням – від цього залежить порозуміння в спілкуванні. Важливими є також жести, міміка, пантоміміка, пози, контакт очей, які належать до невербальних засобів спілкування, роль яких в спілкуванні дуже велика, бо значна частина спілкування базується на основі невербального спілкування. Через систему невербальних засобів транслюється інформація про почуття, які люди відчувають в процесі спілкування. Невербальні засоби представляють важливе доповнення мовленнєвої комунікації, іх роль проявляється не тільки у тому, що вони можуть усилити чи ослабити мовний вплив комунікатора, але й у тому, що вони допомагають учасникам спілкування виявити наміри один одного.

Існують міжособистісні, міжгрупові комунікації, а також, комунікація між особистістю та групою. Міжособистісна комунікація представляє собою обмін інформацією між двома особистостями. Це діалог – бесіда, переговори, сварка і т.ін. Кожний індивід має відношення до такої комунікації. Той, хто починає комунікацію, вводить тему (про що?). Другий, в залежності від типу мислення і сформованих комунікативних здібностей, відповідає, доповнює або уточнює сказане першим комуні кантом і таким чином зав’язується бесіда.

Комунікація між лікарем та пацієнтом належить до міжособистісної. Це, насамперед, діалог. Процес комунікації відбувається поетапно. Можна виділити такі етапи спілкування: намір сказати щось певній людині, початкове словесне вираження, вияв розуміння з боку слухача, уточнення та роз’яснення почутого, встановлення розуміння між комунікантами. За характером комунікації – інтеракція між лікарем та пацієнтом є безпосередньою (“обличчям до обличчя”). За характером перебігу спілкування може бути як короткочасним, так і довготривалим. Комунікація між лікарем і пацієнтом повинна включати три аспекти:

1) Комунікативний – передача інформації. В якості умов ефективного спілкування виступають спільність національної мови, довіра до комунікатора, зрозумілість отриманого повідомлення.

2) Інтерактивний – організація взаємодії між суб’єктами спілкування. Це може бути кооперація зусиль, побудована на симпатії.

3) Перцептивний – особливості сприймання і взаєморозуміння комуні кантами один одного.

Спілкуючись, кожен будує у своїй свідомості образ партнера, ґрунтуючись на ідентифікації, рефлексії та толерантності. Ідентифікація, це спроба лікаря поставити себе на місце пацієнта, пов’язана з емпатією – вмінням сприймати почуття іншої людини як власні, а рефлексія – це спосіб зрозуміти іншу людину, ототожнюючи її з собою. Толерантність направлена на розуміння для чого необхідно проявити увагу, побачити, почути, сприйняти, адаптуватись до співрозмовника, як до середовища спілкування. В процесі спілкування лікар використовує технічні засоби спілкування: телефон, електронна пошта, Інтернет. За формою висловлювання комунікація між лікарем та пацієнтом вимагає як усного (діалог, монолог), так і письмового мовлення. За напрямком потоку інформації в комунікаціях лікар-пацієнт превалюють горизонтальні комунікації, які передбачають рівноцінні паритетні стосунки, толерантність. Остаточна ціль будь-якої комунікації – результат, який може бути ефективним (розуміння відбулось завдяки незначним зусиллям) і не ефективним якщо (розуміння відбулось частково, або не відбулось зовсім).

З вищевикладеного можна зробити висновок, що розвиток та вдосконалення вміння спілкуватись є важливим чинником у становленні сучасного фахівця-медика. В зв’язку з цим постає проблема навчання студентів-медиків веденню комунікації між лікарем і пацієнтом, а саме, якими засобами (вербальними, невербальними, технічними) та видами спілкування повинен оволодіти майбутній лікар. Підгрунтям розвитку особистості майбутнього лікаря мають бути такі якості, як конгруентність, емпатія, толерантність, ідентифікація та рефлексія. Духовний ріст, збагачення комунікативних навичок лікаря – необхідні умови виконання ним професійного обов’язку.