Пиж’янова Н.В.
Одеська
державна музична академія
ДОСЛІДЖЕННЯ ОКРЕМИХ
АСПЕКТІВ ПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ У 1964-1982 РОКАХ
Протягом 1964-1982 років Україна мала двох лідерів
комуністичної партії — Петра Шелеста й Володимира Щербицького, політична біографія
яких суттєво відрізнялася, але однаково переконливо акцентувала увагу на
проблемах, що поставали перед партійним керівництвом УРСР, а також контекст, в
якому здійснювалася політика українського, тобто республіканського рівня.
Перебування Шелеста на посаді першого секретаря
Комуністичної партії України тривало з 1963 до 1972 р., і характерною його
рисою стало поновлення самоствердження українців. О. Субтельний ототожнював це
самоствердження намаганнями Шелеста відстояти інтереси України в межах Радянського
Союзу. Разом з тим необхідно зазначити, що Шелест не був націоналістом.
Навпаки, у багатьох відношеннях він виявився більш непохитним комуністом, ніж
керівництво КПРС. Як свідчать архівні дані та його мемуари [1], він був противником Заходу,
підтримував інтервенцію до Чехословаччини в 1968 р., непокоячись, щоб її
реформістські тенденції не «заразили» України й віддавав перевагу важкій
промисловості перед виробництвом споживчих товарів.
Тобто Петро
Шелест не уявляв собі життя інакше, ніж за Статутом КПРС.
На думку деяких дослідників [2], існував інший аспект
політики Шелеста, який не влаштовував Кремль іще більше. Виглядало на те, що
український керівник серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію, а
також передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів
СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в
Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу,
аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угорщина, тобто наскрізь
комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні потреби якого
визнавала б Москва.
На нашу думку це є дискусійним питанням, оскільки
треба враховувати суспільно-політичну ситуацію у СРСР того часу, яка повністю
виключала існування будь-яких привілейованих статусів у складі Союзу РСР.
Необхідно погодитися із тим, що захищав Шелест мовні й
культурні права українців. Прикладами його практичної діяльності у цьому
напрямі є заснування Історико–культурного заповіднику на острові Хортиця, Музею народної
архітектури і побуту в Пирогові, видання 50–томної «Історія міст і сіл
України», побудова Палацу культури «Україна» тощо.
В його промовах лунали заклики, «як найдорожчий
скарб», берегти «прекрасну українську мову». В 1965 р. міністр вищої освіти УРСР
й близький прибічник Шелеста Юрій Даденков закликав розширити вживання
української мови в університетах та інститутах.
Як зазначає з цього приводу колектив авторів [3,
С.265] Шелест у книзі „Україно, моя Радянська” підкреслював історичну
автономність України, прогресивну роль козацтва тощо. З цією ж думкою
погоджується й О. Субтельний вказуючи при цьому, що „Шелест пишався тим, що з
відсталого аграрного краю його республіка швидко перетворилася на сучасне
суспільство з передовою промисловістю й технологією” [2].
У травні 1972 р. Шелеста усунули з його посади в Києві
за звинуваченням у «м'якості» до українського націоналізму та потуранні
економічному «місництву». Його наступником став Щербицький — давній член
«дніпропетровського» клану і запеклий політичний супротивник Шелеста. Як
зазначає О. Субтельний „на різку
відміну від свого попередника Щербицький послідовно користувався російською
мовою в офіційному спілкуванні, підтримував відновлення політики підпорядкування
української економіки центрові та здійснення великих капіталовкладень у Сибір”
[2].
І все ж ці зусилля не принесли йому того, чого він
прагнув чи не найбільше — призначення на високі посади в Москві, можливо навіть
наступником Брежнєва.
Про це, зокрема, вказує В. Грішин та С. Семанов [4].
На нашу думку враховуючи інформацію з вищезазначених
джерел, таке призначення могло відбутися.
Підтвердженням цьому є те, що на початку 80-х років
з'явилися ознаки того, що Щербицький почав приділяти більше уваги своєму
становищу на Україні, намагаючись покращити взаємини з культурною елітою. З
приходом у 1985 р. до влади реформатора Горбачова стали висловлюватися
припущення про те, що Щербицький на посаді керівника української компартії
протримається недовго.
Ми погоджуємося із думкою О. Субтельного, що як
Шелест, так і Щербицький бачили майбутнє України в світлі комуністичної
ідеології та в контексті радянської системи.
До певної міри поведінку й політику Щербицького можна
уподібнити до діяльності західного менеджера. Така людина сприймає СРСР як щось
на зразок величезної корпорації галузевих заводів, і якщо ними успішно (тобто
задовольняючи бажання людей у Кремлі) управляти, то можна знестися на верхівку
структури правління корпорації. Відтак, коли інтереси корпорації диктували
здійснення стандартизації (русифікації) на Україні, Щербицький квапився робити
це, розглядаючи «місцеві особливості» (національну культуру) як перешкоду. Коли
перед Україною ставили вимогу, вичерпуючи власні ресурси, надати допомогу в
розвитку іншої філії «корпорації», Щербицький ішов назустріч, демонструючи тим
самим свою здатність «масштабно мислити». Проблема, пов'язана з такою
ментальністю менеджера корпорації, яку можна вважати модерною формою колишнього
«малоросійства», полягає в тому, що її носії часто забувають про те, що вони
мають справу не лише з адміністративними та соціально-економічними величинами,
а й з народами [2].
Отже, підсумовуючи вищезазначене, необхідно вказати на
те, що період 1964-1982 років для України характеризувався синтезом
суперечностей. З одного боку, ситуація щодо реалізації громадянських прав
знаходилася на низькому рівні, переслідувалися будь-які спроби підвищення
самосвідомості. З іншого – зростання соціально-економічного рівня розвитку
(обсяг промислового виробництва зріс у 5 разів, продукції сільського
господарства – у два рази, чисельність жителів з 43,1 млн. осіб до 47,5 млн.
осіб). Врахування вищевказаного свідчить про перспективність подальших наукових
досліджень цього періоду.
1.Шелест П.
Е. «…Да не судимы
будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС»
/П.Е. Шелест. – М., 1994. – 259 с.
2.Субтельний
Орест Історія України: [навчальний посібник] / О. Субтельний. - 3-тє вид.,
перероб. і доп. - Київ : Либідь, 1993. - 720 с.
3.Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: [навчальний посібник] /В.Д.
Мирончук, Г.С. Ігошкін. – К.: МАУП, 2002. – С.265
4.Семанов С. Андропов /С. Семанов. – М.: Вече, 2001. – 415
с. (досье без ретуши)
5.Мотиль Олександр. Реконцептуалізація
націй /О. Мотиль //Критика. – Число 10
(36). – 2006. - Жовтень. – С.4-12