Педагогические науки/2. Проблемы подготовки специалистов

Матвієнко Р.О., Коломієць Ю.В.

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

ІННОВАЦІЙНА ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

У СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ОСВІТИ

Інтерес до проблем інноватики, виокремлення їх як важливих напрямів сучасної наукової думки, зумовлені зростанням динаміки інноваційних процесів у суспільстві, що характеризують його перехідний, нестабільний стан.

Соціальні нововведення, до яких відносять і педагогічні, порівняно з матеріально-технічними, мають певні відмінності: ширша сфера застосування, вища залежність використання нововведень від групових та особистих якостей користувачів, висока активність інноваторів на всіх стадіях інноваційного процесу. Педагогічні інновації стали предметом спеціального дослідження вчених у 50-х роках ХХ століття на Заході, а в останні два десятиліття — і в нашій країні. Відповідно почала формуватися нова галузь знань – педагогічна інноватика.

Центральним поняттям у досліджуваній сфері є міжнародний термін “інновація” (англ. innovation, від лат. іnnovatio – “in” – у, в, “novus” – новий, що буквально означає нововведення, оновлення, внесення нового). Нововведення є динамічною системою, що характеризується внутрішньою логікою (інноваційний процес), закономірним розвитком у часі та взаємодією з навколишнім середовищем (життєвий цикл). У поняття “педагогічне нововведення” вкладаються також зміни, спрямовані на покращення й розвиток виховання та навчання. Є ще один аспект розглядуваного поняття: інновації – зміни в педагогічній дійсності, у педагогічних системах, що спрямовані на окремі її компоненти або на систему загалом. Основним джерелом розвитку педагогічних систем на сучасному перехідному етапі стають не зовнішні зміни, а їхні внутрішні резерви. Застосування синергетичного підходу до аналізу педагогічної дійсності дає можливість розглядати сучасну школу як складноорганізовану систему, здатну до саморозвитку, самовдосконалення.

Уявлення про педагогічні системи як складнодинамічні комплекси дозволяє стверджувати, що невід’ємними складовими її життєдіяльності є інноваційні процеси. Останні характеризують динамічний стан системи, створюють потенціал для її розвитку. Інноваційні процеси націлені на розв‘язання актуальних для неї проблем і протиріч шляхом розроблення та освоєння нового для конкретної системи. Звідси інноваційні процеси розглядають як чинник саморозвитку сучасної школи.

Крім того, існують окремі переліки критеріїв установлення ефективності того чи іншого нововведення: оптимальність, що визначає фізичні, розумові й часові витрати учителів та учнів для досягнення результатів, інтенсивність їхньої праці; можливість творчого застосування інновацій у масовій практиці; прогресивність, концептуальне або теоретичне обґрунтування, цілісність, новизна й оригінальність; нестандартність підходів і рішень; відповідність психолого-медико-педагогічним та екологічним вимогам; системність, закономірність і цілеспрямованість розвитку; культурно-ціннісна мотиваційна орієнтація; достовірність; конкурентоспроможність; перспективність, реалістичність; інструментальність (керованість) проекту тощо. З огляду на це важливого значення набуває аналіз змісту інноваційної діяльності педагогів.

Розрізняють п’ять рівнів педагогічної діяльності: репродуктивний (мінімальний), адаптивний (низький), локально-моделюючий (середній), системно моделюючий навчальну діяльність (високий), системно моделюючий навчальну та виховну діяльність (найвищий), в основу яких покладено оперування педагогічними професійними знаннями й уміннями, здатність вирішувати на їхній основі педагогічні завдання певного рівня складності. Перехід на вищий порівняно з попереднім рівень діяльності зумовлюється розширенням репертуару проектувальних та конструктивних умінь. Домінування у діяльності педагога педагогічної творчості та дослідницького компоненту й визначатиме інноваційне спрямування його роботи.

Ми розглядаємо інноваційну педагогічну діяльність як складне, інтегральне утворення, сукупність різних за цілями та характером видів робіт, що відповідають основним етапам розвитку інноваційних процесів та спрямовані на створення й унесення педагогом змін до власної системи роботи. Вона носить комплексний, багатоплановий характер, втілює в собі єдність наукових, технологічних, організаційних заходів. Інноваційна діяльність – системний вид діяльності, спрямований на реалізацію нововведень на основі використання та впровадження нових наукових знань, ідей, підходів; трансформації відомих результатів наукових досліджень та практичних розробок у новий або удосконалений продукт.

Суб’єктами інноваційної діяльності в освіті можуть бути: окремі учителі, інноваційні групи, педагогічні колективи, адміністрація навчального закладу, діячі органів управління освітою, науковці. Разом з тим, головним суб’єктом змін у сучасній школі вважається вчитель. Визначають сутнісні (такі, що виявляють внутрішній зміст) складові інноваційної діяльності вчителя – філософський, мотиваційний, креативний, рефлексивний, валеологічний і технологічний. Системотвірним серед них є креативний компонент. Усі складові тісно взаємопов’язані між собою, утворюючи єдине ціле. Формування позитивного ставлення та потреби в інноваційній діяльності – необхідна умова становлення вчителя як її суб’єкта.

Сьогодні головними цілями роботи вчителя стають гуманістично спрямовані завдання, як-от “створення умов для формування зрілої людини, здатної до самостійного життя в мінливому світі”, “виховання людини зі своїм внутрішнім світом, єдиної та неповторної”. Мета особистісно орієнтованої освіти не формувати, та навіть не виховувати, а сприяти самореалізації, саморозвитку, саморегуляції, самозахисту дитини, підтримати становлення особистісного образу та діалогічної взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією. Із загальної системи цінностей виділяється найголовніша – учень зі своїм світосприйняттям, внутрішнім світом та індивідуальними особливостями.