Юлія Федоренко

(м. Полтава)

ФАКТОРИ ЕФЕКТИВНОГО ВЕРБАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

Життя індивіда як члена суспільства починається з освоєння ним рольової поведінки в первинній групі, сім'ї, в якій він народився та виховувався; звідси починається процес його соціалізації – вхід в суспільство, в якому йому належить жити та діяти. Подальший розвиток та становлення цілісної особистості проходить в загальноосвітніх закладах. Необхідною умовою цілісності освітньої системи є спрямованість діяльності всіх її суб’єктів на становлення освіти нового типу, що відповідає потребам розвитку і самореалізації людини в новій соціокультурній ситуації. Освіта повинна відповідати запитам особистості, суспільним потребам та світовим досягненням. Ми розглядаємо соціалізацію як процес, в ході якого індивід послідовно входить в досить нові для себе групи та засвоює для себе нові ролі.

Формування особистості у процесі соціалізації зумовлено саме людським спілкуванням, тобто соціально-психологічним фактором, оскільки "личность становится для себя тем, что она есть в себе, через то, что она предъявляет для других. Это и есть процесс становления личности… За всеми высшими функциями, их отношениями генетически стоят социальные отношения, реальные отношения людей" [1, с.144,145]. Спілкування здійснюється у певних соціальних умовах, тобто у таких зовнішніх обставинах, в яких мова реально функціонує та розвивається. Важливим аспектом є суспільство, в якому вживається конкретна мова, його соціальна структура, різниця між носіями мови у віці, соціальному статусі, рівні культури та освіти, місці проживання, а також різниця у їх мовленнєвій поведінці в залежності від ситуації спілкування.

Комунікація об’єктивно пронизує всі сфери свідомої діяльності людини, оскільки людина - істота суспільна, соціальна, і поза контактами з іншими людьми повноцінно існувати не може. У цих контактах і виявляється людська особистість, що виконує різні ролі у різних соціальних ситуаціях, а таким чином виступає в різних комунікативних ситуаціях, займаючи кожного разу своє, визначене традиціями, суспільством, знаннями, життєвим досвідом місце у структурі спілкування. Таким чином, комунікація випливає з необхідності взаєморозуміння та взаємодії з іншими людьми з метою задоволення власних та суспільних духовних та матеріальних потреб.

Процес комунікації характеризується, як відомо, постійною зміною теми розмови, обставин, умов і т. ін. Щоб бути адекватним тій чи іншій ситуації, мовець не може не враховувати новизни всіх компонентів спілкування. Не підлягає сумніву, що підготувати учня до спілкування, розвити у нього здатність до адекватного реагування, можливо тільки завдяки постійній зміні всіх цих компонентів.

Інший, дуже важливий аспект, є той, що неможливо розвивати мовлення дітей, не враховуючи їх взаємодії один з одним, не уточнюючи ситуацію спілкування, не створивши у дитини бажання та необхідності вступити у нього. Стає очевидною неможливість вирішувати будь-які педагогічні або дидактичні задачі поза опорою на різні області психології. Найбільш тісне переплетіння дидактики і соціальної психології ми спостерігаємо в процесі навчання іноземних мов.

Ефективність спілкування залежить від того, наскільки людина, яка включається в його процес, уявляє собі умови спілкування, які існують та відповідно до них визначає свою мовленнєву поведінку та корегує її. Вербальна та реальна поведінки - це перетворення внутрішнього стану людини в його вчинки по відношенню до навколишнього світу, людей і т. ін. Комунікативна поведінка означає поведінку необхідного якісного рівня. Тільки тоді вона може вважатися адекватною. Відомо, що однією з умов ефективної комунікації є максимальне урахування особливостей партнера/ партнерів спілкування. Ще в Стародавньому Римі та в Стародавній Греції в учіннях про ораторське мистецтво обов’язковим було урахування адресата, яке розповсюджувалось в основному лише на монологічне висловлювання, але на сучасному етапі ми можемо більш широко розглянути засоби оптимізації комунікації, які включають також і знання співбесідниками "мовленнєвих стратегій", або "стратегій спілкування" ("discourse strategies"– за визначенням J.Gumperz).

У спілкуванні проявляються набуті комунікантами емоційно-психологічні, перцептивні та експресивні навики, які задають настрій спілкування у відповідних ситуаціях (бесідах, дискусіях, зустрічах). Емоційно-психологічні навики дозволяють активно реагувати на зміни в ситуації спілкування, змінити спілкування з урахуванням змін емоційного стану партнера. Психологічне самопочуття, емоційний стан особистості залежать від змісту та результативності спілкування.

Перцептивні навики дозволяють особистості вірно оцінювати емоційно-психологічні реакції партнерів по спілкуванню і навіть прогнозувати їх, уникаючи тих, які заважають досягнути мети спілкування.

Експресивні навики доцільно розглядати як систему вмінь, які складають єдність голосових, мімічних, візуальних та моторних фізіолого-психологічних процесів.

Досвід спілкування займає особливе місце в структурі комунікативної компетентності особистості. З одного боку, він соціальний та включає інтеріорізовані норми та цінності культури, а з іншого, індивідуальний, оскільки грунтується на індивідуальних комунікативних здібностях та психологічних подіях, пов’язаних зі спілкуванням у житті особистості. Динамічний аспект цього досвіду складають процеси соціалізації та індивідуалізації, які реалізуються у спілкуванні та забезпечують соціальний розвиток людини, а також адекватність його реакцій на ситуацію спілкування та на її своєрідність.

Список використаних джерел

1. Бернс Р. Развитие "Я-концепции" и воспитание. - М."Прогресс" 1986. – 420с.

2. Выготский Л.С. Собр. соч.: В 3 т.– М.,1983. – 244с.

3. Казарцева О.М. Культура речевого общения: теория и практика обучения. - / О.М. Казарцева.– М.: Флинта, Наука, 1999. – 496с.