Буковинська
державна фінансова академія
Дмитрук
Ольга
Науковий
керівник – Мартиненко Олександр Петрович
КУЛЬТУРА
ПОСТМОДЕРНІЗМУ
Постмодернізм – один з основних напрямків сучасної філософії,
мистецтва й науки. "Постмодерн" – це визначення епохи, яка наступила
слідом за модерном, яка є його запереченням і подоланням. Можна припуститися і
такої аналогії, що "пост-модерн" – значить "пост-захід".
Епоха модерну, з його культом утилітарної раціональності, наївною вірою в
прогрес, плоским сайєнтизмом, поклонінням техніці, перетворенням людини в
одномірну "людину економічну", – це сутність Заходу. Заперечення всіх
цих атрибутів модерну, що несе в собі постмодерн, – це заперечення глибинних
основ західної цивілізації.
Взагалі, вперше термін «постмодернізм» згадується
в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза
європейської культури" (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових
тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі
— у літературі, малярстві та музиці.
Своїм виникненням постмодернізм багато в чому зобов'язаний
найновітнішим технічним розробкам засобів масової комунікації – телебаченню,
відеотехніці, інформатиці, комп'ютерній техніці. Виникнувши, перш за все, як
культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живописі, кінематографі,
рекламі зосередився не на відображенні, а на моделюванні дійсності шляхом
експерементування з штучною дійсністю – відеокліпами, комп'ютерними іграми і
т.д. Ці принципи роботи з "другою дійсністю", тим законам культури,
що вкрили світ панциром із слів, повільно перетікали в інші сфери, захопивши у
свою орбіту літературу, музику, балет [4, с. 39].
Постмодерна культура не є монолітним явищем, отже дослідити її
риси є непростим завданням. Постмодерністська модель світобачення така, що в
ній не діють логічні закони суперечностей, принцип опозиції втрачає сенс.
Парадигмою постмодернізму стала
деконструкція (демонтаж сенсового центру), що ввів у науковий обіг
Ж. Дерріда.
У всіх видах мистецтва відслідковується цитування попередніх
епох і стилів. Так, в
архітектурі — повернення до
середньовічних замків зі стрілчастими баштами і дахами
чи виникнення помпезної
архітектури сталінської доби; у літературі – до реалізму, навіть з
додатками "соціалістичного";в
образотворчому мистецтві –
до до гіперреалізму; у філософії – до марксизму, ніцшеанства, фройдизму.
Можна зустріти вторгнення постмодернізму до науки, де цитування
минулих культур відбувається за допомогою префіксів "нео",
"пост", "транс", "ультра", "гіпер",
"над". Постмодерна культура демонстративно синтезує мистецтво й анти-мистецтво,
естетику й анти-естетику, психологію і фізіологію, психоаналіз і шизоаналіз [3,
с. 63].
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди»
(1980), який
став міжнародним бестселером, П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).
Постмодерністська скульптура представлена творчістю Ноберта
Радермахера із Німеччини, який вводить прийом алюмінієвих метафор (твір
"Вази у місті", експонований у Касселі прямо на даху). Американський
скульптор Річард Серр, навпаки іронізує над урбанізмом і виставляє просто неба
сталеві листи, переплановуючи провулки, зближуючись із завданнями міської архітектури.
Американські архітектори Л. Дін і С.Роджерс, автори учбового корпусу Уеллслі –
колледжу в штаті Массачусетс (США), спорудили будівлю вкрай технізованих форм,
всередині яких міститься стара готична забудова.
Можна зазначити, що постмодерністи, завдяки гіркому історичному
досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні
ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й
осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес
визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії,
естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і
найдавніших, і новітніх) форм буття.
Таким чином, враховуючи сучасні інтерпретації постмодерної
культури, зауважимо, що найосновнішми рисами постмодернізму можна вважати:
- культ незалежної особистості;
- потяг до архаїки, міфу,
колективного позасвідомого;
- прагнення поєднати,
взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй,
культур, релігій, філософій;
- використання підкреслено
ігрового стилю, щоб акцентувати на
ненормальності, несправжності,
протиприродності панівного в реальності
способу життя;
- зумисне химерне переплетення
різних стилів оповіді (високий
класицистичний і сентиментальний
чи грубо натуралістичний і казковий та
ін.; у стиль художній нерідко
вплітаються стилі науковий, публіцистичний,
діловий тощо);
- суміш багатьох традиційних
жанрових різновидів;
- сюжети творів — це легко
замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на
сюжетно-
композиційному, а й на образному,
мовному рівнях;
- як правило, у
постмодерністському творі присутній образ оповідача;
- іронічність та пародійність.
Отже, явище постмодернізму
може бути окреслене як світоглядно-мистецький напрям,
що в другій половині XX
століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям – продукт
постіндустріальної епохи, періоду переконструювання світоглядно-філософських,
економічних та політичних систем, канонів, догм, вікових традицій.
З'ясовано, що іронічність та пародійність є найхарактернішими
ознаками цього явища. Митець постійно перебуває у пошуку витоків непомітного
для суспільства абсурду. Ця межа
вимагає від нього особливих принципів
естетичного аналізу, в
пригоді стає не
логіка, а чудернацький колаж.
Особливістю постмодернізму є
інтелектуальне задоволення від "розсипаності",
"розколеності" і "розірваності" значень культури, в яку можна "бавитись".
"Постмодернізм - це нудьга за визначенням, "оскома" від
нескінченного говоріння. Адже в постмодерністськіи ситуації треба з'їсти й
перетравити все те, що встигла створити культура"[8 ,с. 162].
Мистецький постмодернізм, попри свою зовнішню епатажність,
самоіронію та подеколи веселі ігри, – не криза культури, а закономірна реакція
на кризу людини й суспільства, він "виписує" біль духовної "захланності" людини, втрату нею
самобутності й духовного осердя [2,с. 44].
Література:
1. Енциклопедія постмодернізму / За ред. Ч.Вінквіста та В.Тейлора;
Пер. з англ. В.Шовкун; Наук. ред. пер .О.Шевченко. - К.: Вид-во Соломії
Павличко "Основи", 2003.– 503 с.
2.Лавринович Л. Сучасний
український постмодернізм – напрям? стиль? метод? // Слово і час. – 2001. – №1.
– с.39-46.
3. Личковах В.А. Дивосад культури: Вибрані статті з естетики,
культурології , філософії мистецтва. – Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2006. – 160 с.
4. Лук'янець В. Постмодерн.
Філософія світового розчарування // Філос. обрії. – 2002. – №7. – с.3-15.
5. Мєднікова Г.С. Українська і
зарубіжна культура XX століття. Навч. Посібник. –К.: Т-во «Знання», 2002. –214
с.
6. Семенюк Г. та ін. Українська
література. - К.: Освіта, 2006. –510 с.
7. Стародубцева Л.В. Архітектура
постмодернізму: Історія. Теорія. Практика: Посіб. для. студентів архіт. спец.
вищ. навч. закл. – К.: Спалах, 1998. –208 с.
8. Личковах В.А. Философия в
технике постмодернизма // Философская и социологическая мысль. - К., 1992. -№ 1