УДК 159.922:316.(64:165.242.2

DMITRIENKO I.V. (И. В. Дмитриенко, Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С. Сковороды)

DMITRIENKO JU. N. (Ю.Н. Дмитриенко, член-кор МАНЕБ, доктор философии, доцент, соискатель ученой степени доктора юридических наук Киевского національного университета имени Тараса Шевченко)

THE REGIONAL SPECIFICATION OF THE UKRAINIAN LEGAL CONSCIOUSNESS IN THE CONTEXT OF THE UKRAINIAN LEGAL MENTALITY 5. (РЕГИОНАЛЬНАЯ СПЕЦИФИКАЦИЯ УКРАИНСКОГО ПРАВОВОГО СОЗНАНИЯ В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОЙ ПРАВОВОЙ МЕНТАЛЬНОСТИ 5.)

За встановленими тимчасовим урядом (ТУ) кордонами автономії, на рівні мікрорегіональної специфікації, на території України було створено ще декілька радянських республік як нових, але традиційних місць розташування, існування та функціонування радянської соціалістичної української правової свідомості, а разом з тим й відповідних регіональних підформ (підтипів) української правової свідомості та культури [1-10]: 1) Донецько-Криворізьку; 2) Одеську; 3) Кримську (Радянську соціалістичну республіку Тавриди); 4) Донську; 5) Кубансько-Чорноморську. Такими кордонами справу соборності й гармонійного розвитку українства на своїй землі було зведено нанівець. Істотно урізаній, без вугілля, без руди, позбавленій моря, безсилій маленькій УНР безпечно можна було дозволити існувати. Та коли виникла потреба сформувати альтернативну національній державі радянську республіку, ТУ погодився на кордони, визначені Центральною Радою. Зокрема, Декларація Центрального виконавчого комітету Рад України визнала кордони України за III і IV універсалами, саме на основі цих правових актів ворожої більшовикам держави і відбулося об'єднання республік Півдня і Сходу України в єдине державне тіло УРСР як «фізичне тіло» української державно-правової свідомості [7], Отже, із Декларації випливає, що більшовики визнали за Україною 9 губерній тому, що про них було прямо зазначено в універсалі УНР. Логічним видається й інше твердження: якби в Універсалі УНР було зазначено про належність до України Кубані, більшовики не мали б іншого вибору, як приєднати і Кубань до УРСР. Сам В.К. Винниченко проливає світло на настрої української правової свідомості еліти під час прийняття важливих рішень, відкриваючи таємниці ментального в діях і настроях. Він, зокрема, пише: «витворена ненормальними обставинами психологія російського інтелігента не могла змінитися в один місяць» [8, с. 100]. Це навіть більшою мірою стосувалося українців. Українська правова свідомість інтелігенції з кінця XVIII ст. «мусіла завмерти, коли було знищено всі ментальні джерела її походження» [8, с. 34]. Описуючи катастрофічний стан тогочасного національного руху, він говорить з неповагою про «недодушене, затоптане, понижене українство, яке зітхнуло, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись...» [8 с.41] і з догідливістю й улесливістю про росіян: «Ми так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність, безсребренність, широкість руської демократії, що навіть запропоновану частиною товарищів федерацію на тій конференції не внесли в переглянену програму» [8, с.61]. На прикладі цих фактів можна простежити вплив рис ментального порядку на позиції політичної та правової еліти із пролонгованою їх дією у комплексі меншовартості, квестсимності, тобто відсутності власного лідера (прояв архетипу правової свідомості - «вічного учня»).

І.Лисяк-Рудницький також наголошує на суттєвому впливі таких ментально-правових рис як правовому нігілізмі, відсутності лідерства, неготовності української правової та владної еліти очолити процес українського національного відродження для захисту національних інтересів. «Засилля молоді вносило у визвольні змагання ентузіазм, але разом із цим недосвіченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею. Додамо до цього соціологічну молодість українського руху, що було зумовлене двома можливими формами політичної діяльності українців Наддніпрянщини: культурно-просвітницькою працею в легальних чи напівлегальних формах правосвідомості та підпільною революційною боротьбою. Тому українському рухові історично бракувало досвіду в галузях партійного життя, парламентарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовості, фінансів. Інакше кажучи, вся державна сфера була українству чужа» [9, с.46]. Незрілість української еліти, прагнення догодити демократичним стандартам і не зазіхати на «чужі землі» поєднані вочевидь із підсвідомою дією «комплексу малоросійства». Варто навести думку українського політемігранта М. Химича: «Хоч Кубанщина і заселена українцями, одначе зачисляти її до України не можна, нема підстав» [2 19, с.154]. Цікаво, які підстави мались на увазі: історично більшість кубанців були нащадками запорозьких козаків, етнічно й мовно більшість їх, як показав перепис 1926 p., була українцями, морально вони тяжіли до України. Окрім того активно розбудовували незалежність від Москви, як і ЗУНР. Хоча для останньої, на відміну від Кубані, не було актуальним питання зарахування до України, ЗУНР вже була частиною України. Ці прояви малоросійства і меншовартості, типової малоросійської правової свідомості та культури, виявлені видатним патріотом України кубанцем П. Штепою, таки були притаманні правосвідомості Грушевського (розлютився на московитів лише після того, як постраждала його оселя) та Винниченку (це прямо випливає з епілогу «Відродження нації», де він засвідчує своє нерозуміння того факту, що Україну знищено). В.К.Винниченко ще встиг зрозуміти це пізніше, після голодоморів, засвідчивши своє прозріння у праці «Слово за тобою, Сталіне!». Павло Штепа стверджує, що Україна як самостійна держава під керівництвом такої еліти взагалі не могла відбутися, оскільки ця інтелігенція, яка волею випадку очолила український рух, щиро ненавиділа справжніх борців, ховаючись за багатослів'ям. Сьогодні, враховуючи досягнення етно- і соціальної психології, ми можемо додати, що це все мало під собою прояви типових архетипів української правово свідомості – домінування уречевленого, «героїзованого злочинця» і анігілятивної рівності, які впливають на поведінковий код українського етносу (квазітолерантність, пасивність, байдужість, нехтування стратегічними інтересами, зрадливість). Найімовірніше, найбільш справедливим буде визнати серед причин політичного банкрутства української еліти, а отже, як наслідок, провалу всіх спроб державного будівництва, поєднання всіх об'єктивних і суб'єктивних причин. Уражені вірусом комплексу малоросійства і меншовартості, суспільно не дозрілі та фахово не обізнані представники української владної еліти не були готові до державотворення. Вони потрапили у полон власних патологічних форм правової свідомості та поведінки. Страх захопити чужі території, викликати глузування, а отже й несприйняття українських прагнень у світі, керував їх вчинками. Навряд чи названі державці ненавиділи Україну й свідомо бажали їй зла. Водночас вони виявилися занадто слабкими, щоб зробити Україні добро. Ця історія має сьогодні продовження. Не вміючи робити вчасно висновки із власного досвіду, ми продовжуємо «буксування» тепер вже в умовах спроб демократичних перетворень. Пригадаємо, що кожен соціум має пройти усі чотири рівні ментальності: психофізичну адаптацію, психологічне самовизначення, соціально-психологічну активність, ноопсихологічну стійкість, щоб спільнота змогла знайти себе, відтворити ті риси, проявити ті глибинні феномени, що були закладені в ній здавна, і нині, відродившись, була здатна утворити новий духовний світ.

Пошуки варто продовжувати, використовуючи власний ментальний і соціальний досвід. Показовим у цьому є приклад із запропонованою в Росії для багатонаціональних корпорацій замість старих схем благодійництва схеми соціального контракту. Вона передає занепокоєння сучасним станом соціального середовища, руйнівними процесами, які зініційовані самою ж Російською державою [10, с.40]. При усій розбіжності наших суспільств вже зараз можна констатувати багато спільного у баченні проблеми соціальної модернізації і найповнішого використання засобів права у цих процесах, у вихідних умовах розвитку (правовий нігілізм, пасивність соціальних низів, економічна слабкість національно орієнтованої буржуазії, протидія олігархів). Тут є і принципова різниця: в Росії робиться більший ухид до патерналізму, чіткіше визначається комплексне завдання, предметніше триває процес концентрації наукових сил на основних напрямах майбутнього прориву. Пропоновану схему прагнуть спочатку відпрацювати у великих компаніях і запропонувати програму всеросійського піднесення на умовах соціального контракту спільнот.

В українському середовищі, якому традиційно притаманна нечіткість у визначенні основного політичного курсу, й досі немає узагальнених висновків, комплексних програм щодо поліпшення нашого соціуму, в яких би розроблялись заходи щодо підвищення якості життя, досягнення партнерської єдності, забезпечення ефективного правового захисту від подальшої тінізації, корупції. Але для України, як відзначають соціопсихологи, «перспектива розриву із негативами візантинізму через її непоглинену індивідну рефлексивність набагато більша, ніж для Росії. Розчинення в ситуацій є явищем взаємозворотним» [1, с.261, 333]. Центральною ідеологією та правовою ідеологією для України в подальшому поступі має бути правова ідеологія співдружності малих груп і організацій, нові погляди на життя, на спосіб нормативного самозабезпечення. Йдеться про структурування нового громадянського суспільства з більш прозорими причинно-наслідковими зв'язками, вищим типом управління і самоуправління, з відповідним потребам соціуму циклоом соціальної активності української, насамеред, державно-правової свідомості та її самостійності, подоланням правового нігілізму та його першопричини — всевладдя правлячої верхівки. Стане в пригоді високий та найвищий цикл соціальнох активності правової свідомості, проведення кардинальних змін «у контексті підвищення рівня психологічної цивілізованості» [1, с.334], відродження «внутрішнього космосу» всього українства, повернення притаманного йому почуття власної гідності. Це вимагає опертя на власний досвід та ефективного врахування новітніх досягнень світової та вітчизняної науки.

Список використаних джерел:

1. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятори психологічного повсякдення). — К.: Либідь, 2001. — 334 с.

2. Штепа П. Московство. — Дрогобич: Відродження, 2003. — 254 с.

3. Бутаков Я. Гражданская война в лабиринте догм, //http^/wvwv.pseuddogy.org

4. Кульчицький С. До 350-річчя Переяславської ради геополітичні уроки Тузли // Дзеркало тижня. — 2004. — №2 (477).

5. Інструкція Тимчасового уряду для Генерального секретаріату України 4 серпня 1917 р. // Україна в XX столітті (1900 — 2000): 36. документів і матеріалів / Упоряд.: А .Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. — К.: Вища шк., 2000.

6. Атлас з історії України (1914—1939 рр.)—К.: Інститут передових технологій, 2000. — С. 5; Україна. Істор. атлас. Ред. Ю.Лози. — К.: Мала, 2000. — С. 3.

7. Україна в XX столітті (1900-2000): 36. документів і матеріалів /Упо-ряд.: АГ. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Ю. Король та ін. — К.: Вища шк., 2000. — 280 с.

8. Винниченко В.К. Відродження націй. — Репринт, вид. 1920 р. — К.: Політвидав України, 1990. — Ч. І — III. — (Б-ка репринт, вид.). — 4.1.—- 348 с.

9. Лисяк-Рудницький І. — Історичні есе. У 2 т. — Т. 2. — К.: Основи, 1994. — с 573.

10. Шавишвили Д.Ф. Социальное государство и гарантии прав и свобод граждан в социальной сфере // Народонаселение. — 2007. — №1. — с. 35—46