Бринь Ю. М.

Буковинська державна фінансова академія

м. Чернівці

Науковий керівник:

Ушій С. Н.

Взаємовідносини релігії та політики в Україні

На нинішньому етапі історичного розвитку нашої держави релігія й церква як форма суспільної свідомості та інститут громадянського суспільства стали одним із важливих чинників політичного процесу в Україні. Значення цього чинника суперечливе. Не скрізь і не в усьому він чітко простежується. Далеко не кожен учасник політичного процесу віддає йому належне. Не відразу вдається з'ясувати його природу. А тому дослідження місця, ролі і важливості релігійного та церковного чинників у політичному процесі постає як одна із необхідних складових усвідомлення природи й спрямованості цього процесу[1].

Дане питання досліджували такі вчені, як В. Журальський [1], А. Колодний [2], Р. Пасічний [3], А. Ніколова [5] та ін. Однак і ці автори роль релігійного чинника в політичних процесах сучасної України прослідковують лише побіжно. Так, недостатньо чітко простежують вони загальну релігійну ситуацію в Україні; недостатньо осмислюють (як на науковому, так і на побутовому рівнях) український міжцерковний конфлікт і його вплив на розвиток політичного процесу (особливо його державотворчої складової). Недостатньо у їх працях розставлені акценти стосовно участі в політичному процесі різних конфесій та їх ієрархів. Майже не сформований політичний прогноз стосовно ролі релігійного чинника в майбутніх політичних процесах. Тому, враховуючи актуальність, невизначеність і важливе значення цього питання, зосередимось на його розгляді більш уважно.

Маючи на меті дослідити вплив релігії на політичне життя країни, поставимо перед собою ряд завдань, таких як визначення місця і ролі релігії у політичному житті, взаємовпливу релігії та політики та трансформацiї релiгiйного життя пiд впливом полiтичного чинника. Об’єктом дослідження будуть виступати влада та релігійні організації (християнські), а предметом – взаємозв’язки влади та традиційних для України конфесій (УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ МП).

У нових полiтичних умовах, коли точиться боротьба за стабiлiзацiю становища в Українi й демократизацiю усiх суспiльних процесiв, важливого значення набуває вироблення науково обґрунтованої полiтики щодо релiгiйних органiзацiй, вмiння використовувати в потрiбному напрямку їх можливостi та вплив на вiруючих.

Безперечно, релiгiйнi органiзацiї хоч i не є суб’єктами полiтичного процесу, але здатнi виступати на боцi певних полiтичних сил і справляти досить відчутний вплив на політичне життя суспільства [3].

Не лише полiтики намагаються використовувати релiгiйнi органiзацiї, а й самi церкви, їхнi iєрархи, духiвництво, частина простих вiруючих також орiєнтуються на певнi полiтичнi сили, намагаються з ними співпрацювати. Деякi церкви та релiгiйнi дiячi так втягнулися у вир полiтичних подiй, що серед них з’явилися свої "лiвi", "правi", помiркованi й радикально налаштованi. В той чи інший спосіб релiгiйнi групи беруть участь у полiтичному життi суспiльства. Ця участь визначається або релiгiйною iдеологiєю, або об’єктивними обставинами їх функцiонування. Участь може виражатися у формі полiтичної пасивностi, орiєнтацiї на неучасть, підтримки влади або вiдчуження вiд влади певної частини населення. Вони не тiльки не чинять опору їх втягненню в полiтику, а, навпаки, добровiльно долучаються до неї. Деякi з них вiдкрито спiвпрацюють з тими чи iншими полiтичними партiями, виступають пiд їхніми прапорами й гаслами. Одним iз найпереконливiших свiдчень полiтизацiї релiгiї в Українi є створення партiй конфесiйного спрямування, зокрема таких, як Християнсько-демократична партiя України, Республiканська християнська партiя України, Українська християнсько-демократична партiя, Партiя мусульман України тощо.

Серед причин, що викликали до життя партiї релiгiйно-полiтичного напрямку, варто видiлити: iнтерес громадян до релiгiйно-соцiальних проблем; наявнiсть полiконфесiйностi в Українi; складнощi, пов’язанi з вiдносинами всерединi православного середовища; бажання полiтично активних людей заробити на вирiшеннi деяких проблем, обумовлених наявнiстю рiзних релiгiйних поглядiв.

Але ж релiгiйно-полiтичнi партiї не знайшли своєї нiшi в полiтичному життi українського народу, свого мiсця на полiтичнiй картi України, неповторного полiтичного змiсту у своїй дiяльностi. Жодна з партiй релiгiйно-полiтичного напрямку не являє собою реальної сили, здатної впливати на полiтичну ситуацiю в країнi; у своїй дiяльностi релiгiйнi партiї занадто слабкi та пасивнi й тому не можуть бути серйозними конкурентами для iнших партiй.

Український народ не виявив бажання змiшувати релiгiю та полiтику, тому що в Українi не iснує такої традицiї, та пiдмiнювати одне iншим [3].

Міркуючи про церковну участь у виборах, як правило, згадують про Партію регіонального відродження України (на сьогоднішній день Партія регіонів), яка вимагала на парламентських виборах 1998 р. «надати канонічним конфесіям, передусім УПЦ, усі пільги, необхідні для відновлення духовності нашої Батьківщини» і «гарантію державного захисту громадян від ідеології та практики націоналізму». Другим номером у списку партії, очолюваного донецьким мером (у 128 список входив і сімферопольський градоначальник), був єпископ Вишгородський Української Православної церкви Московського патріархату, намісник Києво-Печерської Лаври Павел (Лебідь). Балотувався владика з благословення священноначалія церкви, яка має найбільшу кількість парафій, монастирів, священиків і домінує в абсолютній більшості областей України. У листівках із портретом єпископа наголошувалося, що вибори для нього — далеко не останньою чергою є можливість розв’язати численні проблеми своєї церкви. І ці листівки розклеювалися перед храмами, що збирають на літургію нехай і не 35 мільйонів православних, на чому наполягають видання УПЦ МП, але все-таки мільйони віруючих [3].

В не далекому минулому ми мали можливість спостерігати розмежування усіх політичних сил на два табори. Аналогічна картина конституювалася й у релігійному сегменті українського суспільства. Релігійний простір України відчутно поляризувався. В результаті на одному полюсі опинилася УПЦ-МП, а на другому - цілий спектр релігійних інституцій - УПЦ-КП, УГКЦ, УЛЦ, РКЦ, Церква християн віри євангельської України, Українська євангельська церква тощо [2]. Тут були і проповіді з амвона на підтримку одного з кандидатів, і друк й поширення листівок в його підтримку, і політизовані хресні ходи [4] та мітинги, і наклепи на іншого в церковних засобах масової агітації, і відлучення від Церкви тих, хто хоч якось виявляв підтримку народного обранця. При цьому Церква йшла на явне порушення Конституції і Закону про свободу совісті. Стаття 5 цього Закону забороняє релігійним організаціям брати участь в політичному життя, вести агітацію або фінансування виборчих компаній [2]. Але, хоч Церква й відокремлена від держави, вона не є відокремленою від суспільства з великим обсягом його загальнолюдських проблем. Майдан це засвідчив.

На парламентських перегонах 2006 року ми спостерігали, як деякі політичні партії використовували підтримку релігійних організацій у своїй передвиборчій компанії, зокрема "Народну опозицію" Блока Наталії Вітренко підтримували святі отці УПЦ-МП тощо. Для політичних партій присутність у партійних списках представників релігійних організацій гарантувало використання електорального ресурсу віруючих. Так цей ресурс спробували використати такі партії, як Партія регіонів, НСНУ, партія "Нова сила" Юрія Збітнєва, блок "Патріоти України", блок "Народна опозиція" Наталії Вітренко, Українська консервативна партія, блок НДП тощо. На президентських виборах цього року тенденція минулих виборів залишилась, але підтримка кандидатів в президенти з боку церкви була дещо спокійною, без листівок, агітацій тощо[5].

Отже, релігія і політика в Україні продовжують залишатися доволі взаємопов'язаними сферами суспільного життя. Досвід показує, що ступінь політизації релігійних об'єднань або міра включення конфесій у політичні процеси визначається кількома факторами: патронатом органів влади над окремими конфесіями, правовою розмитістю у визначенні меж активності церковних інституцій, нечіткістю закону щодо відповідальності за його порушення з боку церков тощо. 

Література:

1. В. Журавський. Релігійні чинники у політичному процесі України // Спостерігач. – № 21. – лютий 1996р.

2. А.Колодний. Християнські конфесії в контексті Помаранчевої революції в Україні // Релігійна панорама.- 2005.- №3.- с.40-44.

3. Р. Пасічний. Релігія та політика: взаємовідносини в Україні // [www.nbuv.gov.ua]

4. Прес-служба Вінницької єпархії. Вінницьке духовенство підтримує православного Президента // Вінницькі відомості.-2004.-12 вересня (№44).- с.2.

5. А. Ніколова На перехресті політики та релігії: реалії України // [www.intkonf.org]