Філософія/2. Соціальна філософія

К. філос. н. Карпенко В. Є.

СумДПУ ім. А С. Макаренка, Україна

Методологія дослідження ментальності

Термін «ментальність» у сучасному філософському дискурсі набув широкого використання. Він, а також споріднений із ним термін «менталітет» застосовуються при розв’язанні цілої низки евристичних завдань, але і досі вживаються дослідниками, зокрема філософами, виходячи із суперечливих тлумачень. Відповідно метою дослідження є експлікація продуктивної методології дослідження ментальності, що послужить важливим кроком на шляху досягнення консенсусу щодо розуміння цього феномена. Використовуючи певний підхід, що існує у сучасній філософії [див. напр.: 6, 136], ми будемо виходити із ототожнення понять ментальності й менталітету. В ситуації термінологічної невизначеності, на якій було наголошено вище, це допоможе уникнути помноження сутностей без потреби.

Досліджуючи структуру ментальності, Р. А. Додонов виділяє такі її рівні: по-перше, «кількість ... психо-емоційно-розумової енергії», яку необхідно витратити суб’єкту для певної діяльності; по-друге, несвідоме; і, по-третє, мислительний рівень, до якого входять «лише ті моменти мислення, котрі не викликають сумнівів, підкріплені переконаннями, багаторазово апробовані, доведені до автоматизму» [3] (ми будемо їх називати далі відповідно енергетичний, несвідомий і мислительний). При цьому зазначений філософ цілком слушно наголошує на необхідності при розгляді згаданих рівнів брати до уваги синкретичність феномена ментальності.

Щодо адекватності термінологічних позначень дослідника можна сперечатись, зокрема, у випадку вживання поняття «енергія» щодо ментальності. Однак, на нашу думку, безперечним залишається те, що саме обговорюваний структурний поділ володіє потенціалом для органічної інтеграції усіх наявних філософсько-теоретичних напрацювань у сфері рефлексії ментальності як феномена, котрий не можна ототожнити зі світоглядом, з одного боку, чи то психікою, свідомістю або несвідомим, з іншого боку.

На перший погляд енергетичний рівень ментальності підлягає лише кількісній оцінці (ще й до того ж, теоретично обґрунтованої одиниці виміру такої кількості в літературі не знаходимо). Тим не менш, якщо співвіднести таку «кількість» і відповідні їй направленості мислительної та практичної діяльності окремих індивідумів та людських спільнот, розуміємо, що насправді стан речей тут можна охарактеризувати словами Ґ. В. Ф. Геґеля: «...виникає така точка цієї зміни кількісного, в якій змінюється якість, певна кількість виявляється специфікуючою, так що змінене кількісне відношення перетворюється на деяку міру і тим самим на нову якість, на нове дещо» [1, 463]. Цей процес, а також енергетичний рівень ментальності в цілому найповніше висвітлено в концепції Л. М. Гумільова, хоча певні інтуїції містить також творчість О. Шпенглера та деяких інших авторів.

Адекватність методологічних позицій Л. М. Гумільова та О. Шпенглера із сучасної точки зору було обґрунтовано автором у [4, 72-73]. Тож звернемось до експлікації продуктивності згаданих позицій. Коли Л. М. Гумільов веде мову про енергетичне наповнення етнічних систем (які в нього тлумачаться гранично широко, оскільки терміном «етнос» він позначає народ, народність, націю, плем’я, родовий союз), він ставить у центр своєї концепції необорне внутрішнє прагнення «до цілеспрямованої діяльності, завжди пов’язаної зі зміною навколишньості, суспільної чи то природної, при чому досягнення накресленої мети, часто ілюзорної або згубної для самого суб’єкта, здається йому більш цінним за власне життя...». Виокремлюючи згадане прагнення серед інших імпульсів поведінки (досліджених психологією), філософ зазначає, зокрема, що «воно може бути пов’язане як із підвищеними здібностями (талант), так і з середніми...» [2, 355-356]. Обговорювану ознаку він трактує як генетичну і позначає терміном пасіонарність (від лат. passio – пристрасть), виключаючи з його змісту тваринні інстинкти, які стимулюють егоїстичну поведінку, а також психічні хвороби.

Пасіонарність як стихійне явище може бути не тільки організоване тією чи то іншою етнічною домінантою, але й витратитись на суперечливі зачинання [2, 368-369], що у свою чергу залежить великою мірою від двох інших рівнів ментальності членів спільноти. Тим не менш, неодмінною умовою здійснення спільнотою фундаментальних звершень тут постає досягнення певного рівня «пасіонарної напруги», коли спрямування життєдіяльності індивіда (спільноти) як раз і переходить у нову якість. Коливання такої напруги, відображені у творчості Л. М. Гумільова, О. Шпенглера та в інших аналогічних концепціях, ми розуміємо як цикли енергетичного рівня ментальності. Зона мінімумів циклу енергетичного рівня ментальності проявляється у пасивно-споглядальному ставленні до дійсності, у той час як максимуми – тяжіють до активно-перетворювального. В історії зона мінімумів циклу найчастіше виявлялася фатальною для відповідної спільноти і супроводжувалася зникненням або асиміляцією її представників в умовах відкритості для взаємодії з іншими людськими спільнотами. Однак нічого не вказує на теоретичну неможливість виживання спільноти та в певному сенсі повторення максимумів циклу.

У структурі ментальності енергетичний рівень цікавить нас як чинник, що впливає на інші рівні ментальності, особливості мислення. Основоположником концептуалізації ієрархічно наступного, несвідомого рівня ментальності є К. Г. Юнг. Досліджуючи психіку пацієнтів, він зазначає: «здається, їх несвідоме працювало в тому ж напрямі, який часом заявляв про себе впродовж останніх двох тисяч років. Така неперервність може існувати лише разом з біологічною спадковою передачею певного несвідомого стану. Під цим я маю на увазі ... не успадкування уявлень ... Успадковувана властивість має бути, радше, чимось на кшталт можливості регенерації тих самих або подібних шляхів» [8]. Саме цю можливість він і називає архетипом, який, між іншим, означає у К. Г. Юнга «ментальну передумову».

Заперечення тут може викликати твердження про генетичне успадкування архетипу, адже загальним місцем в сучасній науці є положення про те, що властивості, набуті у процесі життєдіяльності біоорганізму на рівні фенотипу, не успадковуються. Однак, з одного боку, ідеї подібні до можливості успадкування чогось аналогічного в тому чи то іншому аспекті до архетипу періодично аргументуються у філософії. Зокрема, за сучасним філософом Н. Хомським саме природою розуму людини визначаються «...загальний характер знання, категорії, в яких воно виражається або внутрішньо представлене ... Роль досвіду полягає лише в тому, щоб змусити вроджений схематизм діяти й далі видозмінюватись і формуватись певним способом» [7, 175]. Тут можна провести прямі паралелі зі згаданою юнгівською закладеністю в генотипі «можливості регенерації тих самих або подібних шляхів» (хоча взята в цілому структура успадкування і різниться). З іншого боку, на думку автора, для дослідження, яке проводиться, остаточне розв’язання цієї проблеми не є неодмінним. Архетип може передаватись генетично, а може й через комунікацію, але в будь-якому разі концепція К. Г. Юнга володіє великим теоретико-методологічним потенціалом для рефлексії відповідного рівня ментальності незалежно від природи його генезису. В той же час, ми будемо трактувати несвідоме у широкому сенсі, з урахуванням інших філософських досліджень психіки. Інші складники несвідомого цікавлять нас як чинники впливу на свідомі й несвідомі мисленнєві процеси у складі ментальності.

У певному сенсі мислительний рівень ментальності балансує на межі свідомого й несвідомого. Ментальність у цьому випадку – це те, що людина не піддає рефлексії. Саме на перетині згаданих трьох рівнів, на нашу думку, і слід тлумачити основоположне для теорії ментальності твердження про автоматичне використання людьми наявних зразків у мисленні, яке К. Манхейм роз’яснює так: «більшість наших інтелектуальних реакцій має нетворчий характер і становить собою повторення певних тез, форма і зміст яких були перейняті нами з культурного середовища в ранньому дитинстві й на більш пізніх стадіях нашого розвитку та які ми автоматично використовуємо у відповідних ситуаціях. Вони становлять собою, таким чином, результат умовних рефлексів, подібно до інших звичок» [5, 573]. Відповідно відносна стабільність ментальності (яку, зрозуміло, не можна перебільшувати) забезпечується схильністю до конформізму, за допомогою якої творчі інтелектуальні реакції можуть подавлятись як в окремої особистості, так і в межах людської спільноти в цілому. Водночас ментальність становить собою й основу для творчості, забезпечуючи «фундамент» для ускладнення креативних звершень. Отже «традиція – новація» в контексті ментальності співвідносяться діалектично.

Інтегративне розуміння згаданих рівнів ментальності, на нашу думку, є можливим тільки на основі методологічного принципу холізму: лише в поєднанні вони утворюють ту цілісність із новими властивостями, яку не можна ототожнити зі світоглядом, з одного боку, чи то психікою, свідомістю або несвідомим, з іншого боку. Суперечливість теоретичних напрацювань сучасних дослідників ментальності часто обумовлена аналізом різних аспектів цієї цілісності.

Таким чином, ми обґрунтували необхідність інтеграції експлікованих методологічних позицій у сфері рефлексії ментальності як особливого феномена для цілісного її осмислення. Структурний аналіз феномена ментальності постає однією з важливих передумов продуктивного синтезу відповідних концепцій. Саме згадана інтеграція, здійснена з урахуванням основоположень діалектики та методологічного принципу холізму, є, на нашу думку, адекватною теоретичною й методологічною основою подальших досліджень у відповідній сфері. Така інтеграція уможливлюється насамперед специфікою ментальності як об’єкта дослідження, філософськими принципами світоглядного та методологічного плюралізму. Методологія дослідження ментальності не вичерпується наведеною автором. Наприклад, у подальшому можна звернутись до евристичного потенціалу інтерпретації ментальності крізь призму фундаментальних принципів синергетики. Однак, розглянуті методологічні позиції, на нашу думку, є основоположними для адекватного філософсько-теоретичного розуміння феномена ментальності.

Література:

1. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. Т. 1 / Георг Вильгельм Фридрих Гегель; пер. с нем., отв. ред. М. М. Розенталь. – М.: Мысль, 1970. – 501 с. – (Философское наследие).

2. Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли / Лев Николаевич Гумилев. – М.: Эксмо, 2007. – 736 с. – (Антология мысли).

3. Додонов Р. А. Этническая ментальность: опыт социально-философского исследования / Р. А. Додонов. – Запорожье: РА «Тандем-У», 1998. – 205 с.

4. Карпенко В. Є. Методологічний потенціал концепту «ментальність» у контексті філософсько-теоретичних концепцій періодизації суспільного розвитку / В. Є. Карпенко // Філософія науки: традиції та інновації: наук. журнал. – Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2010. – № 1. – С. 69-79.

5. Манхейм К. Диагноз нашего времени: Сб. / Карл Манхейм; пер. с нем. и англ. С. Карпушина и др. – М.: Юрист, 1994. – 704 с.

6. Мелков Ю. А. Факт в постнеклассической науке / Юрий Александрович Мелков. – К.: ПАРАПАН, 2004. – 224 с.

7. Хомский Н. Современные исследования по теории врожденных идей / Ноам Хомский // Философия языка. – М.: Едиториал УРСС, 2004. – С. 167-177.

8. Юнг К. Г. Психология и религия [Электронный ресурс] / Карл Густав Юнг; пер. А. М. Руткевича. – Библиотека Гумер, 2009. – Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Yung/psih_rel.php