Сумець О., Академія внутрішніх військ МВС України, Харків

Шевченко А., Національний фармацевтичний університет, Харків

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ СТРАТЕГІЇ ОПЕРАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ

Постановка проблеми. Стратегія операційної системи є однією зі складових частин загальної стратегії підприємства. Специфіка стратегії операційної системи полягає в об’єкті керування, процедурах формування стратегічних пріоритетів та організаційній побудові стратегії операційної системи.

Стратегія операційної системи не може бути головним чинником у виборі цілей і пріоритетів бізнесу. Вона має, певним чином, допоміжний характер відносно загальної стратегії. Така її особливість, як прив’язка до зовнішніх критеріїв, завжди повинна співвідноситися з внутрішніми критеріями системи.

На відміну від загальної, операційна стратегія не позв’язана безпосередньо з чинниками довгострокових змін зовнішнього середовища. Операційна стратегія вимагає, щоб вся система була розумно ізольована від випадкових коливань і похибок зовнішнього середовища.

Чинники зовнішнього середовища – довгострокові тенденції розвитку, що детермінують бізнесу – впливають на операційну систему опосередковано, тобто через цілі і механізми загальної стратегії бізнесу.

Особлива роль операційної стратегії полягає в тому, що мінімально необхідна довгострокова стабільність її функціонування є необхідною умовою побудови загальної стратегії. Остання може розглядатися як особлива зона стратегічних пріоритетів (ринкові, організаційні тощо).

Операційна система не може відповідати за планування і реалізацію інновацій, істотні зміни в ринковій орієнтації фірми (хоча вона не заперечує таких процесів). Критерій успішної роботи – не інновації, а розумна стабільність. У деяких видах бізнесу інноваційна і фінансова сторони перетинаються, але це не означає відсутність згаданого вище розрізнення критеріїв.

Ця обставина істотно ускладнює критерії керування і потребує від керівника особливих прийомів і методів управління операційною системою.

Стабільність операційної системи як базисна стратегія породжує ряд приватних практичних розходжень у порівнянні із загальною стратегією бізнесу.

Основна частина. Часовий обрій операційної стратегії завжди менше тимчасового обрію загальної стратегії на величину t (різниця між мінімально необхідним терміном стабільності операційної системи і періодом приходу істотних інновацій).

Керівник не може забезпечити одночасно і високу технічну ефективність операційної системи, і вимогу її зміни. З погляду практичного управління, найкраще максимально розтягнути в часі процес змін, аби не втратити керованості операційною системою. Але занадто тривале затягнення цього процесу може набрати характеру необоротного погіршення системи.

Мистецтво керівника полягає в тому, щоб віднайти баланс між мінімально необхідною стабільністю системи і її зміною. Практично ця вимога реалізується завдяки формуванню двох груп стратегічних повноважень: 1) базисні повноваження операційної системи передаються першому заступникові, 2) повноваження, пов’язані з ухваленням рішення на зміну ціною зниження поточної ефективності, залишаються за першим керівником.

Під формуванням стратегії операційної системи розуміється її розбиття на дві підгрупи цілей – стабільні і мінливі. А тому практична організація стратегії операційної системи вимагає двох різних типів менеджменту – «вертикального» та «горизонтального».

За вертикальної системи організації повноважень переважають контрольні, планові і нормативні функції. Завданням організації стратегії є додержання умов оптимізації чи мінімізації даних функцій.

Кількість і зміст контрольних функцій у рамках операційної стратегії мають бути наближені до мінімально необхідного (тобто до такого, що гарантує зберігання керованості операційною системою). Головне в стратегії операційної системи – не її підконтрольність, а її керованість – реальна досяжність цілей системи. Система може бути абсолютно підконтрольною, але некерованою; система може бути керованою, але містити в собі непідконтрольні процеси (наприклад, ті, що належать людському чиннику, який практично надає керівникові широке поле для майстерного керування людьми і процесами).

Вибір між чіткою відповідністю посадового розкладу реальної кваліфікації і професійної підготовки працівників, з одного боку, і бажаністю і корисністю включення в систему працівників із творчими здібностями, з іншого – є прерогативою керівника. Операційна система в авангард виводить першу частину цього завдання. Творчий компонент є необхідною передумовою стабільності операційних функцій за умов поточних флуктуацій (коливань).

Стратегія операційної системи формулюється і затверджується як складова частина загального стратегічного плану. Тому жодне завдання операційної стратегії не може вступати в пряме протиріччя з хоча б однією умовою і метою загальної стратегії.

Процес змін включає варіанти критеріїв і корекцію управлінської структури. Особлива складність даної ситуації для організації керування полягає у виникненні двох рівнобіжних вертикалей; нова вертикаль – це особливі повноваження першого керівника. Найчастіше це призводить до зсуву первинної вертикалі на один рівень униз.

Висновок. Виникнення нової вертикалі вимагає ще і певного горизонтального зв’язку між двома вертикалями. У результаті виникає варіант проектної, або матричної, структури керування. Її характерною рисою є феномен подвійного підпорядкування. Такого роду структура є навряд чи не єдиноприйнятною в керуванні системою, що змінюється. Але в той же час така структура породжує управлінські конфлікти, оскільки суперечить принципу єдиноначальності. А це спричинює перетинання зон відповідальності, що породжує невизначеність повноважень. Усе це обов’язково знижує поточну ефективність керування. А тому інноваційні управлінські структури слід розглядати як тимчасові, що обов’язково демонструються після завершення змін.