Найдьон Я

Найдьон Я.П.,

студентка юридичного факультету

Науковий керівник: Шарая А.А. к.ю.н., доцент

Запорізький національний університет

м.Запоріжжя, Україна

Необхідна оборона як спосіб самозахисту цивільних прав

Відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань [2, ст. 55]. Одним із засобів реалізації цього конституційного права є самозахист, яким визнається застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства [4, ст. 19]. Інститут відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист (ч. 1 ст. 1169 ЦК), суттєво змінив і розширив існуючу раніше норму ст. 444 ЦК 1963 р., відповідно до якої не підлягала відшкодуванню шкода, завдана у межах необхідної оборони. Остання за новим ЦК розглядається лише як один із можливих способів здійснення особою належного їй права на самозахист від протиправних посягань [5].

Дослідження інституту самозахисту здійснювалося в різних джерелах комплексно. Так, наприклад, питання самозахисту розглядалося в роботах Д. І. Мейєра, В. І. Синайського, К. Н. Анненкова, В. П. Грибанова та інших. Окремі теоретичні і практичні аспекти застосування самозахисту цивільних прав вивчалися в роботах таких правознавців, як Т. Є. Абова, Ю. Г. Басин, І. О. Дзера, О. С. Іоффе, Н. І. Клейн, О. А. Красенів, Н. С. Малєїн, І. Б. Новіцкий, В. А. Рясенцев, С. В. Сарбаш, Г. А. Свердлик, Є. Л. Страунінг, Є. А. Суханов, Ю. К. Толстой. Однак, питання щодо способів самозахисту та меж при перевищенні яких самозахист перетворюється в протиправну поведінку, залишається надалі актуальними і потребує детального вивчення.

Самозахист цивільних прав учені-цивілісти традиційно відносять до неюрисдикційної форми захисту. В силу того, що законодавцем не визначеного чіткого поняття самозахисту, наука цивільного права містить багато думок щодо характерних ознак самозахисту. Зокрема, російські вчені Г. Свердлик і Е. Страунінг вбачають характерні ознаки «самозахисту цивільних прав» у тому, що цей спосіб: 1) здійснюється у разі порушення цивільних прав чи реальної загрози порушення цих прав; 2) здійснюється в односторонньому порядку, без звернення до компетентних органів і тільки тією особою, права якої порушено; 3) здійснюється тільки у формі дій; 4) реалізується в спосіб, передбачений у законі чи договорі; 5) спрямований на недоторканість права, припинення порушення, ліквідацію наслідків порушення права; 6) не виключає можливості у подальшому оскаржити в компетентних органах дії особи, яка самостійно захищала своє цивільне право[6, с. 468]. Для визначення юридичних меж цієї форми захисту важливе значення мають способи, обрані особою для його здійснення.

Російський вчений В. П. Грибанов, класифікує способи самозахисту на: а) превентивний; б) активно-оборонний. Заходи превентивного характеру застосовуються, як правило, власником або володільцем майна для забезпечення його охорони. Iнколи, здійснюючи право на самозахист превентивними заходами, особа створює небезпеку завдання шкоди іншим особам, причому не обов’язково тим, що вчиняють протиправні посягання. Що стосується активно-оборонних способів самозахисту цивільних прав, то найбільш яскравим прикладом одного із них є необхідна оборона [5].

Вперше категорія «необхідна оборона» була введена у цивільне законодавство у 1963 р., коли був прийнятий Цивільний кодекс УРСР, який набрав чинності з 1 січня 1964 р. Однак визначення її поняття в актах цивільного законодавства завжди було відсутнє. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони [5].

Інститут необхідної оборони є комплексним інститутом, регламентованим як цивільним, так і кримінальним правом. Вміст необхідної оборони в цивільному праві дещо ширше, ніж в кримінальному. Якщо в кримінальному праві під необхідною обороною розуміються дії, які хоча і підпадають під ознаки складу злочину, але що не визнаються злочином, то в цивільному праві до необхідної оборони відносяться також дії, які підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не спричиняють за собою застосування заходів юридичної відповідальності.

Умови, за яких дії того, хто обороняється можуть бути визнані вчиненими в стані необхідної оборони, однакові як для кримінального, так і для цивільного права. Вони відносяться до нападу і захисту. Для визнання дій того, хто обороняється вчиненими в стані необхідної оборони необхідна наявність певних умов:

· по-перше, дійсність(реальність) нападу – напад як такий взагалі має місце;

· по-друге, напад має бути фактично існуючим, наявний в об’єктивній реальності, а не в свідомості;

· по-третє, протиправність нападу – порушення норм права, яке здатне заподіяти шкоду людині, державі, суспільству [5].

Основною умовою визнання дій необхідною обороною є неприпустимість перевищення її меж. Перевищенням меж необхідної оборони можуть бути визнані такі дії особи, яка обороняється, що розпочалися як адекватна протидія протиправному посяганню з боку іншої особи і не були призупинені в момент припинення посягання або коли така протидія була ще більш небезпечною, ніж саме посягання [1, с.29]. Так, згідно зі ст. 1169 ЦК України, шкода, завдана особою у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. При цьому на особу, що здійснювала право на самозахист і завдала шкоди іншій особі, покладається обов’язок з відшкодування шкоди цій особі. У випадку заподіяння такої шкоди способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію [4, ст.1169]. Межі, за якими оборона стає перевищеною, завжди визначаються судом залежно від конкретних обставин і характеру посягань. Проте у будь-якому разі, коли межі необхідної оборони були перевищені і внаслідок цього завдана шкода особі, яка перед тим чинила посягання на особу, що змушена була захищатися, повинна відшкодовуватися особою, діями якої межі необхідної оборони були перевищені [1, с.29].

Отже, самозахист суб’єктивних цивільних прав є формою, а не способом захисту цих прав, на відміну від необхідної оборони. Інститут необхідної оборони можна охарактеризувати як комплексний, що поєднує в собі цивільно-правові та кримінально-правові аспекти. Правовими наслідками дій у стані необхідної оборони з точки зору цивільного права є те, що заподіяна нападнику шкода не підлягає відшкодуванню. Інакше вирішується це питання при перевищенні меж необхідної оборони, оскільки йдеться вже про неправомірні дії, що тягнуть цивільно-правову відповідальність.

Література:

1. Гребенщікова Т.А. До питання про особливості відшкодування майнової шкоди в залежності від зовнішніх факторів / Т.А. Гребенщікова // Часопис цивілістики. – 2014. – 14. – С. 28 – 31.

2. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

3. Ляшевська Л.І. Підстави та умови виникнення відповідальності за заподіяння шкоди, завданої особою у разі здійснення самозахисту / Л.І. Ляшевська // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2014. – № 17. – С. 235 – 240.

4. Цивільний кодекс України : від 16.01.2003 р., № 435–ІV // ВВР України. – 2003. – № 40 – 44.

5. Цивільне право. За ред. В. І. Борисової, І. В. Спасібо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – Т. 2. – 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.com/1611072247974/pravo/vidshkoduvannya_shkodi_zavdanoyi_osoboyu_razi_zdiysnennya_neyu_prava_samozahist

6. Яроцький В. Л. Характеристика самозахисту речових прав як різновиду правомірних дій / В. Л. Яроцький // Форум права. – 2013. – № 4. – С. 466–473.