Философия. Философия культуры.

Дудник А.И., научный руководитель Погребная В.Я.

Донецкий национальный университет экономики и торговли

им. Михаила Туган-Барановского

Український костюм як відтворення стилю епохи та

сутності буття людини (на прикладі Слобожанщини).

У сучасному суспільстві дуже важливо для подальшого поступу усіх сфер культури зрозуміти тенденції розвитку, взаємозв’язку, взаємовпливу в етнічній культурі. Теоретичне осмислення традиційної культури українців, яка зберегла для нас величезну інформацію про історію, світоглядні уявлення народу є сьогодні одним із пріоритетних напрямів вивчення історичної науки. Культурні дослідження Слобідської України від часів її виникнення до сучасності містять безліч питань. Щоб вирішити деякі з них слід дослідити слобідський костюм, який є зразком культури Слобожанщини.

Предметом дослідження даної роботи є самобутній слобідський костюм. Питанням українського костюму займалися такі дослідники як: Б.Андерсен, Т. Ніколаєва, О. В. Астахова, Д. І. Багалій, Н. М. Камінська, та інші. Але, через те що дана тема має різноманітні аспекти, вона не до кінця розкрита. Тому мета даної статті полягає в тому, щоб проаналізувати слобідський костюм як відтворення сутності буття людини.

Ю. Легенький визначає, що костюм — «більше маска, рольова гра, мімікрія іміджу в заданому соціумі» [1, с. 4], і в такому контексті він «прирівнюється до людини» [1, с. 7]. Водночас костюм існує в атмосфері «...досить темперованої реальності, котра мало від нас залежить, а залежить від якоїсь примхи. Від короля, від вибухів, катастроф, від якихось суб’єктивних, досить інтимних речей, від якихось соціальних, політичних, космічних впливів» [1, с. 6]. Слобожанщина за сучасним адміністративним поділом включає територію Харківської, частини Сумської, Донецької та Луганської областей, а також південні райони Курської, Бєлгородської та Воронезької областей Росії. Як зазначає О. В. Астахова, «Слобожанщина була «перехрестям» Сходу й Заходу, Півдня й Півночі. Народи, які заселяли її землі, взаємозбагачували один одного тонкощами національної кухні, прикрасами та вбранням, піснями й казками» [2, с. 124]. Здібності слобожан до мистецтва відобразилися в традиційному костюмі, який є одним із масових видів народної художньої творчості. Він презентує вміння народних майстрів за допомогою простих, логічних засобів органічно поєднувати практичність і красу. Для українського костюму взагалі характерна підпорядкованість окремих локальних видів одягу й оздоблення єдиному художньому ансамблю. До художнього ансамблю, у свою чергу, належать мистецтво крою, ткацтво, аплікація, вишивка, плетіння, обробка шкіри, металу тощо.

Костюм — це своєрідна візитка регіону походження людини. Характерна особливість Слобожанщини — мережані, а не вишиті подоли, сорочка-малороска, сорочки з високими стоячими вишитими комірами, сорочки на кокетці. Оздоблення ставало центром композиції, зрівноважуючи й поєднуючи різні компоненти ансамблю. Основою слобожанського костюма, як і українського взагалі, була сорочка. Спочатку сорочки вишивали білим по білому. Зображене дерево на рукавах символізувало родючість, до вишивки додавалася мережка (ажурна техніка), що в поєднанні з вишивкою біллю забезпечувало витонченість та елегантність виробу. В українському одязі поєднувалися різні способи формоутворення, наприклад, за допомогою прадавніх незшитих форм. Це поясне вбрання у вигляді прямокутних шматків саморобної тканини, що трималися на стані за допомогою зав’язок чи поясів. Такою була плахта з незшитими кінцями (крилами), до яких пришивали різнокольорові китиці. Колір плахти визначав сімейний стан та вік жінки — дівчата та молоді жінки до народження першої дитини носили червоні або малинові плахти, потім переходили на червоно-сині. Чим далі, тим плахти темнішали. Бабусі носили чорні дерги. Не випадково, що прадавні форми збереглися саме в жіночому вбранні, оскільки жінка завжди оберігає традиції.

Про витончений смак та вишуканість слобожанки свідчить також взуття, так звані чорнобривці — чоботи з кольоровою халявою і чорним передком. Такі чорнобривці робили «на заказ» у майстра, і коштували вони дуже дорого. Пізніше дівчата і жінки носили високі шнуровані черевички. Мальовничість слобожанського костюма відобразилася в головному уборі, особливо весільному. У ХІХ ст. жінки носили вузеньку і довгу білу хустку, барвисті хустки. За два дні до весілля на Харківщині дівчина одягала вінок із квітів з пір’ям павича, а коси прикрашала двадцятьма стрічками різного кольору — дарунок жениха. Нареченому до шапки також прив’язували розетки з червоної та синьої стрічок. Багато стародавніх обрядів та звичаїв пов’язано з жіночим волоссям. Як свідчить О. В. Астахова, «жінки не могли «світити волоссям». Для них то було найбільшим гріхом, і навіть наприкінці ХІХ ст. мандрівники свідчили, що жінка легше могла показати коліно, ніж пасмо волосся. Вони могли позиватися до суду і розраховувати на задоволення позову — якщо її «розчіпчив» навіть рідний чоловік» [2, с. 56].

У чоловічому одязі простежуються східні мотиви. Чоловіки носили жупан — вбрання, подібне до татарського. Східний вплив простежується і в чоловічих зачісках. Як татари й турки, чоловіки мали довгі вуса, а підборіддя голили. У негоду одягали кобеняк — свиту з капюшоном із нефарбованого сірого сукна. На Харківщині високо цінувалися богодухівські кожухи. Особлива техніка дозволяла робити їх майже білими з ніжними кремовими відтінками. Особливої вишуканості кожухам придавала вишивка стеклярусом. Вишивали пишні букети з півоній, троянд, мальв на рукавах, спині та по подолу.

У структурі української національної ідентичності важливе місце посідає слобожанське козацтво. Важливим для нашого дослідження є таке визначення Н. М. Камінської: «У другій половині XVII — на початку XVIII століття костюм козацтва виступає вже як костюм всього українства» [3,с. 57]. Представники козацької старшини носили чудові жупани з широкими золотом гаптованими поясами й широкі жовті шаровари, найчастіше заправлені в сап’янові чоботи. Зверху надівалася черкеска з одкидними рукавами яскравих кольорів: синього, зеленого та червоного. Вона обшивалася золотим галуном та підбивалася хутром. Висока смушкова шапка із суконним кольоровим верхом

або шапка, облямована хутряним околишем і прикрашена страусиним пір’ям; за поясом на ланцюжку — ніж. У великий парад полковник одягав суконну керею або мантію з пряжкою із самоцвітного каміння.

Таким чином, костюм відіграє важливу роль у процесі конструювання національної культури. Традиційний костюм є візуальним знаком народної культури в кожному великому і малому її прояві. По костюму людина завжди знайде своїх серед чужих. Тому костюм є відтворенням стилю епохи та сутності буття людини.

Література:

1. Легенький Ю. Г. Метаісторія костюма / Ю. Г. Легенький. — К. : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2003. — 284 с.

2. Астахова О. В. Свята та побут Слобожанщини: альбом / О. В. Астахова, Т. М. Крупа, В. А. Сушко. — Х. : Колорит, 2004. — 125 с. : іл. — (Серія «Українська колекція»).

3. Камінська Н. М. Костюм в Україні від Київської Русі до ХХІ століття / Н. М. Камінська, С. І. Нікуленко. — Х. : Золоті сторінки, 2004. — 208 с. ; 32 іл.