Студент ІУ курсу. Заплітний Д. В.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна

Міжвоєнна проблема етнічних меншин Східно-Центральної Європи. Постановка проблеми.

Проблема національних та етнічних меншин Центрально-Східної Європи, була однією з найактуальніших у ХХ ст. і залишається такою на початку ХХІ ст. Варто згадати хоча б «свіжі» європейські прецеденти – косовських албанців у Сербії, абхазців і осетинів у Грузії, басків у Іспанії, Ольстерську проблему в Ірландії, валлонів у Бельгії, кримських татар і закарпатських русинів в Україні, аби зрозуміти її важливість. Не останню роль у сучасних етнічних проблемах ЦСЄ відіграє і питання етногенезу окремих етносів і націй, присутність якого, і дозволяє говорити про якісь права: культурні, національні, територіальні, економічні чи політичні.

Перша Світова війна, а також розгортання національно-державницьких рухів тих етносів, які впродовж ХІХ ст. зрозуміли свою окремішність та етнічну однорідність від титульних націй їхніх імперій, і спробували на початку ХХ ст. на основі «Вільсонівського права» створити свої нації в нових національних державах, призвели до перетворення даного регіону, в латентні конфлікти, що існували в наднаціональних імперіях у зоні «міжнаціонального» протистояння, а в національних державах в етнічному полі.

Звернення до цього строкатого етнічного регіону і періоду світової історії не випадкове, адже, саме в міжвоєнний період національне – та питання етнічних меншин, вийшли на авансцену міжнародної дипломатії й перетворилася на важливий фактор внутрішнього життя європейських країн. Саме тоді було закладено фундаментальні основи міжнародного законодавства, що регулюють статус національних меншин.

Центрально-Східна Європа доволі непопулярний регіон, і не зацікавлює майже нікого окрім фахівців науковців. Відомий американський славіст польського походження Пьотр Вандич зазначає, що її історія здається складною та заплутаною. Проте вислів британського географа Г. Макіндера: «Хто править Східною Європою – володарює центром; хто править центром володарює світом», який звучав особливо зловісно в часи могутності Радянського Союзу. Пробуджує доцільність вивчення цього регіону. А осмислення проблем етнічних меншин і етнічної ситуації зокрема, є важливою складовою розуміння процесів і формування суперечностей у цьому регіоні. Такими були і залишаються його етнічна, лінгвістична, релігійна, соціально-економічна і цивілізаційна строкатість, які дозволили європейським політикам в різні періоди користуватися з цього, щоб: «володіти світом» [5, c.261]

Розвиток етнічних масивів ЦСЄ, відбувався як правило окремішно одне від одного. Для розуміння проблематики цього регіону на початку ХХ ст, потрібно звернути увагу на такі особливості: наслідки османських та Габсбурзьких імперських завоювань; не етнічний поділ кордонів цього регіону, та неможливість їх проведення; несправедливий переустрій Європи , що породили велике коло проблем ще під час засідань у стінах Версалю, проблему відношення титульних та другорядних націй, проблему іредентизму, невідповідності цивілізаційних рівнів окремих регіонів, а також, на досягненні поставленої мети даної роботи.

Розглядаючи передумови і причини створення національних і полінаціональних держав цього регіону, велику увагу потрібно приділяти етнічній картині міжвоєнних КСХС, ЧСР та Польщі. Складовими цього процесу були і залишаються на сьогоднішній день поліетнічність і метаетнічність, та різні підходи (науковців, політиків, людей) до ідентичності, в залежності від територіальних, економічних, етнічних, лінгвістичних, історичних чи етнічних складових регіону [2]. Тобто, на поняття єдиного етносу, яке розглядається ззовні, впливає як правило «ментальна поведінка», антропологічні та лінгвістичні показники, а на поняття ідентичності впливає ціла низка соціально-економічних, культурних, релігійних показників,за якими люди ідентифікують себе як спільноту яка має спільні інтереси. Тобто для ідентичності велику роль відіграє міф (видуманий, як вважає професор історії НаУКМА Н. Яковенко) про спільну історію та спільних предків [1].

Після Першої Світової війни, постало питання національних меншин, що після 1919 р. стали державними народами. Такий статус мали серби, хорвати, чехи, словаки, поляки, болгари, албанці, греки румуни, та македонці – виразниками інтересів котрих себе дуже часто репрезентувала Болгарія. Наступне питання титульних (чехів, поляків і сербів), і «другорядних» (словаків і хорватів) націй, які формально входили до складу титульних націй. Проте, в реальному житті відчували серйозну політичну, економічну й культурну дискримінацію з боку поляків, чехів і сербів, що стало причиною їх постійного протистояння. Приводом до розмежування були: рівень культурного та економічного розвитку народів ЦСЄ, ступінь їх національної свідомості тобто ідентифікації себе як єдиного цілого, а від цього і можливість репрезентації себе на етнічній карті ЦСЄ та можливість доказати свою моноетнічність народам, сусідам, та науковцям. Окреме становище займала словенська нація, що зуміла знайти спільну мову із сербським державницьким націоналізмом. Останню групу посідають імперські нації: німці які були титульними в імперії Габсбургів, та угорці що мали привілейоване становище в двоєдиній монархії, та турки – Османської імперії [7, c. 56].

У цьому питанні проблема українців і білорусів, є окремою, адже своїх власних державних утворень вони не мали, і були змушені реагувати на розподіл сил у ЦСЄ, використовуючи їх як можливість зовнішньої підтримки. Розглядаючи етнічну структуру слов’янських держав важливо відзначити ряд моментів. Із загальної кількості населення в 57 382 963 осіб, 72 % відсотки припадало на представників титульних націй (враховуючи хорватів і словаків), а 28 % – на національні меншини. Якщо їх кількість – 16 049 310 осіб взяти за 100 %, то найчисельнішими були німці – 29,2 % (4 692 067), українці – 27,2 % (4 360 280), євреї – 13,9 % (2 228 228), угорці – 7,6 % (1 213 089), білоруси – 6,6 % (1 060 237), турки – 3,4 % (543 054) [8].

Етнічна строкатість була закладена, як вважає Я Сєко «архітекторами» Європи. Які використовуючи гасло «самовизначення» перекроїли карту Європи, не для вирішення етнічних проблем, а перслідуючи насамперед свої інтереси. Експерт британської делегації на Паризькій мирній конференції Г. Нікольсон вимушений був визнати, що «Провінції і народи насправді розглядалися як худоба або пішаки в шаховій грі» [4]. Проте автор цієї роботи не погоджується із цією тезою, протиставляючи думку Пейсоннеля (середини ХУІІІ ст.), яку наводить Ларрі Вульф : «Як розплутати мішанину цих народів... залишками всіх тих варварських племен, котрі жили в Панонії … настільки перемішалися, що було б важко, навіть якби ми жили за їхніх часів, визначити, які з тих народів були предками аварів» [3]; та У. Черчілля « Якщо сам по собі цей принцип був вельми простим і прийнятним, то застосувати його на практиці виявилося вельми важкою й спірною справою» [4]. Вважаю що поліетнічність цього регіону не дозволяє провести етнічні кордони, і це призводить до великих внутрішньополітичних проблем. Суперечності між державами викликала проблема неетнічних кордонів утворених держав. Проблеми, чехів, поляків і німців Тєшина, співіснування хорватів, словенців, сербів і «босняків-мусульманів» БіГу, сербів Славонії та Воєводини, угорців – Трансільванії, Воєводини, словацьких земель, дозволяє визначити неможливість проведення етнічних кордонів у цьому регіоні. А свідоме ігнорування багатьох вищезазначених проблем, створила напруженість і призводила час від часу до політичних конфліктів, або терористичних акцій, що підігрівали етнічне питання.

Отож, підсумовуючи усе вищесказане, варто зробити висновок, що вплив етнічних суперечностей був визначальною силою всіх міжвоєнних процесів розвитку цього регіону. А його резонанс мав світове значення, оскільки початок претензій на «во'зєднання» народів між державами цього регіону, і дозвіл «архітекторів» на перегляд кордонів, потягнув за собою великий військовий конфлікт який ми сьогодні називаємо – Другою Світовою війною.

Література:

1. Григорій Півторак, Наталя Яковенко. Фрагменти з експертних висновків. – http://www.lrc.org.ua/projects/etnogenez-ua4.html (24.04.2010).

2. Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність (Розділ 3. Виникнення націй). – http://litopys.org.ua/smith/smi04.htm (23.04.10).

3. Ларрі Вульф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва //Залюднюючи Східну Європу (Розплутати мішанину). – http://wolff-europe.narod.ru/wolff10.htm (27.03.10).

4. Олександр Сич. Проблема цивілізаційного вибору в центральній та Східній Європі: перша спроба. –http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ues/2008_2009/Articles/2/Sych.pdf (27.01.10).

5. Пьотр Вандич. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від середньовіччя до сьогодення. – К. – Критика. – 2004. – 462 с. – С.261.

6. Роль религии в формировании южнославянских наций. Отв. ред. д-р ист. наук И.В.Чуркина. Москва, Эдиториал УРСС, 1999. 264 с www.lnu.edu.ua/page/n51/027.pdf (29.03.10).

7. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Пер. англ. В. Канаша. – К. – Мегатайп, 2001. – 496 с. – С.56.

8. Ярослав Секо. Проблема національних меншин в слов'янських країнах Центральної і Південно-Східної Європи після закінчення Першої Світової війни. – http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ues/2008_2009/Articles/2/Seko.pdf (29.01.10).