УДК 159.922:316.(64:165.242.2

DMITRIENKO I.V. (И. В. Дмитриенко, Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С. Сковороды)

DMITRIENKO JU. N. (Ю.Н. Дмитриенко, член-кор МАНЕБ, доктор философии, доцент, соискатель ученой степени доктора юридических наук Киевского національного университета имени Тараса Шевченко)

MAKRO - AND THE MICROREGIONAL SPECIFICATION OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS AND CULTURE IN ASPECT OF THE UKRAINIAN LEGAL MENTALITY

МАКРО- И МИКРОРЕГИОНАЛЬНАЯ СПЕЦИФИКАЦИЯ УКРАИНСКОГО ПРАВОВОГО СОЗНАНИЯ И КУЛЬТУРЫ В АСПЕКТЕ УКРАИНСКОЙ ПРАВОВОЙ МЕНТАЛЬНОСТИ

Сучасні проблеми, пов'язані із формуванням української правосвідомості, сучасним її кризовим циклом соціальної активності як типово традиційним, що триває довго та фактично слабоперманентно за історичною та сучасною домінантних неприродних шляхів становлення й розвитку, загалом національно-правової системи України, автентичним правовим станом і подальшою її важкопрогнозованою трансформацією, актуалізуються у зв'язку із поступовим і неухильним формуванням нового типу світового і вітчизняного праворозуміння, правоусвідомлення та правоздійснення. Останні, у свіою чергу, зумовлені загальним поширенням демократичних традицій та тенденцій, пов'язаних зі світовою глобалізацією соціально-правових та інших процесів. За численними дослідженнями, зокрема [1-2], типовий історичний розподіл у макрорегіональному відношенні на демократичну форму західноукраїнської (адаптація до прогресивних європейських правових цінностей, традицій та тенденцій) та монархічну форму східноукраїнської (відродження регресивних російських правових цінностей, традицій та тенденцій) правової свідомості і культури, ментальності та правової ідеології з різними ідейно-світоглядними та нормативно-правовими традиціями призводив та призводить до пошуків не єдиних, а різних шляхів історичного й сучасного їх становлення та розвитку, а разом з цим й до різних шляхів становлення й розвитку самої України, зміна чого що відбувається за часів передвиборчих компаній. Такий процес становлення й розвитку української правової свідомості та культури складний, доволі суперечливий, часто навіть із переважанням ідеологічно-правових і політично-правових декларацій над реальним правом та значними кроками назад, але процес прогресивної поступової зміни співвіднесення між легізмом статичного права і повним визнанням природного права з можливою перспективою застосування нової прогресивної правової ідеї змінного змісту у природному праві. Це відхід від чисто нормативістського розуміння права як необхідного засобу підтримання у суспільстві стану законності і забезпечення стабілізації та перехід до інтегрального розуміння права, правової свідомості тa культури. Останнє сприятиме синтезуванню найбільш значущих, ефективних висновків сучасної правової науки, теоретичної правової думки із результатами експериментальних пошуків у державно-правовій сфері, корисній комунікації найновіших досягнень.

Як відомо, кожний суб'єкт української правової свідомості та культури створює власну систему правового усвідомлення і сприйняття усієї державно-правової дійсності, права через включення себе до «інтелектуально-емоційного правового (становлення правосвідомості) та правоусвідомленого (розвиток правосвідомості) переживання щодо значущості певної правової норми» [1, с.45], що стає частиною звичаєвої та/або нової модернової форми (типу) правової свідомості. Залежно від суб'єкта правової свідомості розрізняють різні її види — індивідуальну та особистісну, групову і суспільну, значення котрих за умов перехідного суспільства важко переоцінити. Отже, констатуючи, що українська правосвідомість не існує без і поза статичним правом як його актуальним змістом за процесів її становлення, одночасно визнаємо нетотожність і відмінність цих понять. Можна погодитись із відомими у науковому колі правознавців сучасними визначеннями правової свідомості як «сукупності уявлень, що відображають правову дійсність у формі юридичних знань і об'єктивованих оцінок чинного права, а також у вигляді соціально-правових настанов, які виконують роль внутрішнього регулятора юридично значущої поведінки» [1, с.42] або засобу «усвідомлення правової дійсності, тобто відображення її у чуттєвих і розумових образах» [2, с.46], що скоріш більшою, аніж меншою мірою збігаються з типово філософським її визначенням. Такі визначення ідейно-світоглядного філософського базису правосвідомості, її змісту необхідно вчасно доповнити вказівкою на її форму, адже кожен із суб'єктів (соціалізована особа чи соціум) має свій неповторний образ правового мислення, спільну духовну настроєність, що пов'язана з етично-етнічними особливостями його розвитку і впливає на його діяльність. Тут важливо вказати на реальний і доволі добре знайомий формат правової поведінки (характер вчинку), неодноразово «мимохідь» виявлений чи навіть принципово демонстрований у вигляді «переваги» одного суб'єкта права над іншим, та й до того ж доповнений кореспондованим образом іншої, нижчої сторони. Але нерівність завжди сприймається нижчим негативно і болісно. Досить згадати і зважено обміркувати реалії цього правового світу: усі головні і відомі найтяжчі страждання людей – масових первинних суб'єктів правової свідомості та культури - викликали саме люди, а не природні стихії. Урегульовувати цю проблему завжди досить складно, тому що в основі названих явищ закладені як правоусвідомлені, так і неправоусвідомлені психологічні і соціальні явища. А оскільки названі проблеми — це проблеми_ментального порядку, що є сукупністю поведінкових реакцій, записаних у матеріальних основах психіки, і які стають визначальним фактором сучасного і майбутнього розвитку як нашого народу, так і усього людства, зрозумілою стає програма комплексних заходів щодо їх вивчення, попередження та виправлення. У чому полягає їх суть? Гадаємо, у тому, щоб: 1. Конче треба сприяти формуванню вищого типу системи управління як такої управляючої цілісності, для якої буде характерний взаємозв'язок законів природи із законами правового мислення, комплексне використання наукових досягнень. 2. Необхідна практично забезпечена єдність закономірностей політичного, соціально-економічного, культурно-духовного, правового та ідеологічого розвитку засобами законодавчого забезпечення становлення та розвитку домінанти правової свідомості титульного етносу-суспільства-держави разом з правосвідомостями нетитульних народів та народностей. Це тим більше важливо, що за умов пострадянського розвитку української правової свіжості для сучасного державо— і правотворення як її функціональної форми, характерна позиція, в основі котрої закладена впевненість, що «при демократичних процедурах передбачається безумовне вираження в актах, що приймаються, настроїв, почуттів, інтелектуальних досягнень народу» [2, с.119], а реалії правового життя вимагають активного сприяння процесу піднесення циклу соціальної активності української правової свідомості, психологічної і політико-правової культури. Це на 100% стосується української громади, які історично губили історичний ареал існування та функціонування звичаєвої української правової свідомості та культури.

Яскравим підтвердженням наявності цього гіркого переліку у ментальному ряді українства є ставлення етносу до власної історії і втрати своїх етнічних територій як неповторної втрати широких традиційних місць природного існування та функціонування різної конкретно-історичної української правової свідомості та культури (на відміну від природної експансії сильних форм правосвідомості інших місць для свого функціонування: місіонерські правові ідеї, місії західних правосвідомостей на африканському континенті та ін.). Саме це протягле у просторі і часі питання українських територій є квінтесенцією розуміння нашого комплексу меншовартості і байдужості до себе. За період 1917 — 1946 pp. Україна втратила такі місця традиційного існування та функціонування звичаєвої української правової свідомості та культури як Берестейщину, Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, частину Слобожанщини, Стародубщину, Кубань, Придністров'я, що призвело до суцільної денаціоналізації значної частини українського населення [3]. Названі регіони, заселені й освоєні українцями, опинилися практично в ізоляції від України й упродовж короткого часу мільйони українців було позбавлено національних рис. національної української правової свідомості. Відбувся катастрофічний занепад усього прикордонного українства, міцності прикордонної правової свідомості в сусідніх державах, української національної свідомості. Про масштабність цієї трагедії українського народу свідчить те, що вона мала надзвичайно негативні наслідки не лише в етнічному, а й в геополітичному масштабі, зокрема український етнос зменшився на декілька мільйонів осіб і перервалися безпосередні культурні зв'язки українців із сусідніми народами Північного Кавказу.

Список використаних джерел:

1. Общая теория права и государства. Ред. В. Лазарева. — М.: Юристъ,

2005. — 575 с.

2. Поляков А.В. Общая теория права: Проблемы интерпретации в контексте коммуникативного подхода. — СПб.: Изд.дом СПб. ун-та, 2004. — 864 с.

3. Олійник В. Брат старший — друг, а істина — ще більший друг//

Дзеркало тижня — 2005. — № 25 (553); Польовий Р. Кубанська Україна. — К.: Діокор,2002. — С. 137, 150.