Копилова А. В., студентка гр. Фін-05-Г

Кондратьєв В. О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Правові аспекти процедури банкрутства

Процес формування інституту банкрутства в Україні тільки починається, тому важливо звернутися сьогодні до багатовікової історії розвитку даного інституту права, як на території України, так і в інших державах. Необхідно вивчити закономірності становлення цієї невід’ємної частини законодавства країн з ринковою економікою. Це сприятиме найбільш ефективному використанню таких правових інструментів, які найкраще відповідають сьогоднішньому стану регулювання майнових відносин у країні.

Історії, пов’язані зі зверненням майнових вимог до боржника при нестачі майна для їх повного задоволення, регулювалися з давніх-давен. Відповідні норми містилися у стародавніх пам’ятках права, наприклад, законах Ману, Мойсея та ін. На ранніх етапах розвитку основних інститутів цивільного права забезпеченням боргу слугував боржник. Згідно з Законами XII таблиць кредитори мали право розрубувати тіло неспроможного боржника на частини (принцип partes secare). В римському праві існував спеціальний процес, який називався manus injection. Відповідно до рішення суду (dies justi) неспроможному боржникові надавалося 30 днів для сплати боргу. Якщо боржник не знаходив кошти, він міг бути переданий за рішенням магістра (addiction) кредиторові. У XIV ст. неспроможного боржника брали в кайдани.

У Німеччині згідно з едиктом Карла V, прийнятим у XIV ст., визнання боржників неспроможними дорівнювалося до віднесення їх до крадіїв зі всіма правовими наслідками, а едикт того самого імператора 1540 р. встановлював таким злочинцям смертне покарання. Крім того, боржників, що не могли повернути свої борги, садили у боргову яму, позбавляли громадянських прав, вішали їм нашийники або прив’язували до стовпів ганьби, а також ув’язували, доки не заплатять борг.

Ставлення до неспроможності боржників, як до злочинців, з часом змінювалася. Так, у 1582 р. при Генріхові III (Франція) був прийнятий закон, згідно з яким зловмисна неспроможність вже відрізнялась від випадкової. У 1609 р. у законі, прийнятому за часів Генріха XIV, щодо неспроможних боржників почали застосовувати цивільно-правові засоби у вигляді штрафів.

Першою, хто наважився говорити про банкрутство на державному рівні, була Катерина II. У 1875 р. вона порекомендувала купецтву з грамоти на права і вигоди містам Росії «банкрутов виключати». Але ознак, якими можна було б виявити банкрута, не було. Тільки в 1800 р., уже при Павлові I, було прийнято і затверджено Статут про банкрутів. Адресатами Статуту виявилися «торгові люди», які мали право «зобов’язувати векселями» боржників.

Дореволюційне карне право Росії розрізняло поняття неспроможності і банкрутства, а останнє, в совою чергу, поділяло на «корисливе», або «тяжке», і «марнотратну неспроможність», чи «просте банкрутство».

Економічні перетворення в Україні з початком 90-их рр. сприяли відродженню інституту банкрутства. Першим етапом став проект Закону «Про неспроможність (банкрутство) підприємств», поданий на розгляд до Верховної Ради СРСР 8 липня 1991 р., проте з припиненням існування СРСР цей процес зупинився.

Датою виникнення інституту банкрутства в Україні прийнято вважати момент прийняття Закону України «Про банкрутство» від 14 травня 1992 р. (з 30 червня 1999 р. - Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Отже, формування нової ринкової економіки України, потребує створення нових інститутів, одним з яких є інститут банкрутства і як похідні – фіктивне банкрутство і умисне доведення до банкрутства. Загальноприйнятих понять «фіктивне банкрутство» та «доведення до банкрутства» у світі ще не вироблено. Вказане обмежує можливість конструктивного діалогу з метою удосконалення, уніфікації та адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, як це визначено Законом «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу» від 18 березня 2004 р.

З процедурою банкрутства, як з формою юридичного процесу, пов’язана велика кількість правопорушень. Із запровадженням в Україні ринкових відносин виникли злочинні схеми захоплення шляхом банкрутства державних та акціонерних підприємств, незаконні передачі їх майна у власність чи розпорядження суб’єктам господарської діяльності, що підконтрольні організаторам протиправної діяльності. Останнім часом набуло також поширення банкрутства підприємств для їх ліквідації з метою уникнення перевірок податковими і іншими контролюючими і правоохоронними органами. Аналіз виявлених спроб ухилення від сплати податків свідчить про те, що використання банкрутства з метою ускладнення виявлення доказів злочинної діяльності набуло загрозливих для бюджету країни масштабів.

Організатори схем протиправної діяльності використовують прогалини чинного законодавства, що дозволяє їм перекладати податкові зобов’язання на фірми з ознаками фіктивності.

Наявність суперечностей в законодавстві, що регулює господарські відносини, є сьогодні однією з найгостріших проблем. Так, згідно з п. 15 ст. 11 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство в офіційному друкованому органі всі кредитори незалежно від настання строку виконання зобов’язань мають право подавати заяви з грошовими вимогами до боржника. При цьому не взято до уваги, що вимоги органу державної податкової служби можуть бути визначені в повному обсязі тільки за результатами перевірки платників податків.

Іншою суттєвою прогалиною Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є відсутність обов’язку розпорядника майна боржника, керуючого санацією та ліквідатора надавати на вимогу органів державної податкової служби документи, потрібні для проведення перевірки.

Ще одним недоліком Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є відсутність у ст. 40, яка містить вичерпний перелік підстав припинення провадження у справі про банкрутство, обов’язку господарського суду припинити провадження у справі про банкрутство при виявленні обставин, що свідчать про неправомірність вимог кредитора. Це дасть можливість правоохоронним органам оперативніше реагувати на факти створення штучної кредиторської заборгованості для банкрутства та своєчасно припиняти таке банкрутство.

Вдосконалення потребує також Кримінальний кодекс України у частині встановлення відповідальності за незаконні дії, пов’язані з банкрутством. Його ст. 218 встановлює не повний перелік суб’єктів фіктивного банкрутства.

Відкритим залишається питання банкрутства підприємства за заявою ліквідатора або іншої уповноваженої особи на підставі доручення, виданого керівником суб’єкта підприємницької діяльності, що ліквідується. Така можливість передбачена ст. 7 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: «Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності (його представником)…».

Суперечності виникають навіть у самому тлумаченні поняття «банкрутство». Так, офіційне визначення поняття банкрутства встановлено в п. 2 ст. 209 Господарського кодексу України (ГКУ): «Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрутством». Також поняття банкрутства визначено у ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»: «Банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури». Якщо уважно прочитати обидва визначення поняття «банкрутство», можна помітити, що законодавець маніпулює часткою «не». В Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» чітко визначено, що банкрутство – це визнана судом неплатоспроможність боржника відновити свою платоспроможність, у той час, як згідно ГКУ банкрутство – це нездатність боржника відновити свою платоспроможність.

Невизначеними залишається також місце та роль кредиторів у процедурі банкрутства. Кредитори, які беруть участь у відносинах банкрутства, виступають як самостійні суб’єкти правовідносин. Так, кредитори мають право заявити свої грошові вимоги для включення їх до реєстру кредиторів (ст. 14, п. 15 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), оскаржити дії арбітражного керуючого (ст. 24), вимагати скликання зборів кредиторів (ч. 3, ст. 16), вибирати судові процедури банкрутства (ст. 4, 16). Однак у більшості випадків законодавець визначає, що конкурсні кредитори у процедурах банкрутства беруть участь узгоджено, виробляючи єдину стратегію, позицію і тактику з ключових питань. Формою такого об’єднання законодавець називає збори кредиторів і комітет кредиторів (ст. 16 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ч. 2, ст. 210 ГКУ).

Таким чином, чинне законодавство з питань банкрутства не виконує повною мірою свої економічні функції, а передбачена ним процедура санації не стала ефективним механізмом відновлення платоспроможності підприємств та задоволення вимог кредиторів. Подальше зволікання з реформування правовідносин банкрутства як інструмента перерозподілу власності, штучного доведення підприємств до неплатоспроможності в майбутньому може призвести до негативних економічних та правових наслідків. Зрозуміле і чітко організоване законодавство про банкрутство є надзвичайно важливою і стратегічною проблемою ринкових відносин.