Політологія/7. Глобалістика

Комочкова О. О., Лютко Н. В.

Хмельницький національний університет

Кліматичні біженці

Головний і першочерговий виклик 21-го століття − це подолання або пристосування до тих руйнувань і хаосу, які несе з собою прискорене глобальне потепління. Засухи, спека і повені загрожують знищенням врожаїв у значної частини світового Півдня. У міру зниження кормової продуктивності в цих регіонах їхні політичні системи будуть розпадатися, створюючи хаос і породжуючи хвилі «кліматичних біженців» − людей, які змушені залишити місце свого постійного проживання і які переміщуються в межах своєї країни або перетинають її кордон внаслідок різкого погіршення стану навколишнього середовища або через екологічні катастрофи [1].

Ідеологічним продуктом цих подій стануть численні прояви «зеленого комунізму». В епоху скорочення ресурсів і кліматичного хаосу оптимальна політична система, яка пропонує одночасно стабільність і справедливість, це авторитарний екосоціалізм (або «екотехнічна диктатура»). Вона має на увазі безжалісний рух до сталого суспільства з урахуванням майбутніх потреб, а також радикальне скорочення індустріальної системи, але таким чином, щоб це звело до мінімуму негативний вплив на добробут людини. Народне невдоволення зниженням купівельної спроможності споживачів буде гаситися посиленням рівності, а також відданістю меритократії і прозорості. Успіхи в технологічних дослідженнях і досягнення в комп'ютерних мережах означають, що централізоване планування, необхідне для побудови екосоціалізму, буде быльш життєздатнім, конкурентоспроможним і ефективним, ніж в колишньому СРСР.

В деяких країнах і серед деяких народів прояви «зеленої» ідеології будуть яскравішими і потужнішими, ніж в інших, що пов’язано зі зміною природних умов. «Позеленіння» антиімперіалізму та країн Третього світу це історична неминучість [1].

Норман Маєрс, британський вчений-еколог, займається вивченням процесів міграції і першим підрахував кількість кліматичних біженців. В 1995-му році, у звіті, фінансованому Програмою ООН з навколишнього середовища, а також урядами Великобританії і США, він заявив, що таких біженців по всій планеті налічувалося щонайменше 25 мільйонів. За його прогнозами, ця кількість мала збільшитися удвічі до 2010-го року і збільшитися до 200 мільйонів до середини століття [4].

Найвагомішим фактором, врахованим у підрахунку, були сильні посухи, що у 70-х і 80-х змусили до переселення 9 мільйонів осіб. У дослідженні, яке опублікувала торік Ганвор Джонссон з Міжнародного інституту міграції Оксфордського університету, було зроблено огляд 13 досліджень міграції у Сахелі. За її висновком, навіть значні екологічні труднощі не обов'язково призводили до міграції, адже «міграція – особливо на великі відстані і в інші країни – вимагає значних ресурсів, а під час посухи ресурсів бракує» [3].

Однак згідно розслідування, проведеного часописом New Scientist, міжнародні установи не вдавалися навіть до поверхневих розрахунків, щоб підтвердити чи спростувати цю вагому цифру [4]. Без сумніву, мільйони людей – в першу чергу, з найбідніших країн – мусили залишити домівки у зв'язку з кліматичними факторами, але ніхто їх не рахував. В результаті, з впевненістю можна говорити лише про декілька сотень людей, що змушені були переселитися з затоплюваних островів, а також з арктичного узбережжя.

За словами Олі Брауна, керівника програм UNEP, було б необдумано на цих підставах стверджувати, що підраховані Норманом Маєрсом 50 мільйонів – це неправда. Мільйони людей по всьому світі дійсно змушені переселятися, і одна з основних причин – погіршення клімату і посилення припливів. У своєму дослідженні за 2008-й рік він написав: «може виявитися, що у зв’язку зі зміною клімату переселиться навіть більше, ніж прогнозовані 200 мільйонів». «Те, що відсутні точні дані про кількість мігрантів, як і те, що ми не змогли переконливо пов’язати їх переміщення зі зміною клімату, ще не доводить, що їх стільки немає», стверджує Олі Браун. «Про що це дійсно свідчить – то це про те, що незнання виявилося зручним для урядів, які бажають уникнути відповідальності. Ми бачимо тут колективні зусилля – і, до речі, досить успішні – спрямовані на те, щоб приховати обсяги проблеми» [4].

Як приклади можна навести міграцію у субсахарній Африці, а також в Азії та Індії, де за найостаннішими підрахунками, 25 мільйонів людей по цілому світу були змушені залишати свої місця проживання з причин погіршення стану навколишнього середовища і опустелювання; 1,5 мільйонів громадян США у серпні 2005 року через дію урагану Катріна. Близько 60 тисяч бразильців вимушені були покинути північно-східні регіони країни через посушливий період впродовж 1970-2005 рр [3].

Нещодавній індекс Вразливості до Кліматичних Змін 2011, розроблений британською консалтинговою компанією Маріесгогі, визначив 10 країн, на які найбільше впливає зміна клімату. Так, до списку ввійшли Гаїті, Бангладеш, Зімбабве, Сьєра-Леоне, Мадагаскар, Камбоджа, Мозамбік, Демократична Республіка Конго, Малаві та Філіппіни [3].

Норман Маєрс також передбачив, що зміни клімату викличуть масштабні міграції у Китаї та Індії. Він стверджував, що в самому лише Китаї було близько 6 мільйонів кліматичних біженців, значну частину з яких викликало розширення пустелі Гобі. Але дослідження Євросоюзу показало, що основною причиною міграції у Китаї та Індії є великі будівельні проекти, наприклад, китайська ГЕС Трьох ущелин, яка стала причиною відселення 2-х мільйонів людей [4].

Таким чином, глобальне потепління буде породжувати бідність держав і появу кліматичних біженців, викликаючи невдоволення в Третьому світі і приводячи до радикалізації іммігрантських громад в розвинених країнах. Загальний наслідок буде полягати в подальшому посиленні досі прихованих неофашистських настроїв в Європі та США [1].

Однак, результати в різних країнах будуть різними. Завдяки стабільності двопартійної системи та стабільності своєї ліберальної демократії, США навряд вдасться до вкрай правої диктатури. У Європи перспективи більш похмурі. Мусульманські громади, проживаючі у гетто, не залишать свого місця проживання. В умовах посилення боргового навантаження і піку нафти, коли європейська економіка почне давати збої, ці громади стануть вельми привабливою мішенню для демагогів, які ведуть мовлення про неминучу арабізацію Європи і про паразитів в країнах загального благоденства. Посилюючи свої імперіалістичні війни за ресурси, як це робить Франція в Лівії, європейці будуть закривати кордони і піддавати небажані меншини репресіям під вельми зручним прикриттям антитерористичних законів. Масовими будуть депортації, про що свідчить недавнє вигнання циган з Франції [1].

В Росії є найбільше передумов для неофашизму: корпоративізм, етнічний шовінізм, нікому не підзвітні силові структури, самовпевнені органи виконавчої влади, а також шанобливе ставлення до ієрархії, яка знайшла своє втілення у вертикалі влади. Майже 50% російського населення підтримує ідею «Росія для росіян». До сих пір російський уряд відкрито виступає проти націоналізму. Але у разі зниження його політичної легітимності, наприклад, на тлі економічної стагнації або корупції, то російський уряд може піддатися націоналістичному тиску, щоб не віддати владу націоналістам.

Китай, будучи країною, що відчуває підсилення мальтузіанського навантаження через зростання чисельності населення, буде цілком логічно дотримуватися своєї історичної лінії при посиленні вкрай правих сил. В таких країнах як Росія, Німеччина і Франція землі для громадян більш ніж достатньо. Китаю необхідна земля, щоб отримувати нове продовольство і корисні копалини. Націоналістичний режим в Пекіні без проблем зможе вдатися до традиційних методів територіальної експансії [1].

В сучасному неофашизмі буде присутня потужна екологічна складова. Іммігранти не тільки витіснять корінні народи, а також прискорять деградацію навколишнього середовища [1].

Отже, у наступні десятиліття не буде дефіциту нових ідеологічних проявів і нової ідеологічної боротьби. Щоб уникнути катастрофи, пов’язаної зі стрімким зростанням кліматичних біженців, необхідно вжити термінових заходів для усунення причин зміни клімату, адаптуватися до його наслідків і забезпечити врахування цього питання у всіх причетних національних та міжнародних стратегіях. Без міжнародного визнання криза кліматичних біженців може обернутися головним джерелом глобальної нестабільності.

Література

1. Карлин А. Радикальные идеологии 21-го века [Електронний ресурс]/ А. Карлин. – 2001. – Режим доступа: http://www.inosmi.ru/world/20110426/168806419.html

2. Вікіпедія / Екологічні біженці [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Екологічні_біженці

3. Інформаційний центр зі зміни клімату: Глобальне потепління: 9 найвразливіших місць на Землі[Електронний ресурс]. – 2011. – Режим доступу:http://www.climateinfo.org.ua/content/globalne-poteplinnya-9-naivrazlivishikh-mists-na-zemli

4. Інформаційний центр зі зміни клімату: Кліматичні біженці: де вони? [Електронний ресурс]. – 2011. – Режим доступу: http://www.climateinfo.org.ua/content/klimatichni-bizhentsi-de-voni