Таємниці чарівної нитки.

Студентка Переяслав - Хмельницького ДПУ ім.Г.Сковороди

спеціальності «Трудове навчання». Олексюк Олена Олександрівна.

Україні різновидів народної творчості. її твори — це піднесений світ краси і фантазії, поетичного осмислення природи, схвильована розповідь про думки та почуття людини, світ натхненних образів, що сягають своїм корінням далекого минулого. Узори вишивки — це мистецтво високої естетичної наснаги, простого і водночас мудрого декоративного мислення. В орнаментах вишивки, в гармонії кольорових сполучень, в ритмі ліній узору відчувається глибока змістовність. Адже у вишивці, як і в народній пісні, майстрині відбивали свої заповітні мрії про краще майбутнє, своє споконвічне прагнення до прекрасного. В узорах вишивки вони розповідали про свої думки і почуття, сподівання і страждання. Тому є вишивки сумні і замріяні, а є й радісні та веселі, в яких барви й узори бринять, як жартівлива співаночка. Глибина людських почуттів, що може найглибше відбилась у словах відомої пісні — «червоне — то любов, а чорне — то журба», пристрасно промовляють до нас із орнаментів українського шитва.

В орнаментах вишивок ніколи не буває жодної зайвої лінії, ' кожна рисочка має своє певне значення. Народний орнамент — це, за висловом В. Стасова, співуча мелодія, призначена не лише для очей, а й для розуму й почуттів. Недаремно ж у давнину вишивка в одязі мала охоронне, оберегове значення і тому розміщувалася на грудях, на рукавах, на подолі. Про давність традиції вишивання свідчать мозаїки і фрески соборів, народний іконопис, де святі зображені в оздобленому вишивкою вбранні.

Споконвіку в народі жили і в найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалась прикрасити своє нелегке життя, зробити радісною важку щоденну працю. Отоді за допомогою лише голки та нитки на простому полотні й народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати чисту білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона у якийсь спосіб оздоблювала, перетворювала у високомистецькі витвори і відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.

В Україні вишивати вміли скрізь, але кожен район, навіть кожне село мало свої улюблені кольори, свої місцеві узори і техніку виконання. З покоління в покоління передавалися секрети вишивання. В орнаментах вишивок майстрині завжди відтворювали красу нашої рідної природи, особливо в період її квітування. Це відбилося і в назвах. Якщо розпитати вишивальниць, то вони обов'язково розкажуть, що такий-то узор зветься «барвінок», а оті — «гарбузове листя», «хмелик», «зозулька», «бджілка» чи «павучок». Узори виконуються різними техніками і існує їх в Україні понад сто — від простих до дуже складних і копітких у роботі. Одні техніки утворюють малюнок на полотні рельєфними стібками (лиштва, низь), інші надають тканині легкості, прозорості, як от різноманітні мережки, наскрізні засоби шитва — довбанка, вирізування, виколювання тощо. Назви технік, як і орнаментів, походять від способу виконання або від зовнішнього вигляду. Це, наприклад, «вівсяночка», «гречечка», «курячий брід», «солов'їні вічка».

Коли б зібрати разом жінок з різних областей України і подивитись, як у них вишиті сорочки, то одразу стане очевидним величезне розмаїття вишивки. Скажімо, на Полтавщині полюбляють ніжні відтінки голубого й жовтого, а то й зовсім біле шитво. У Вінницькій області вишивають суцільно чорним, або ж з поєднанням чорного та червоного. В Житомирській та Рівненській областях — побутують здебільшого червоні узори, на Київщині — червоні з синім, іноді з чорним. Багата та різноманітна вишивка в Карпатах, де особливо люблять яскраві, барвисті багатоколірні візерунки.

Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно, нитка та ще вміння й бажання, перейняті від матері й бабусі і закарбовані у тих чудових виробах, що лежать у скрині. Вишивали здебільшого довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або й під пісню.

У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне вирішення , визначалися призначенням одягу, соціальними та віковими чинниками. Приміром, сорочки на щодень вишивались скромно ' й просто, святкові — більш ретельно, особлива ж увага приділялася весільним сорочкам.

В ансамблі народного, а надто святкового вбрання головна роль відводилася пишно орнаментованій сорочці. Здавна у весільному обряді існує поцінування посагу нареченої. Його причіпливо оглядають і урочисто приймають на людях. Як відомо, більшу частину посагу становили вишивані вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалась кількістю і досконалістю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було понад сотню. Вишивальниці захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи на свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька» — каже народне прислів'я.

У кожному регіоні у вишивках сорочок склалась своя, відшліфована сторіччями, єдність орнаменту і засобів його вираження, своя колірна гама. У народному мистецтві існувало багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерева, корінням, листям, квітками, плодами багатьох рослин. Для закріплення нитки запікали у житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом багатьох десятиліть. Використання домотканого полотна, що має крупне переплетіння ниток, техніки, розраховані на кількість ниток полотна, обумовили загальний характер української вишивки, її геометричні та геометризовані орнаментальні форми, вирішені великими рельєфними масами.