К. ф. н. Цалапова О. М.

ДЗ „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”, Україна

ФУНКЦІЇ УЯВНОГО ДРУГА В ПОВІСТІ

Л. ДЕНИСЕНКО „ЛІЗА ТА ЦЮЦЯ П.”

Сучасний культурний вимір продукує літературну „гру” з класичним текстом, що зумовлює своєрідні ремінісценції, алюзії, інтертекстуацію, хоча зі значним рівнем збереження первинної ідеї художнього твору. Проте це не просте копіювання чи використання первинного задуму, а перехід на новий сучасний рівень.

Однією з найоригінальніших проблем, що з’явились у дитячій літературі ХХ століття – це проблема уявного друга. На початку ХХ століття цю проблему пов’язували з дитячою самотністю. У життя це питання висунула саме дитяча література (А. Ліндгрен „Карлсон”), розглянувши світ крізь призму свідомості дитини. У психологічних студіях тривале існування уявного друга у дитини прийнято вважати „синдромом Карлсона”.

Самотність – проблема розповсюджена й актуальна й у сучасному дитячому середовищі, однак вона набуває не соціального, а культурного осмислення. Останнім часом самотність у дітей стала предметом досліджень педагогів і психологів (Р. Голдстайн, Д. Геллант, І. Смирнова, М. Соколовська та ін.), адже, відчуваючи свою зайвість, дитина активно шукає способи створити власну площину комфортності в світі, де її розуміють та підтримують уявні друзі, де „Карлсон такий же реальний, як і домашня мучителька Фрекен Бок, де рукавичка може стати вірним песиком, а Чеширський кіт уміє щезати, залишаючи посмішку” [2].

Проблема уявного друга (або персонажа) уже більше століття осмислюється в дитячій літературі (Дж. Баррі, С. Лагерлеф, А. Мілн, А. Ліндгрен та ін.), проте цей феномен залишається нез’ясованим через надзвичайну функціональну мобільність. Сучасна психологія наголошує на декількох функціях уявного друга: співбесідник, помічник, захисник та співучасник гри [2]. У художньому тексті його функції можуть варіюватися. Здебільшого автором підкреслюється одна (важлива для характеристики образу дитини) іпостась уявного друга: автор надзвичайних пригод і винуватець їх „результатів”, а також рятівник від життєвих неприємностей. Зокрема, такий друг стає у пригоді в моменти дитячих тектонічних зрушень (приміром, початку шкільного життя).

У сучасній українській дитячій літературі питання уявного друга розв’язує письменниця Л. Денисенко в дилогії „Ліза та Цюця П.” та „Ліза та Цюця П. зустрічаються”. У статті ми розглянемо функції уявного друга в дилогії Л. Денисенко „Ліза та Цюця П.”.

Твір Л. Денисенко створений у кращих традиціях сучасної масової культури: кінематографа та комп’ютерних ігор. Герої твору – Двохвоста Анаконда, Гостре Синє Око, Олівцева Оля, Мережива Єва – з кожним розділом ніби переходять на новий вищий рівень гри, де їх чекають нові карколомні випробування та завдання. Почасти сюжет тексту нагадує стратегію, сутність якої полягає у знаходженні правильних шляхів розв’язання завдань. Проте незважаючи на яскраве вербальне оформлення цієї історії, проблемний ряд, що його висуває письменниця, вразливо серйозний та складний: дитяча самотність, відсутність живого спілкування, страх перед майбутнім, дитяча словотвірна дивергентність тощо.

У творі Л. Денисенко поява вигаданої подружки у головної героїні Лізи – це спроба знайти собі компаньйона для задоволення дитячих потреб спілкування. Ліза – дівчинка з багатою уявою, яка здатна сама вигадати світ, наповнений пригод, цікавих історій, дивних чудних назв, але надумані пригоди є нецікавими без спільника-однодумця. Ця дитина схильна до авантюр: „… татко розповів історію про те, як один вправний хлопець знайшов скарби, що їх за давніх-давен було заховано у стільці” [1, с. 10]. І дівчинка наполегливо розрізає весь домашній гарнітур стільців, щоб віднайти сімейний скарб, а коли не знаходить, то імітує сховані багатства, підкинувши у стілець мамині каблучки. Отож, через завантаженість дорослих (батьків та бабусі) Лізі ні з ким поділитися власними відкриттями, тому Цюця П. стає просто необхідним персонажем її нового світу: „– То, може, це ТИ мене так назвала? – зраділа Цюця П., сподіваючись, що вона нарешті дізналася, хто дав їй наймення. / – Може – я… – намагалася пригадати Ліза – і прокинулася” [1, с. 13]. Тобто засобом створення нової реальності, в тому числі й появи нового друга, є сон, який почасти має ритуально-магічне значення [3, с. 14]. Мотив сну доволі розповсюджений у казках та народних легендах, він почасти імітує момент пересотворення [4, с. 327]. Сон для дитини такий же реальний, як і довкілля, тому вона намагається «узаконити» сновидіння, малюючи свого нового уявного друга. Момент малювання можна тлумачити як акт „священної гри” (за Гейзінгом), яка є моментом творчості деміурга. Дівчинка-деміург, малюючи уявного друга, програмує певний період свого життя, і, згідно малюнка, Лізі не вистачає яскравих кольорових позитивних вражень: „Її голова із смішними круглими очиськами та усміхненим ротиком-ниткою скидалась на помаранчеву парасольку. Чудернацьке створіння було вбране у трикутну зелену сукенку, з під якої стирчали ніжки у смішних червоних черевичках. Цюця мала кумедні рученята: одне жовте, а друге – блакитне” [1, с. 13]. Отже, світ дорослих є стриманим та моноколоративним, а дитина здатна створити новий вимір, де співіснують фантазія та реальність.

Сучасна дитяча література, яка віддзеркалює життя соціуму, формує концепцію літературного героя (навіть уявного), що значно відрізняється від попередньої традиції. Скажімо, Карлсон – це ніби „друге я” Малюка, його дитяча іпостась, але більш капризна та егоїстична, його поведінка вимагає дорослішання від звичайної дитини, прийняття нею важливих дорослих рішень (наприклад, як прогодувати Карлсона, захистити його від наслідків його ж пустощів). Карлсон вигаданий самотньою дитиною, з ним можна побешкетувати, політати, розвеселитись, він допомагає позбавитись комплексів, стати комунікабельним. Він старший за Малюка, „солідніший”, тому психологи припускають, що Карлсон – це образ ідеального батька в уяві маленького хлопчика. Вигадані дузі Крістофера Робіна – Віні Пух, П’ятачок, віслючок Іа, Тигрик – допомагають хлопчикові („Віні Пух” А. Мілна) виправдати своє найулюбленіше заняття – нічого не робити.

Цюця П. ж придумана для непосидючої, активної, люблячої пригоди та цікаві історії дитини, вона допомагає довести до досконалості правила вигаданих Лізою ігор, тобто є своєрідним об’єктом апробації нових вигаданих розваг: „– А в чому вона полягає, ця ваша гра? – запитала Цюця П., оскільки їй усе було цікаво, і розважатися вона також вміла” [1, с. 35]. Деякою мірою уявних друг у цьому тексті служить ідеалом для Лізи. У реальному ж житті, як стверджують психологи, варто дитині насправді зустріти реального друга – уявний компаньйон просто щезне.

На нашу думку, у творі „Ліза та Цюця П.” Л. Денисенко віднайшла ще одну функцію для уявного друга – зразковий, ідеальний вчитель або вихователь. Цюця П., згідно тексту, була дуже освіченою, знала багато слів, їх походження та тлумачення, при цьому, керуючись в основному власною інтуїцією: „– Не антиКАР він, а – антиКВАР! – Цюця П. надзвичайно пишалася своєю грамотністю та знаннями” [1, с. 30]. Вона навчає Лізу граючись, досліджуючи навколишній світ, без нарікань та моралізаторства, тому цей процес, на думку дівчинки, є захоплюючим та продуктивним, адже кожна дитина прагне до знання, хоче бути розумною. Так за допомогою уяви Ліза покращила свої знання, або ж встановила орієнтир в майбутньому бути такою ж освіченою, як її уявна приятелька Цюця П.

Імовірно, Цюця П. являється вдосконаленою проекцією (копією) Лізи, бо вони між собою схожі. Вони обидві люблять слухати цікаві, захоплюючі історії: „Цюця П. надзвичайно любила слухати подібні історії, і в неї навіть носик загострився із зацікавлення” [1, с. 42]. Вони швидко знаходять собі друзів і цікаві теми для розмов. Проте дитяча фантазія не дозволяє уявному взяти верх над реальним. У Цюці П. є недоліки, які бачить Ліза, керуючись тими вказівками, які зазвичай дорослі (батьки) висували до самої Лізи. Наприклад, надмірне захоплення мандрівками: „Цюці П. страх як хотілося вирушити в дорогу, а ще вона мріяла ковзати небом…” [1, с. 27]. Однак такого роду недоліки Лізою сприймаються, скоріше, як переваги її уявної подруги.

Таким чином, твір Л. Денисенко продовжує тлумачити проблему уявного друга згідно традицій світової літератури, адже результатом такої дружби є факт дорослішання дитини, моделювання поведінки у реальному світі. Але письменниця значно ускладнила функції уявного друга в сприйнятті дитини, адже нові соціальні умови диктують нові потреби дитини – знайти ідеального адекватного педагога (що відрізнявся б від Фрекен Бок), набути навички спілкування, збудувати систему чітких орієнтирів у довкіллі й виробити стратегію подолання дитячих страхів перед дорослим світом.

Література

1. Денисенко Л. Ліза та Цюця П. /Лариса Денисенко. – К. : Грані-Т, 2007. – 112 с.

2. Литинская Д. Воображаемые друзья или синдром Карлсона [Электронный ресурс] / Джинна Литинская. – Режим доступа : http://dorognoe.ru/index.php/family/40-2009-04-08-22-38-38/43357-2010-11-25-09-35-23

3. Мочернюк Н. Д. Сновидіння в поетиці романтизму: часо-просторова специфіка : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.06 „Теорія літератури” / Н. Д. Мочернюк. – Тернопіль, 2005. – 20 с.

4. Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму : [монографія] / Ярослав Поліщук. – 2-е вид., доп. і перероб. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – 392 с.