Право / Цивільне право

Малюшевська Х.С.

Львівська комерційна академія, Україна

Відмінність цивільного та цивільно-процесуального представництва: правове обґрунтування

Ключові слова: цивільно-правове представництво, процесуальне представництво, інститут, представник, довіритель.

Вчені, які розглядали цивільно-правове представництво як один із різновидів представництва, в основу своєї точки зору ставлять наявність спільних ознак між представництвом у цивільному праві і процесі [1, 6] Однак з цим погодитись важко. Незважаючи на наявність певних спільних рис між представництвом, здійснюваним в цивільному праві, і представництвом у цивільному процесі, між ними все ж існують суттєві відмінності, які дають підстави для розмежування інституту представництва в цивільному процесі від інституту представництва в цивільному праві і визнання їх самостійними.

Зокрема, однією з відмінностей між цими інститутами є їх різна цільова спрямованість, на що звертали увагу ряд вчених Шерстюк В.М., Тертышников В.И., Чечот Д.М. Метою (ціллю) представництва в цивільному праві, відповідно до ст. 237 ЦК України, є вчинення представником від імені особи, яку він представляє правочинів в той час, коли основною метою процесуального представництва є захист прав особи, яку представляють, та/або реалізація її процесуальних прав (обов’язків) тощо.

Розмежування цих двох інститутів здійснюється, як зазначає В.М. Шерстюк [3, 98], і за засобами досягнення їх цілей, оскільки представник в цивільному процесі для досягнення своїх цілей може використовувати лише засоби, визначені законом (подання позову, подання доказів, пояснень тощо), а в цивільному праві ці засоби визначає для представника довіритель або, за його розсудом, в окремих випадках – і сам представник.

Неоднакові і підстави виникнення цивільно-правового представництва та процесуального представництва. На відміну від матеріально-правового, процесуальне представництво виникає з різногалузевого юридичного складу, який включає в себе як матеріально-правові факти (наявність певних відносин між представником і особою, яку він представляє), так і процесуальні (пересвідчення повноважень, допуск судом представника до участі в справі та інше).

Так, якщо в цивільному праві основним документом, який підтверджує повноваження, є довіреність, то в цивільному процесі повноваження представника можуть підтверджуватись, в залежності від видів представництва:

1) усною заявою в судовому засіданні; 2) довіреністю фізичної особи; 3) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника; 4) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна (ч.1 ст. 42 Цивільно-процесуального кодексу України (далі ЦПК України); 5) повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором (ч.4 ст. 42 ЦПК).

Як зазначив І.А. Павлуник [2, 263], звертає на себе увагу і відмінність у суб’єктах, які посвідчують довіреності громадян на здійснення представницьких дій у цивільному праві (ст. 245 ЦК України) і цивільному процесі (ст. 42 ЦПК України).

По різному в цивільному праві і процесі визначається обсяг повноважень представників. Як зазначалось окремими авторами - Тертышников В.И., Шерстюк В.М. [3, 101], в цивільному праві обсяг повноважень представника визначає сам довіритель у виданій йому довіреності, а повноваження представника в цивільному процесі визначені законом. У цивільному праві при видачі представнику довіреності мають бути безпосередньо зазначені ті дії, які має право здійснювати представник від імені довірителя в той час, коли в цивільному процесі в довіреності, якою надаються представнику загальні повноваження, немає необхідності наводити перелік процесуальних дій, які може здійснювати представник в межах загальних повноважень на участь в процесі, які надані йому процесуальним законодавством.

Іншою відмінною ознакою між матеріально-правовим і процесуальним інститутом представництва є те, що в цивільному праві може діяти суто представник, який повністю заміщає сторону і особисто бере участь у правовідносинах з третьою особою, або довіритель, в той час коли в цивільному процесі можлива одночасна участь як представника, так і самого довірителя (ст. 39 ЦПК України).

Як зазначає ряд вчених, зокрема Штефан М.Й., Дрижчаная Е.Г., Гусев Е.А. [5, 56], інститут представництва в цивільному праві відрізняється від інституту представництва в цивільному процесі також різним характером суспільних відносин, що існують між їх суб’єктами: представник в цивільному праві при вчиненні правочинів чи вчиненні інших юридичних дій по відношенню до третіх осіб вступає у відносини з юридично рівними суб’єктами, тоді коли у цивільному судочинстві процесуальний представник вступає у взаємовідносини із судом, який є державним органом, наділеним державно-владними повноваженнями, і виникаючі при цьому відносини мають владний характер: влади і підпорядкування.

Підводячи підсумок вище сказаному, слід зазначити, що представництво хоч і застосовується в багатьох правових галузях, його можна класифікувати як представництво у сфері матеріально-правових і процесуально-правових відносин.

Основою матеріально-правового представництва є цивільно-правові норми, що регулюють відносини, пов’язані з представництвом, довіреністю, договором доручення. Процесуальне представництво в свою чергу засновано на нотаріально-, адміністративно-, цивільно- чи кримінально-процесуальних нормах, які регулюють суспільні відносини, що виникають при розгляді справ у судах, або при вчиненні нотаріальних дій нотаріусами. У процесуальному представництві застосовуються цивільно-правові норми щодо довіреності, повноважень тощо.

Список літератури

1. Ивакин В.Н. Представительство в советском гражданском процессе. Вопросы теории и практики: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03./ Всесоюзный юридический заочный институт. – М., 1981. – 24с.

2. Павлуник І.А. Представництво в цивільному процесі: Дис. канд. юрид. наук. – К.: 2002. – 252 с.

3. Шерстюк В.М. Представительство в суде // Советский гражданский процесс. – М.: Изд-во МГУ, 1989. – С. 97–105.

4. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підруч. для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2001. – 696 с.

5. Штефан М.Й., Дрижчаная Е.Г., Гусев Е.А. Представительство граждан в суде: Учебное пособие. – К.: Изд-во «Лыбидь», 1991. – 231 с.