Политология / 6. Проблемы взаимодействия власти и общественности (отечественный и зарубежный опыт)

К. політ. н. Хаврук І.А.

Рівненський державний гуманітарний університет, Україна

Референдум як інститут легітимації.

Поняття референдум та легітимність з’явились в політичному житті Східної Європи порівняно недавно – з розпадом радянської системи, будучи запозиченими із західної політичної думки та практики в процесі демократизації тоталітарного суспільства, зокрема – політичної системи. Доволі тісний взаємозв’язок цих політичних інститутів, що спостерігається в усталених західних демократичних системах, проявив себе і в умовах пострадянського реформування, хоча і з певними особливостями, характерними для більшості суспільств перехідного типу.

Будучи пріоритетною формою безпосередньої демократії, референдум дає можливість громадянам самим оцінювати зміни у суспільному житті та визначати їх розвиток. Волевиявлення народу шляхом референдуму являє собою вияв легітимності чи нелегітимності винесеного питання. Рішення, прийняті в такий спосіб, вважаються легітимними, оскільки сама процедура передбачає, що вони є прийнятними і значимими для більшості громадян. Таким чином, легітимізаційний потенціал референдуму випливає з його легітимності як політичного інституту.

Процес легітимації, на нашу думку, слід розглядати з точки зору її направленості.

Перший варіант – „згори” – владні структури, за допомогою інформаційного впливу (через контроль над засобами масової комунікації) формують в масовій свідомості бажані ідеї.

Другий – „знизу” – влада у своїх діях виходить з виявлених самим населенням інтересів, намагаючись задовольняти їх наскільки дозволяють обставини.

Як і першому, так і в другому випадках референдум може виступати (і виступає) засобом легітимації.

Аналізуючи процес легітимації шляхом референдуму з точки зору її направленості, слід визнати, що найбільш поширеним є перший варіант – тобто використання волевиявлення громадян в інтересах представників влади. Цьому сприяють ряд обставин об’єктивного та суб’єктивного характеру.

Перш за все, в більшості випадків ініціативою проведення референдумів володіють органи державної влади: глава держави, уряд, парламент (його частина), органи місцевого самоврядування [4, с. 81]. Саме вони визначають в більшості випадків питання, що виносяться на референдум, окрім референдумів за народною ініціативою та так званих „ратифікуючих” референдумів, що передбачені як обов’язкові для вирішення окремих питань, які визначаються конституціями або конституційними законами. Знову ж таки, призначити дані референдуми мають право представники влади. Легітимність референдуму залежить від легітимності його ініціатора (слід розрізняти інституціональну і особистісну [1, с. 112 - 113]), а також від тісно пов’язаної з нею легітимністю самого ініціювання, хоча звернення до волі громадян в очах останніх буде легітимною в переважній більшості випадків.

Легітимації переважно „згори” сприяє також певна недосконалість референдуму як форми безпосередньої демократії.

Існує цілий ряд проблем, пов’язаних із:

- рівнем інформованості та компетентності пересічних громадян;

- упередженістю та впливом на рішення різноманітних чинників;

- зацікавленістю, залученістю та можливостями громадян.

Користуючись ними, владні структури за допомогою засобів масової комунікації мають змогу впливати на масову свідомість. Чим потужніший цей вплив, тим більше шансів добитися бажаного результату, але, з іншої сторони, тим нижче згодом може опуститись рівень легітимності прийнятих в результаті такого тиску рішень [7, с. 34].

Слід наголосити також на проблемах, що мають „технічне” підґрунтя; частина з них пов’язана з вищенаведеним. Для прикладу можна навести ситуацію, коли з’явились на референдум більше 50 % громадян, що мають право голосу (референдум відбувся), з них більше половини проголосували „за”. Таким чином, теоретично (оскільки голосування „за” не передбачає автоматично визнання громадянином легітимності рішення) легітимним дане рішення визнало лише трохи більше чверті громадян, що володіють виборчим правом (аналогічно – при голосуванні „проти”). Подібна ситуація – коли між групою громадян, що підтримали рішення і громадянами, що висловилися проти різниця в кількості голосів є незначною.

Прийняті таким чином рішення („на межі”), виходячи з положення про відсутність потреби будь-якого затвердження рішень безпосередньої демократії [6, с. 26] (окрім випадків так званих „дозаконодавчих” референдумів [4, с. 77 - 78]) інтерпретуються владою як цілком легітимні і закріплюються в законодавстві. Таке закріплення надійно „цементує” легітимність на досить тривалий період, оскільки в більшості випадків, результати загальнонаціональних референдумів можна змінити лише через референдум. Звідси випливає ще одна проблема – ініціювання „референдумів-реваншів”.

Можливість для впливу на суспільну свідомість можуть бути закладені і в сам зміст вирішуваних референдумом питань.

По-перше, відносно не альтернативність вибору. Громадянин може проголосувати лише „за” або „проти” при відсутності можливості повного висловлення своєї думки з даної проблеми. Часто електорату доводиться вибирати з-поміж недосконалих варіантів найменш недосконалі.

По-друге, недостатньо чітке формулювання питань, що виносяться на референдум з одного боку спричиняє труднощі в їх розумінні громадянами, а з іншого боку – дозволяє неоднозначно трактувати результати волевиявлення [5, с. 160 - 161].

Однією з особливостей легітимації рішень шляхом референдуму є зворотність цього процесу. Суть її полягає в тому, що рішення, прийняте більшістю в такий спосіб, сприяє підвищенню рівня своєї легітимності в тієї частини електорату, яка й до оголошення результатів визнавали його легітимність, так і появі легітимності у певної частини громадян, що висловлювались проти нього в ході голосування. Це ґрунтується на визнанні легітимності самого народного волевиявлення як політичного інституту (звичайно, за умови визнання ними легітимним даного референдуму). Даний момент також не слід випускати з поля зору говорячи про легітимацію „згори”.

Слід зупинитись також на використанні референдуму як засобу арбітражу при вирішенні суперечок між органами державної влади. Прикладом можуть слугувати референдуми з приводу довіри або недовіри тим чи іншим політичним інститутам, їхній діяльності. У випадку імперативного характеру даного референдуму, законодавство, як правило, передбачає наслідки висловлення довіри чи недовіри. При консультативному характері волевиявлення рішення можуть слугувати засобом тиску на інститути державної влади, яким була висловлена недовіра, оскільки остання може трактуватися доволі широко. Висловлення „довіри-недовіри” носить ретроспективний характер, а самі результати направлені на перспективу. Саме це дозволяє органам державної влади застосовувати референдуми не з метою визначення інтересів суспільства, а як стратегічний засіб для просування власних політичних планів.

Говорячи про направленість легітимацій них процесів „знизу”, зазначимо, що її окремі вияви на практиці, на нашу думку, існують дуже рідко. Навіть у випадку референдумів за народною ініціативою в більшості своїй за такими ініціативами стоять потужні групи інтересів, а не так звані пересічні громадяни. Саме тому, доволі поширеною є думка про те, що необхідною умовою для прямої демократії є малий обсяг простору її застосування [2, с. 10 - 11] – лише в цьому випадку може зберегтись її сутність. Висока легітимність регіональних та місцевих референдумів забезпечується доволі високим рівнем компетентності громадян та актуальністю винесених на обговорення проблем. При ініціюванні громадянами загальнонаціонального референдуму, в кращому випадку це можна інтерпретувати як запит певної частини громадян до всього суспільства з приводу легітимності пропонованого ними рішення (при цьому не слід забувати, що призначення такого референдуму відноситься до компетенції органів державної влади і що його проведення потребує значних коштів). В умовах нерозвинутого громадянського суспільства влада має доволі можливостей для використання референдуму у власних інтересах, що є ще однією з численних технологій самолегітимації, до яких владні органи вимушені звертатись при відсутності або низькому рівні легітимності [3, с. 7-8]. Політичні історія знає доволі прикладів, коли згідно результатів волевиявлення приймались рішення реакційного характеру. Єдиний найбільш реальний, на нашу думку, шлях легітимації „знизу” полягає у активній політичній участі громадян на всіх етапах народного волевиявлення, особливо слід наголосити на самому голосуванні. Чітка позиція більшості громадян має змусити політичну владу враховувати в своїй діяльності інтереси суспільства.

Будучи одним із найлегітимніших в демократичному суспільстві політичних інститутів, всенародне волевиявлення широко використовується владою для самолегітимації та легітимації політичних рішень. Даний інститут, найповніше відображаючи сутність демократичного способу правління, не позбавлений ряду вад, притаманних демократії як суспільному феномену, що особливо яскраво проявляється у політичних системах, які перебувають на шляху демократизації. Практика дедалі ширшого використання референдумів, винесення на них питань соціального характеру, що спостерігається з другої третини ХХ ст. дозволяє говорити про його високі легітимаційні можливості в демократичному суспільстві.

Література

1. Алексєєва Т. Легітимність влади у період транзиту // Політична думка. – 1998. - № 3-4. - С. 109 – 120.

2. Дженіфер Сміт. Роль законодавчої влади в ліберально-демократичних суспільствах. – Харків, 2001. – 104 с.

3. Макеєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл. Матеріли круглого столу „Десять років української незалежності” // Політична думка. – 2001. - № 3. – С. 5 – 9.

4. Мурашин О.Г. Акти прямого народовладдя у правовій системі. – К., 1999. – 182 с.

5. Паніотто В., Марченко Н. Соціологічні дослідження як спосіб контролю за результатами виборів і референдумів // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. - № 1. – С. 155 – 170.

6. Погорілко В. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України. – 2001. - № 8. – С. 26 – 32.

7. Попова І. Соціологічний підхід до вивчення легітимності та легітимації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. - № 3. – С. 21 – 41.