Бабенко В.М.

Донбаська національна академія будівництва і архітектури

Філософія історії: минуле й майбуття.

Філософію історії можна вважати, і це не буде великою помилкою, квінтесенцією усіх проблем буття Людини. Якщо за коротким і стандартним словниковим визначенням філософію вважають наукою про буття Природи і Людини у їх взаємодії, то усе, що прямо й безпосередньо пов’язано з буттям Людини – це філософія історії. (Зрозуміло, у даному випадку буде важливим нагадати, що визначальне місце у змісті поняття «філософія історії» посідає слово «історія», яке у наведеному понятійному словосполученні стосується лише минулого людства, історії людського суспільства.) Вся культура людської цивілізації – це фіксована у різний спосіб та на різному рівні філософської рефлексії історія. Й уже з самого початку розвитку історіософського мислення в процесі його самоусвідомлення умовно можна було виділити наявність двох концептуально відмінних, гранично протилежних підходи. Саме між ними й сформувався весь спектр існуючих історіософських позицій на людське буття. [4, 584-594; 2, 214-253.] З позиції першої точки зору філософія історії сприймається як відносно закономірний розвиток людства. І тут не є принципово важливим за якими законами воно розвивається – спільними, загальними чи специфічними, особливими; не важливим є і напрямок його розвитку, руху. Не є визначальним і те, наскільки самі ці, ймовірно існуючі, закони розвитку людства ним же й усвідомлюються. Важливим є лише те, що закономірності суспільного буття у той чи інший спосіб існують, і це надає самому його розвитку певний сенс і напрямок, надію й виправдання, наснагу й стимули для життя. Така попередня аксіоматизація наявності закономірності в розвитку людства, в решті решт, утверджує і можливість гармонізації його розвитку, рішення існуючих проблем.

Друга концепція розуміння сенсу філософсько-історичного мислення будується на тому твердженні, що будь-яка закономірність у розвитку людства – принципово неможлива і є суцільною нісенітницею. (К.Поппер сформулював цю ідею у вигляді наступних тез: «…хибність віри в історичну необхідність», «…за допомогою наукових чи раціоналістичних методів не можна передбачити хід людської історії» [3, 23].) Тільки спонтанність й абсолютна свобода визначають кожен крок у русі Людини шляхами безмежного світу, який оточує її з усіх боків. Подібно агностикам, представники цієї точки зору вважають, що навіть якщо певні закономірності в історичному розвитку людства й існують, то їх пізнання принципово неможливе. Тільки у такому негативному (апофатичному) вигляді для людської свідомості може існувати пізнавана закономірність суспільного буття. У рамках такого підходу історіософського світосприйняття з позиції раціоналістичного мислення знання, які формуються в процесі пізнання Людиною свого минулого, у кращому випадку спроможні відігравати лише своєрідну методологічну функцію, роль специфічного адаптера Людини, її свідомості (особливо суспільного рівня) до постійно виникаючих, нових, мінливих проблем буття. Таким, до речі, можна вважати релігійний підхід до філософії історії, у рамках якого людина у формах даного їй матеріального життя лише готується до переходу на рівень справжнього вічного духовного буття. [1]

Взагалі, така крайня суперечливість мислення у сприйнятті власного минулого, а не тільки буття у цілому, не є чимось дивним для філософії. Можна навіть говорити про певну банальність цього факту. Більше того, розбираючись з цим, І.Кант, основоположник останнього, німецького періоду у розвитку класичної філософії, наприкінці ХVІІІ столітті сформулював чотири космологічні антиномії у рамках яких постійно вимушена перебувати людська свідомість, будучи неспроможною вийти за межі власного буття. Дві ж з цих груп протилежностей (закономірність і випадковість; незалежність, вільність і взаємообумовленість) прямо й безпосередньо пояснюють ті джерела процесу раціонального мислення, у руслі яких відбувається розвиток й історіософського мислення. Тож, можна вважати, що філософія історії, як рефлексія людською свідомістю особливостей розвитку власного життя у навколишньому світі, своїми проблемами у рамках двох відмічених концептуальних позицій у ставленні до свого минулого буття, спроможна лише ілюструвати відкриті Кантом космологічні антиномії.

Але сьогодні така проста констатація існуючого становища у питанні сенсу філософсько-історичного мислення вже, м’яко кажучи, мало задовольняє Людину. Сьогодні можна побачити пряме констатування настання кінця такого узвичаєного розуміння суті історії. [5] Це пов’язано з багатьма обставинами, серед яких найголовнішою, на нашу думку, є наступна: розвиток людства дістав тієї межі, за якою його подальше існування попадає під смертельну загрозу й або згодом припиниться зовсім, або перейде на якусь нову щаблину буття і вийде за порог тих традиційних форм існування, які неподоланим кордоном стримували подальший розвиток людської свідомості, були їх сутнісною межею. Більше того вже усім ясно, що насправді, обидва презентованих результати глибоко пов’язані між собою, бо у рамках ймовірного відкриття перспектив нової площини існування людства воно може зустрітися з тими формами життя, які до цього часу хоч і були йому невідомі, але завжди відчувались й незримо впливали на нього. Більше того, саме виходячи з цього становища, людству можуть відкритися й нові, незнані до цього часу, обставини його появи, формування та, розвитку, обставини розвою усього минулого життя на Землі. А це можна сприймати і як смерть усього попереднього життя в рамках традиційних світоглядних концепцій, і як перехід на новий рівень буття у наслідок закономірного вичерпання усіх попередніх ресурсів та відкриття нових потенцій.

Тож, зазначимо, що самий варіант такого переходу на нову стадію розвитку (як і допустимий варіант загибелі людства) може виявитися явищем зовсім невипадковим. Зіткнення з подібним поворотом подій, поступове відкриття чергової таємниці буття саме у такому вище зазначеному сенсі може стати для Людини тим потрясінням, тим «страшним судом», тим Армагеддоном й кризою свідомості, перенести яку у гіршому випадку воно вже буде неспроможне, а в кращому - з якої можливо буде вийти лише тільки докорінним чином змінившись, ставши якісно іншим, навіть можливо й в іншій формі існування живої матерії.

Наведена у зазначеному ракурсі інформація не повинна сприйматись як ще один з багатьох, раніш відомих, апокаліптичних сценаріїв розвитку людської цивілізації. Описана прогностична ситуація, як й подібна позиція численної групи сучасних науковців, ґрунтується на аналізі тих процесів у розвитку науки й техніки, які відбулись за останні десятиліття. Квінтесенцією ж цих карколомних змін стає один висновок – трансформація людського буття втрутилась у той його рівень, на якому відбувається суттєва і якісна перебудова основних параметрів існування матерії життя, таких її фундаментальних властивостей, як рух, простір, час.

Не буде перебільшенням стверджувати, що на цих властивостях життя суспільства в цілому, й людини зокрема, тримались усі попередні періоди історії буття. Невипадково, саме тому Кант простір і час називав апріорною формою світосприйняття та покладав її в основу всього людського існування. Отже, завершення класичного періоду розвитку філософської думки відзначившись фіксацією вихідного положення уявлень про простір і час, на яких, як на наріжних каменях, зростала уся будівля природного, традиційного людського буття, так само природно сприяло концентрації уваги на тих об’єктах, які першими і підверглись атаці з боку прийдешніх поколінь.

Вже відразу, з зануренням філософської думки у посткласичну добу, класичні уявлення про простір і час підверглись нищівної руйнації. Майже з перших років ХХ століття час і простір, з початку в рамках науково-філософської свідомості, а з винайденням Інтернету наприкінці ХХ століття - у межах буденної свідомості пересічної людини, остаточно втратили свої абсолютні характеристики й набули відносного характеру, як на рівні понятійного мислення, так й на рівні буденного життя, життєвої практики в плані її екзистенціалізації. Зазначений поворот подій заложив фундамент для формулювання нових конкретних задач у найрізноманітніших сферах наукового пізнання та освоєння життєвої енергії. Їх спільною метою стало намагання перебудувати біоенергетичні та психофізіологічні основи життя. Саме тому питання космологічних антиномій, яке раніше існувало, подібно пишним рамкам картини в мистецтві класичного живопису, багато у чому втратило попередньо відмічену актуальність і перестало відігравати регулюючу функцію розвитку людської свідомості. Антиномії, що раніше виступали у ролі своєрідного табу для людської свідомості, яка під їх тиском нібито у божевіллі розривалась навпіл, тепер перетворились у популярну забавку де самі антиномічні позиції набули статусу гравців протилежних команд у невинній розвазі.

Відтак змінилися й ті параметри, які застосовувалися до характеристики філософсько-історичного мислення. Воно стало закономірно набувати нових властивостей, серед яких першорядної важливості набрали уявлення про ту історію, яка, наприклад, могла бути, але не відбулась, яка можливо була, але про яку достеменно мало що відомо, яка може бути, але може і не бути. (Згадаємо, наприклад, роботи відомого історіософа Дж.А.Тойнби з такими красномовними назвами: «Якщо б Олександр не вмер тоді», «Якщо б Филипп та Артаксеркс вціліли».) Сьогодні виявляється, що подібна сфера існування історії людства є неменше значущим фактором його розвитку, ніж та, яку ми називаємо реальністю. Але до чого може призвести, до чого вже веде така докорінна якісна трансформація змісту історіософського мислення?

Всім добре відоме знамените висловлювання – історія не знає умовного способу. Одначе, у рамках відмічених змін, це твердження, встигнувши стати протягом попередніх часів ледве не тривіальністю, сьогодні вже перестає відповідати істині. В контексті сучасних філософсько-історичних досліджень людина отримує можливість не просто досліджувати минуле й відкривати його потаємні сторінки, як це вважалось раніше. Більше того, на відміну від канонів того ж традиційного мислення, вона займається не тільки відкриттям закономірностей суспільного буття та визначенням сил, відповідальних за ходу історичного процесу, напрямків його подальшого розвитку. Сьогодні, умовно кажучи, воскрешаючи діяльність відомих та невідомих героїв минулого, дослідники історії, а вслід за ними й усі ті, активність історичної свідомості кого є домінуючим фактором життя, насамперед намагаються відродити те, що вже колись було. Саме відродити, а не пояснити. Бо пояснення у будь-якому випадку несе із собою односторонній характер розуміння сутності історичної події, тоді як відродження, своєрідне «оживлення» (про специфічність цього терміну потрібно говорити окремо) – поняття таке багатогранне, багатозначне за своєю суттю, як й та сама оригінальна подія, яка знаходилась в основі його сприйняття. (До речі, наявність подібного аспекту історичного мислення помітили пост структуралісти [2, 253], але вони тільки виявляли цей феномен й ніколи не ставили перед собою питання аналізу можливих наслідків такої його метаморфози. )

Така суть сучасного процесу переосмислення змісту філософсько-історичної свідомості набагато складніший за ті його особливості, які вже сьогодні можна побачити неозброєним оком. «Повертаючи» та переживаючи минуле раз - за разом не тільки з дослідником, але й з усією армією «споживачів» результатів його дослідження, відбувається найголовніше, що притаманне сучасному історичному мисленню, а саме – безперервне, наполегливе (як це притаманно науці) й невідворотне, крок за кроком, внесення змін до того, умовно початкового, варіанту розвитку подій, який раніше абсолютизувався й сприймався у своїй єдиній можливій формі існування буття з адекватним реальній дійсності змістом. В наслідок цієї процедури, цього нового порядку розвитку буття, неодмінно відбувається й трансформація подальшого вектору руху в майбуття. У цьому випадку, як і вважають сучасні посмодерністи, майбуття та сучасність, яка лежить у його основі, знаходячись під впливом процесу постійного розчленування площини реальності, також закономірно змінюються. Зміст реальності докорінним чином трансформується, перетворюється відносно, здавалось, вже попередньо визначеного порядку розвитку подій, набуваючи вигляду програвання усіх можливих варіантів їх заданої динаміки. Рамки реальності надають сучасності вигляду своєрідної гри у мозаїку, в якій на основі одного й того ж самого набору кольорових камінців складаються найрізноманітніші образи таких картин, які можуть сприйматися нами як майбуття.

Враховуючи усе вищесказане не буде великою помилкою стверджувати, що сучасне філософсько-історичне мислення, його специфічні особливості вже не тільки формально відображають сучасний стан розвитку знань про світ. Сучасна історіософія – це насамперед, говорячи сучасною мовою, своєрідна матриця, оболонка для тих програм, які на основі принципу випадкового вибору «запускаються» у роботу разом із відповідними сценаріями розвитку буття. Такий статус, з одного боку, утверджує чисто «технічну» роль історіософського мислення, але з іншого боку його значення вперше за всю попередню відому нам історію людства, людської свідомості, виходить за вузькі межі суспільного буття, формує цілісну картину уявлень про космічний характер буття Людини. У цьому ж випадку історія з науки про минуле перетворюється у науку про майбуття. Вона з форми існування буття у минулому перетворюється в форму актуалізації майбуття, у форму реалізації певної сукупності варіантів буття, відкинутих минулим.

Література

1. Бердяев Н.А. Новое средневековье // Бердяев Н.А. Философия творчества, культуры и искусства. – М., 1994. – Т.1.

2. Губин В.Д. Философия: Элементарный курс: Учебное пособие. – М.: Гардарики, 2001.

3. Поппер, Карл. Злиденність історицизму. – К.: «АБРИС», 1994.

4. Социальная философия. Ученик. – Киев-Харьков: Издательский центр «Единорог», 2002.

5. Фукуяма Ф. Конец истории? // Страна и мир. 1990. №1.