Право/Секція – цивільне право                                        

 

                                                   Шкварок Лідія

                                                    Володимирівна

                                                         викладач кафедри

                                                                       цивільного права і процесу

                                                                     юридичного факультету

                                                                              Тернопільського національного

                                                                        економічного університету

                                      Україна

 

Власність - основа формування людини-особистості як найвищої цінності суспільства

 

У науковій літературі зазначено, що із принципу суб’єктивної волі індивіда – власника виросли два основні інститути римського приватного права:

1.     інститут необмеженої приватної власності, зумовлений необхідністю встановити в найширшому обсязі права власників на землю, рабів, товари тощо;

2.     інститут договору, викликаний необхідністю детального розроблення різних типів договірних відносин, формулювання прав та обов’язків суб’єктів договору, захисту їх тощо.

Приватна власність найбезпосередніше причетна до формування людини – особистості, особистості, як суб’єкта права, який творить право, в тому числі у формі договору в приватному праві.

Будучи власником, людина може відчувати себе вільною, здійснюючи свою свободу, не тільки економічну, але й юридичну. Власник може примножувати свою власність, вкладаючи кошти і працю для одержання прибутку, створюючи при цьому певні торгівельно-економічні стосунки, що базуватимуться на спільній домовленості, на взаємовигідних умовах для кожної із сторін. Звісно, у цьому випадку у власника появляється своя приватна власність, за яку він боротиметься, захищатиме. Йому потрібні будуть ті правові норми, які проголошуватимуть його свободу, захищатимуть від посягань, йому потрібна буде не просто правова держава, а саме громадянське суспільство. Тому що саме в громадянському суспільстві людина зможе реалізувати себе як приватна, не публічна особистість, носій приватних інтересів, учасник цивільно-правових відносин.

Можна звернути увагу і на те, що у Декларації прав людини і громадянина 1789 року розрізняються права людини і права громадянина. Підставою виступає відмінність між людиною взагалі як приватною (учасник громадянського суспільства) і політичною людиною (громадянин держави). Ця Декларація стала новою віхою в розвитку правової рівності суб’єктів права.

Звичайно, ставлення до власності в різні часи було теж різним, про що свідчать думки, погляди відомих філософів, таких як Платон, який не був прихильником приватної власності; Аристотель, який  віддав пріоритет інтересам особистості, захищав її права; Фома Аквінський, який виступав проти соціальної рівності; Н. Максвеллі, який вважав непорушність приватної власності благом свободи; Т. Гоббс, який пов’язував власність із справедливістю.  

Дж. Локк  розглядав власність не тільки як засіб для життя. З власністю в нього пов’язана проблема становлення особистості як такої. Він вважав, що охорона власності – це є основна мета об'єднання людей в державу і створення уряду.

Але особливу увагу приватній власності як підставу людської свободи приділяв Гегель. Саме відносини власності є засадою формування суб’єкта права. Тільки через власність особа виступає як розум. Справедливість полягає в тому, щоб кожна людина мала власність. «Нездатність мати власність, несвобода власності – це форма неправа, неправочинності, а, отже, і відчуження моєї особистості. Це відношення волі до волі – дійсна основа буття свободи, а, отже, і права.», - писав Гегель. Власність безпосередньо причетна до моєї особистості.

Тобто, пояснює Гегель, розум робить так само необхідним вступ людей у договірні відно­сини —дарування, обміну, торгівлі тощо,— як і те, щоб вони мали власність. Якщо для їхньої свідомості до укладення до­говору призводить потреба взагалі, доброзичливість, корисність, то в собі їх приводить до цього розум, а саме ідея реального (тобто на­явного тільки у волі) буття вільної особистості. Договір передбачає, що ті, хто укладає його, визнають один одного особами й власника­ми; оскільки він відображає відношення об'єктивного духу, то мо­мент визнання вже в ньому міститься і передбачається.

Власність творить суб’єкта права. Гегель розвинув ці ідеї у вчені про громадянське суспільство, яке мислив як суспільство власників, поза державну сферу суспільного життя, суспільство, що має за мету свободу кожного.

Власність невід’ємна від мене, як моя воля.

Будучи власником, людина відчуває свою значимість, свою вагу у суспільстві.

Розумність власності полягає не в задоволенні потреб, а в тому, що усувається гола суб'єктивність особи. Тільки через власність особа виступає як розум.

У ХVІІ-XVIII ст.  в умовах Західної Європи появляються приватні власники, які мають за мету реалізувати приватні інтереси та захистити приватні інтереси та свободи.

Недаремно право на власність виступає як гарантоване Конституцією України (ст. 41) право і виступає основою громадянського суспільства і розвитку ринкових відносин.

Саме приватна власність виховує в людини почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її ефективне використання. Статус приватної власності характеризується непорушністю, ґрунтується на силі закону.

Тобто, закон не може породити право на власність. Цим правом людина володіє незалежно від держави, але захистити це право закон, звісно, може.

 Чинна Конституція України як видно в реальному житті закріпила лише принцип плюралізму форм власності. Її положення не відповідають умовам життя, так і не відображають справжню ситуацію, яка склалася в державі.

Утвердження приватної власності в Україні є доволі складним процесом, оскільки більшість її населення складають саме бідні верстви населення. Бідна людина - не власник не може захистити свої права, розвиватися, а відчуває себе пригніченою і непотрібною.

Процес становлення правової держави в Україні, як видно буде довготривалим, доки кожен не усвідомить себе як людину-власника, як незалежного індивіда.

Власність формує особистість, адже, щоб бути, людина повинна щось мати. Це необхідно їй для реалізації себе в житті як повноцінної особистості, для відчуття своєї необхідності і значущості. Але для того, щоб мати, необхідно творити, розвиватися, досягати, що властиво не кожному. Необхідно мати високу правову культуру, внутрішні здібності, бути відповідальним.

Крім того, необхідно, звичайно, мати можливості для того, щоб стати власником, реалізувати себе, досягти чогось. Як бачимо, не для всіх існують чи створено необхідні умови для здобуття власності.  В більшості випадків держава заважає людині стати власником, ніж допомагає їй в тому.

Не можна, звичайно, і забувати про те, що власність суперечлива і не може трактуватися лише як благо. Приватна власність зумовлює майнову нерівність. Соціальна нерівність – це і проблема приватної власності. Розглядати соціальну нерівність як зло теж не можна. Вона має і своє виправдання, як в межах конкретного суспільства, так і на міжнародному рівні. Ліквідувати її навряд чи вдасться, але пом’якшити її – це необхідність для будь-якої держави. Приватна власність не повинна нагромаджуватися лише в однієї групи людей, бо може вдарити по іншій частині суспільства, яка отримує життєві блага по-мінімуму.

Щоб власник не став причиною свого відчуження від самого себе, від суспільства, він повинен бути духовно і культурно розвиненим.

Власність чинить великий вплив на формування сильної і розвиненої особистості. Власність причетна до формування загальної культури особистості, правової культури, правового мислення. Адже, людина, яка не має власності, виступатиме слабкою особистістю, невпевненою, нездатною боротися за права, не вимагати свободи, як економічної, так і юридичної.

Отже, приватна власність виступає творцем людини-особистості як найвищої цінності суспільства.