Экономические науки/ 6.Маркетинг и менеджмент

Гудзь М.О., Черномазюк А.Г.

Хмельницький національний університет, Україна

проблеми Формування національної інноваційної системи в Україні

Розглянуто питання формування та розвитку національної інноваційної системи України. Досліджено підходи до визначення структури національної інноваційної системи.

The question of formation and development of national innovation system of Ukraine. Research approaches to determine the structure of national innovation system.

Актуальність дослідження. Ефективність державної політики у сфері управління інноваційними процесами визначає конкурентоспроможність національної економіки.

Перехід на інноваційних шлях розвитку стає можливим завдяки створенню національних інноваційних систем (НІС). НІС як дієва система інститутів дозволила високорозвиненим країнам забезпечити блискучі технологічні прориви і підтримувати конкурентоспроможність своїх економік на найвищому рівні.

Сьогодні для України вкрай актуальною стає проблема створення НІС як нової ефективної структури управління науково-технічною сферою країни. Побудова принципово нової НІС, адаптованої до вимог ринкової економіки, буде стимулювати зростання конкурентоздатності продукції українських підприємств, створить умови для подолання слабкого місця вітчизняної прикладної науки – відсутності зв’язку між освітою, наукою і виробництвом, а також стане каталізатором інноваційної активності, особливо в сфері наукомісткого підприємництва.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню особливостей національних інноваційних систем присвячені роботи провідних вітчизняних вчених: Багрова І.В., Бунчук М., Данилишина Б., Куценко В., Кавтиш О.П., Карпунь І.Н., Побірченко В.В., Федулової Л.І., Пашута М., Яремко Л.А.

Мета статті. Дослідження стану та визначення факторів, які впливають на формування національної інноваційної системи в Україні.

Викладення основного матеріалу. Інноваційна модель розвитку на практиці реалізується за допомогою функціонування національної інноваційної системи (НІС) – сукупності інститутів, що відносяться до приватного та державного секторів, які індивідуально та у взаємодії між собою обумовлюють розвиток та поширення нових технологій у межах конкретної держави [6, с. 29].

Останнім часом поняття «національна інноваційна система» набуло значного розповсюдження, з’явились самостійні дослідження, у яких пропонуються різні підходи до трактування цієї дефініції.

Важливого значення при дослідженні сутності національної інноваційної системи набуває визначення її основних елементів, а також розуміння зв’язків та взаємодії між ними як основного джерела підвищення «інноваційної продуктивності».

Найчастіше в економічній літературі зустрічається два підходи до виокремлення основних елементів НІС: залежно від ступеня участі в інноваційному процесі та залежно від функцій в інноваційному процесі.

Згідно першого підходу виділяють інститути, що беруть безпосередню участь у процесі виробництва, розповсюдження, використання нового знання, та інститути, які формують середовище в якому відбуваються інноваційні процеси.

Так, Бунчук М. виокремлює комплекс інститутів, які беруть участь у виробництві, передачі і використанні знань (фірми та системи, що вони утворюють, наукова система, інші дослідні установи, елементи економічної інфраструктури) та інші елементи, що впливають на інноваційний процес (контекст, що створюється макроекономічною політикою та іншими формами державного регулювання; система освіти і професійної підготовки; особливості товарних ринків; особливості ринків факторів виробництва; особливості ринку праці; система фінансування інновацій, комунікації [2].

Подібний підхід використовують І.В. Багрова та О.Л. Черевко, які виділяють дві підсистеми національної інноваційної системи: підсистему генерування та розповсюдження знань і підсистему інноваційної інфраструктури [1, с.83].

Кавтиш О.П., Яремко Л.А. також виокремлюють дві складові національної інноваційної системи [4, с. 225; 10, с. 55]: науково-виробничу та інфраструктурно-забезпечувальну, що включає інститути правового, фінансового та соціального характеру, які забезпечують інноваційні процеси і мають міцні національні корені, традиції, політичні і культурні особливості.

Близьким за змістом є підхід до структуризації елементів національної інноваційної системи, запропонований Карпунь І.Н., згідно якого основними структурними елементи національної інноваційної системи є [5, с. 195]:

- генерація знань, освіта і професійна підготовка, виробництво продукції та послуг;

- інноваційна інфраструктура, зокрема й фінансове та інформаційне забезпечення.

Згідно іншого підходу до структуризації основних елементів національної інноваційної системи їх виокремлюють залежно від того, які функції вони виконують в інноваційному процесі. Побірченко В.В. виділяє такі основі структурні блоки національної інноваційної системи [7 с. 158]:

І. Креативний блок або блок породження знання (університети, наукові інститути, окремі фахівці, складні соціальні мережі, що забезпечують неформальну взаємодію дослідників з різних інститутів та університетів).

ІІ. Блок трансферу технологій.

ІІІ. Блок фінансування.

IV. Блок виробництва.

V. Блок підготовки кадрів.

При цьому автор відмічає, що усередині національної інноваційної системи існує взаємозв’язок і взаємозалежність між інститутами та державною політикою, яка, як правило, або підтримує, або блокує розвиток технологій та інновацій.

Згідно Концепції розвитку національної інноваційної системи України до складу інноваційної підсистеми входять такі підсистеми [8]: державного регулювання, освіти, генерації нових знань, інноваційної інфраструктури, виробництва продуктів та послуг.

Виокремленні підходи до структуризації елементів національної інноваційної системи, на нашу думку, не суперечать, а взаємодоповнюють один одного. Практично у всіх наукових працях, присвячених питанням формування та функціонування національних інноваційних систем, основна увага акцентується на існуванні взаємозв’язків, взаємодії між їх елементами.

Таким чином, НІС включає такі підсистеми [?]:

державного регулювання (законодавчі, структурні і функціональні інституції, які встановлюють та забезпечують дотримання норм, правил, вимог в інноваційній сфері та взаємодію всіх підсистем національної інноваційної системи);

освіти (вищі навчальні заклади, науково-методичні і методичні установи, науково-виробничі підприємства, державні і місцеві органи управління освітою, а також навчальні заклади, які проводять підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів);

генерації знань (наукові установи та організації незалежно від форми власності, які проводять наукові дослідження і розробки та створюють нові наукові знання і технології, державні наукові центри, академічні та галузеві інститути, наукові підрозділи вищих навчальних закладів, наукові та конструкторські підрозділи підприємств);

інноваційної інфраструктури (виробничо-технологічної, фінансової, інформаційно-аналітичної та експертно-консалтингової складової, а також з технополісів, технологічних та наукових парків, інноваційних центрів та центрів трансферу технологій, бізнес-інкубаторів та інноваційних структур інших типів; інформаційних мереж науково-технічної інформації, експертно-консалтингових та інжинірингових фірм, інституційних державних та приватних інвесторів);

виробництва( організацій та підприємств, які виробляють інноваційну продукцію і надають послуги та (або) є споживачами технологічних інновацій).

На сьогодні в Україні не визначені основні засади державної політики з питань забезпечення розвитку НІС. Державне регулювання розвитку НІС за такими напрямами, як формування інституційного забезпечення інноваційного розвитку національної економіки, реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності, програмно-цільове фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності, підтримка підприємницької діяльності у сфері інноваційної діяльності та трансферу технологій, здійснюється неефективно, дії центральних органів виконавчої влади не координуються, має місце дублювання їх функцій. Знижується рівень технологічного та інноваційного потенціалу національної економіки, втрачаються перспективи забезпечення його розширеного відтворення, знижується конкурентоспроможність вітчизняних товаровиробників [8].

Додатковими чинниками неефективності функціонування НІС України виступають:

- відсутність зв’язку між наукою та практикою господарювання, формальність наукових досліджень в більшості ВНЗ;

- відсутність механізмів ефективної реалізації та оцінки ефективності національних науково-технічних програм (фінансування не конкретних бізнес-планів інновацій, а бюджетів дослідницьких організацій, недосконалість законодавчої бази стимулювання інноваційного розвитку, некомерціалізованість результатів дослідницької діяльності через нерозвиненість інфраструктури і т. ін.).

Кількість виконаних розробок скоротилася майже у 1,3 рази (з 82 тис. до 63,5 тис.), в т.ч. власне нової техніки та технології – у 3,9 рази (з 33,7 тис. до 8,7 тис.) [9]. Б. Данилишин та В. Куценко відзначають, що структура науковців, зайнятих безпосередньо в економіці, також є неоптимальною: 25,5% у структурі зайнятих докторів наук мають фахівці з технічних спеціальностей, 19,2% – медичних, тоді як питома вага економістів складає лише 6,7%. Частка прикладних досліджень у структурі розробок економічної науки (38,7%) нижча за середній показник по науці в цілому (57,2%) [3, с. 77-78].

Підприємництво виступає основною силою і виконавцем інноваційної діяльності, орієнтуючись передусім на ринкові сигнали та можливість отримання комерційної вигоди. Ці дві сили, як показує практика, можуть успішно співпрацювати, доповнюючи один одного. Інноваційна діяльність в розвинених країнах фактично перетворилася у самостійну галузь, яка до того ж бурхливо розвивається.

Попри принципову схожість НІС різних країн, все ж можна говорити про існування певних національних особливостей, що обумовлені історичними, економічними, політичними умовами розвитку територій. Мова може йти про більшу чи меншу роль держави та підприємництва у виконанні зазначених функцій, відносне значення великого та малого бізнесу, співвідношення фундаментальних та прикладних досліджень і розробок, динаміку розвитку і галузеву структуру інноваційної діяльності.

Що стосується української НІС, то вона знаходиться в зародковому стані. Повільно, але все ж таки починають створюватися нові інноваційні інститути, здатні забезпечувати та створювати інноваційні продукти [10].

Досить широким є коло міжнародних відносин з науково-технічного та організаційно-методичного співробітництва України: укладено відповідні договори з дослідницькими установами та виробничими підприємствами більш, ніж 30 країн світу, Україна співпрацює з Європейським космічним агентством та НАСА, бере участь у Шостій рамочній програмі Європейської комісії, ПРООН, виконує спільні програми з ЮНЕСКО, бере участь у міжнародних асоціаціях академій наук (у рамках СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва та ін.). Слід, однак, вказати на той факт, що в умовах широкого міжнародного наукового співробітництва в Україні досі не сформована національна стратегія науково-технічної безпеки, причиною чого є нерозвиненість національного ринку прав на об’єкти інноваційної діяльності.

Висновки. Проведений аналіз змісту, структури та особливостей формування НІС України дозволяє зробити висновок, що за наявності достатнього потенціалу інтенсифікації інноваційних процесів характер відносин у НІС стримує розвиток науково-технологічної конкурентоспроможності України.

НІС з одного боку є процесом взаємодії між різними інститутами, які займаються виробництвом та комерціалізацією наукового знання в межах держави, а з іншого – результатом цієї взаємодії. Визначальним фактором ефективного функціонування національної інноваційної системи є ступінь партнерства в системі «наука-бізнес-держава», яка об’єднує технологічні, фінансові та організаційні фактори генерування та поширення інновацій.

Перспективним напрямком подальших наукових досліджень є розробка нових та вдосконалення існуючих підходів до формування національної інноваційної системи України.

Література:

1.Багрова І.В. Національна інноваційна система України: характеристика та проблеми становлення / І.В. Багрова, О.Л. Черевко // Вісник ДДФА. - 2010. - №2 (24). - с. 81 – 90

2.Бунчук М. Национальные инновационные системы: основные понятия и приложения (по материалам зарубежных авторов) [Электронный ресурс] / М. Бунчук. – Режим доступу: http://www.biz.nnov.ru/

3.Данилишин Б., Куценко В. Інтелектуальні ресурси в економічному зростанні: шляхи поліпшення їх використання / // Економіка України. - 2006. - С. 71-79.

4.Кавтиш О.П. Теоретико-методологічні підходи до визначення національної інноваційної системи / О.П. Кавтиш, А.В. Гречко // Інноваційна економіка. Всеукраїнський науково-виробничий журнал. - 2011. - № 2. – с. 223-228

5.Карпунь І.Н. Структура і середовище національної інноваційної системи України / І.Н. Карпунь // Науковий вісник НЛТУ України. 2010. - Вип. 20.14 - с. 193- 200

6.Онишко С. В., Паєнтко Т. В., Швабій К. І. Фінансове забезпечення інноваційної діяльності: навч. посібн. / С. В. Онишко, Т. В. Паєнтко, К.І. Швабій.-К.:КНТ,2008-256 с.

7.Побірченко В.В. Національні інноваційні системи в глобальній економіці / В.В. Побірченко//Ученые записки Таврического национального университета имени В.И. Вернадского. Серия "Экономика и управление".Том 24(63)-2011.-№1.-155-163

8.Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 р. № 680-р "Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.in.gov.ua/index.php?get=55&law_id=290/

9.Федулова Л, Пашута М. Розвиток національної інноваційної системи України // Економіка України. - 2005. - №4.- С. 35-47.

10.Яремко Л.А. Національна інноваційна система та її формування в Україні / Л.А. Яремко // Формування ринкових відносин в Україні. – № 1(68) . – 2007. - с. 54 – 57.