Олександра Халчанська (Полтава)

Формування етикетної культури мовлення студентів

Мова – не тільки найважливіший засіб спілкування, а й спосіб найточнішої характеристики мовця, його культури, освіти, соціального походження. Сучасне суспільство, враховуючи концепцію мовної освіти, потребує фахівця, який володів би різними компетенціями, умів вільно виражати свої думки і почуття в усній і писемній формі, у будь-якому стилі й жанрі. Тому, крім основних курсів української мови, у Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г.Короленка введений факультативний спецкурс «Формування мовленнєвого етикету», призначений для опанування студентами поняттями мовного і службового етикету, мовно-етичних формул, які застосовуються у стандартних ситуаціях комунікації, проблемами культури поведінки та культури мовлення. Програма націлює на розширення знань студентів про мовленнєву поведінку, структуру комунікативного акту, ситуації етикетного характеру (звертання, привітання, прощання, вибачення тощо), оволодіння тонкощами етикетної мовленнєвої поведінки при виборі стилю і стильової тональності повсякденного мовлення.

Процес спілкування, за визначенням Бацевича Ф.С., – «це інтеракція, процес, який відбувається в певному місці ... між адресантом і адресатом, результатом якого є текст» (1). Мовленнєва поведінка спонукається комунікативною ситуацією, сукупністю конкретних ексталінгвістичних факторів, які, з одного боку, виражаються у стандартних формулах етикетної культури, з другого, у певних індивідуальних мовленнєвих проявах конкретної особистості, у використанні невербальних засобів комунікації – жестів, міміки, інтонації тощо. А успіх процесу спілкування значною мірою залежить від того, наскільки мовець враховує особливості співрозмовника, від уміння зацікавити сказаним, встановити і підтримати контакти з іншими людьми.

Формування етикетних мовленнєвих навичок здійснюється під впливом багатьох факторів. По-перше, він неможливий без уміння орієнтуватися в ситуації спілкування – перш ніж щось говорити чи писати, продумувати, з якою метою, кому, де і про що говоритиме чи писатиме адресат. Якщо не навчити студента враховувати мовленнєву ситуацію, продуктивність комунікації значно знижується.

Дотримання правил інтеракції чи нехтування ними може полегшити спілкування або, навпаки, ускладнити взаєморозуміння між реципієнтами, адже 70% часу люди знаходяться в стані комунікації, за оцінками психологів. Зрозумілою є відповідальність викладачів за мовну підготовку своїх вихованців, за оволодіння етикетним мовленням.

Спецкурс «Формування мовленнєвого етикету» покликаний навчити студентів не допускати типових помилок при спілкуванні. “Адже щоб бути приємним для інших людей, треба постійно поглиблювати і розвивати свою мовну компетенцію і вдосконалювати свою майстерність спілкування”(2).

Для задоволення потреб інтеракції користувач мовою, звичайно, активізує набуті вербально-семантичні уміння, такі як, наприклад, нормативність вживання слів, граматичних форм відповідно до стилю, типу і жанру висловлення, фонетичні аспекти етикетного мовлення, доцільне вживання спеціальної термінології, навички аргументувати свою думку, імпровізувати мовлення, надавати йому певних модальних значень тощо.

Розвиток певних компетенцій значною мірою залежить від умов, в яких відбувається спілкування, наприклад, сприйняття усного мовлення утруднюється навколишнім шумом, міжмовною інтерференцією, не чіткістю вимови, акцентом. І студентові треба навчитися діяти адекватно у несприятливих комунікативних ситуаціях, враховувати, наприклад, що публічний виступ вимагає чіткої вимови, наголошення ключових слів, під час бесіди в товаристві брати до уваги кількість і розміщення слухачів, гуркіт довкола тощо.

Для вдосконалення власного мовлення майбутнім учителям важливо опанувати етикетною культурою звукового мовлення: правильною і чіткою артикуляцією та вимовою звуків, слів, фраз, мовним диханням, дикцією, темпом мовлення, силою голосу, засобами інтонаційної виразності.

Етикетність мовлення студентів передбачає не лише усвідомлення того, що правильне, а що – неправильне, але й рекомендує, як з правильного вибрати краще, а з кращого – найдоцільніше для певної життєвої ситуації. Наприклад, високий чи низький тон мовлення залежить від того, що виражає мовець: наказ, заборону, прохання, заклик, пораду, застереження тощо, надмірне виділення силою голосу слів створює штучність, переконання, що мовець намагається довести силою свого голосу те, чого не може зробити аргументами, підвищення тону – враження смислової незавершеності, що перед ними людина, яка не має достатньої віри ні в себе, ні в те, що говорить.

Вибором етикетних формул створюється певна тональність комунікації – висока, нейтральна, звичайна, фамільярна, вульгарна. Висока тональність характерна для суспільних відносин, наприклад, на урочистих зборах, державному екзамені тощо. Так, піднесено, урочисто звучать звертання до великої аудиторії в офіційній обстановці: «Дозвольте привітати Вас!», «Радий вітати Вас!». Нейтральна тональність є звичайною формою спілкування у транспорті, магазині, школі, а фамільярна – у сім’ї, у колі друзів, наприклад, зі співбесідника ми привітаємось зворотами «Добрий день», «Доброго ранку», а з друзями – коротким і приємним універсальним способом «Привіт!». Вульгарна тональність не сумісна з ввічливістю, тому є неприйнятною для спілкування.

Конкретна ситуація спілкування визначає й інтонаційний тип мовлення. Саме інтонація зумовлена завданнями, які ставить мовець, його настроєм, типом взаємин із комунікантом, його соціальним статусом. Щоб досягти високої культури мовлення, студентові бажано навчитися виділяти інтонаційно головне від другорядного в реченні, опанувати темпом мовлення. Так, кожен майбутній педагог повинен знати, що прискорений темп передає бадьорість, упевненість, уповільнений – роздуми, пригніченість, негативно впливає на слухачів квапливість мовлення, ковтання звуків. Навчаючи інтонації, враховуємо її комунікативну природу, офіційність чи неофіційність мовлення. Наприклад, діалог викладача зі студентом на заняттях – це офіційне спілкування, що передбачає підготовленість мовлення, його обдумування. Із збільшенням ступеня неофіційності збільшується ступінь спонтанності.

Важливим атрибутом етикетного мовлення є темп. Людина з високою культурою мовлення вміє регулювати темп, використовувати або уповільнений темп, наприклад, для виділення смислового центру фрази, відокремлення другорядного від головного, зокрема, при вимові вставних слів чи вставлених конструкцій. Загалом темп мовлення пов’язаний із передачею емоційного стану мовця. Для логічного, спокійного мовлення характерний середній темп висловлення, для бадьорого, упевненого – прискорений, а роздумування, невпевненість у собі, пригнічений стан передається уповільненим темпом. Від темпу залежить сприйняття смислу висловлення, і студент повинен тримати темп свого мовлення під контролем, бо, наприклад, емоційне мовлення, збудження спонтанно прискорює швидкість вимови звуків, що може спричинити труднощі у його сприйнятті. Особливо треба звертати увагу на темп мовлення особам із холеристичним темпераментом. Повільний же темп мовлення вражає адресата своєю монотонністю, якщо його не змінювати протягом розмови. Проте під час публічного виступу мовець повинен говорити повільніше, інакше зміст промови буде сприйматися погано. Рекомендується сповільнений темп у приміщеннях з поганою акустикою.

Особливо важливі аспекти думки підкреслюються за допомогою паузи, яка залежить від змісту висловленого і стану мовця. Логічна пауза, наприклад, підкреслює значеннєвий центр, а емоційна – експресивну виразність мовлення. Паузи потрібні також для регуляції дихання, про що повинні пам’ятати початківці, щоб не переривати мовлення, аби вчасно вдихнути повітря. Довшими повинні бути паузи й у великих залах, бо звук у просторих приміщеннях поширюється гірше. Кінцеві паузи зумовлені акустичними причинами, у великих залах їх треба робити довшими. Отже, уміння чітко виділяти логічний центр фрази, користуватися паузами, темпом мовлення свідчить про високу культуру мовлення.

Під час відповідей на теоретичні питання студенти часто використовують невербальні засоби як ілюстрацію своїх думок. Важливо навчити їх контролювати виразність і зміст висловлення не тільки в словах, а й при використанні невербальних знаків – погляду, усмішки, жестів, міміки, які є комунікативно значущими. Так, неприємне враження справляють експансивні жести, метушливі рухи рук, якими деякі люди супроводжують своє мовлення, або вживання беззмістовних вигуків типу «е-е» «гм... гм», слів-паразитів «знаєте», «ну», «і ось» тощо. Звичайно, не можна перебільшувати роль жестів і міміки у мовленні, проте не слід і применшувати їх значення. В одних випадках мовленнєвого етикету жести застосовуються більше, в інших – менше. Наприклад, учителі частіше використовують нейтральні рухи руками на середньому рівні - між попереком і плечима. Так, жестом руки знизу-вгору можна попросити студента підвестися під час відповіді на питання або жестом руки зверху-вниз сісти. Говорячи про високі почуття, величні ідеали, ми жестикулюємо руками від плечей й вище, а жести на нижньому рівні від попереку вниз пов’язані з вираженнями негативних почуттів, таких як заборона, злість, ненависть, незгода. Наприклад, докірливе похитування рукою чи одним пальцем передає заборону.

Кожний невербальний засіб характеризується стилістичною доречністю, тому важливо навчити студентів вибирати найбільш відповідні для даної ситуації жести, позу, міміку. Так, до одних співбесідників ми можемо привітатися, кивнувши головою, до більш поважних людей такі засоби неможливі, тому вживаємо слова-привітання: «Добрий день», «Доброго здоров’я» тощо. Якщо звертаємось один до одного, то першою подає руку жінка або старший за віком чоловік. З розвитком культури мовлення ілюстративні жести і міміка все менше застосовуються студентами, стають ніби зайвими під час інтеракції.

Звертаємо увагу й на іншу, позитивну функцію міміки і жестів – при передачі емоцій, почуттів, волевиявлень людини. Виразні жести у даному випадку доповнюють звукову мову слів, підсилюючи вираження емоцій: захоплення, радості, розчарування, подиву, роздратування, і звичайно, є ознакою рівня етикетної культури і виховання людини. Студенти ознайомлюються із символікою жестів, навчаються контролювати невербальні засоби мови, розвиваючи у собі акторські навички, «читати» міміку та жести співрозмовників, аби не потрапити у неприємну ситуацію.

Про етикет мовлення особистості можна говорити лише тоді, коли вона опанувала літературним мовленням, володіє нормами і їх варіантами. Якщо в граматиці оперуємо лише двома оцінками: правильно – неправильно, то в мовленнєвому етикеті: етикетно – неетикетно, виховано – невиховано, виразно – невиразно. Етикетність мовлення не дається людині від народження, а набувається у процесі комунікації. Тому важливо навчити студентів дбати про якість свого мовлення в будь-якій ситуації спілкування: у побуті чи в освітньо-виховній діяльності, усній чи писемній формі, перед багатолюдною аудиторією чи одним співбесідником.

За умов активного використання сучасних комп’ютерних технологій, відео- та аудіоматеріалів першорядне значення надається діалогу та полілогу, тобто спілкуванню між усіма учасниками навчального процесу. Полілог спрямований на ухвалення правильного рішення, тому особливо важливими стають репліки, конструктивні та навіть деструктивні, обмін інформацією, способи міркування. Важливо, щоб співбесідники, дотримуючись етикетного мовлення, дослуховували розповідь до кінця, а вже потім висловлювали власну точку зору. При необхідності перервати мовця доречно використати такі етикетні формули, як наприклад, «перепрошую, але я з вами не погоджуюсь», «маю іншу точку зору» тощо.

Щодо мовного етикету у діловому стилі, то найважливішим його проявом є переконливість документа. Наприклад, у листах, які містять прохання, можлива форма звертання, як «шановний», «високошановний», лист, адресований окремій людині, доречно закінчувати словами «з повагою», «з глибокою пошаною». Налагодженню ділових контактів між підприємствами допоможуть рекомендації мовного етикету, з якими ознайомлюються студенти на практичних заняттях.

Отже, впровадження спецкурсу «Формування мовленнєвого етикету» у зміст педагогічної освіти сприятиме практичному застосуванню студентами вивченого матеріалу на заняттях з української мови та лінгвістичних і культурологічних дисциплін, формуванню незалежного, відкритого для інновацій педагогічного мислення.

Література

1.Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підр. – К.: Від. Центр «Академія».- 2004. – 344с. 2.Радевич –Винницький Я. Етикет і культура спілкування. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2008. – С.285.