Участь католицького духовенства у діяльності осередку польського таємного товариства „Співдружність польського народу” на Правобережній Україні та реакція на неї російського уряду.

Хитровська Ю.В.

НТУУ „КПІ”

Після придушення польського повстання 1830-1831 рр., не зважаючи на урядові репресії, понад 10 тис. польських патріотів не припиняли боротьби за визволення Польщі. Так, у 1834 році у Берні виникла таємна організація “Молода Польща” (як складова частина міжнародного революційного центру “Молода Європа”), що взяла курс на підготовку нового повстання проти Росії. Визначальна роль у ній належала Лелевелю, який доручив Шимону Конарському – учаснику польського повстання 1830-1831 рр. - його підготовку у Литві, Білорусії та в Україні. У лютому 1835 року у Кракові виникла таємна організація “Співдружність польського народу” із центральним керівним органом “Головні збори” (з 1836 року перебували у Львові), яка ставила перед собою дві головні мети : домогтися незалежності Польщі та повалити самодержавний деспотизм.[1] У своїй програмі, під явним впливом масонської ідеології, ця організація висунула низку “буржуазних” гасел : рівність націй і релігій, свобода, рівність і братерство народів, республіканський лад, участь у законодавстві всіх громадян і т. ін. Соціальні реформи мали бути здійснені після визволення Польщі.[2]

У грудні 1835 року Конарський таємно прибув на Правобережну Україну, де на цей час діяло кілька конспіративних політичних організацій, які, однак, були розрізнені й неефективні. Так, зокрема, на Волині діяло польське таємне товариство “Віра, надія й любов” (інакше “Хрест, якір та серце”), діяльність якого тривала аж до розгрому “Співдружності польського народу”. 25 квітня 1838 року генерал-губернатор Д.Г.Бібіков у листі до Київського цивільного губернатора Ф.Л. Переверзева вимагав розслідування діяльності цього товариства. Генерал-губернатор повідомляв, що його члени мають особливі знаки на перснях та інших предметах, отже вони користуються масонською предметною символікою як розпізнавальним знаком і їхньою метою є революція.[3] У Київському університеті діяв гурток студентів, що входив до товариства “Віра, надія й любов”, а в Одесі – невеликий гурток однодумців під назвою “Демократичне товариство”, з яким Конарський встановив зв’язок.[4]

Участь у “Співдружності польського народу” на Правобережжі брали також окремі представники католицького духовенства. Серед них - канонік Юліан Зелінський, ксьондзи Нарцис Яржина, Карл Гаас, Тавурцій Павловський, семінаристи Іван Мрозовський та Ієронім Сакович, які мешкали у Луцькому повіті, Волинської губернії. Познайомившись із ксьондзом Нарцисом Яржиною, Шимон Конарський прийняв його до лав “Співдружності польського народу”, де той виконував доручення Конарського для ведення таємної кореспонденції.[5] Пізніше, як свідчив на допитах сам Яржина, керівник таємного товариства “Віра, надія й любов” Каспар Мошковський доручав йому встановлювати контакти із луцьким духовенством, для цього Яржина почав відвідувати духовні семінарії у Луцьку, Клевані та Олиці, де розповсюджував нелегальну літературу. У Луцьку Мошковський і Яржина втягнули до “Співдружністі польського народу” Карла Гааса, а потім разом із ним умовили увійти до товариства семінаристів І. Мрозовського та І. Саковича.[6] Згодом, у 1836 році у селі Бутейках, Конарський переконав взяти участь в організації ксьондза Тавурція Павловського, який ще 1832 року в місті Рівне оголосив себе довіреною особою Юрія Двірницького і розповсюдив 20 примірників твору під назвою “Повстання Двірницького на Волині”. Павловський взяв на себе обов’язок проводити патріотичну агітацію серед місцевих шляхтичів.[7]

Зауважимо, що на погляди Нарциса Яржини значно вплинула масонська ідеологія. Це видно із матеріалів допитів І. Мрозовського і самого Яржини. За свідченнями І. Мрозовського, він заперечував окремі догмати і ритуали католицької церкви, зокрема, пропонував скасувати “довгі молитви, бо вони – вигадка ксьондзів”. Він ратував за те, щоб “відкинути Старий Заповіт, але зберегти Новий, лише пояснити його інакше”, твердив, що “целібат запроваджено папою, а не Ісусом”. Яржина виступав за ліквідацію відмінностей між католицькою та православною церквою : “ У релігії ніякої різниці не повинно бути, необхідно навчати, що польська й російська віра те ж саме…”, вважав, що “ксьондзи повинні проповідувати істину, справедливість, мають докласти зусиль, щоб виправити моральність людей…”.[8] Під впливом Шимона Конарського, він поділяв ідею братерства слов’янських народів : “Слов’яни повинні бути одним народом, як це було раніше. Необхідно ліквідувати ту релігійну ненависть, завдяки якій два братерських народи розділені, тут не повинно бути ніякої різниці. Кожний з них має любити свою вітчизну, і коли буде покінчено з релігійними забобонами, тоді зникнуть всі непорозуміння між ними”.[9] Отже, Нарцис Яржина кинув виклик католицькій церкві, поставивши під сумнів її догмати і ритуали.

Участь багатьох католицьких священиків у масонській організації можна зрозуміти : у них над релігійною ортодоксією брали гору ображені національні почуття.

Протягом 1838-1839 рр. польське таємне товариство було виявлене, органи безпеки заарештували багатьох його членів і, зрештою, припинили його діяльність. Заарештували і згаданих духовних осіб. Під час допитів лише Нарцис Яржина щиросердно зізнався у своїй участі у “Співдружності польського народу”. Інші ж - не визнавали свого членства у цій організації й в усьому звинувачували ксьондза Яржину, який, за їхніми словами, намагався “втягнути їх у таємне товариство”.[10] Карл Гаас доводячи свою “благонадійність”, говорив на допиті, що не міг вступити до таємного товариства через своє релігійне покликання, адже “… будь-яка влада від Бога й хто опирається їй, самому Богу опирається ”.[11] Ксьондз Тавурцій Павловський, взагалі ж, просив собі у царського уряду прощення: “Я навколішках благаю його імператорську величність помилувати мене…”, визнаючи свою провину лише у тому, що бачив у польського емісара паспорт з польським орлом і підписом Юрія Двірницького.[12]

Російські урядові кола так розцінили “змову духовних”: “Напрямок дій, який таємне товариство надало змові між духовними, полягав у тому, щоб, охолоджуючи своїх парафіян до віри батьків, з’єднати їх в одну масу атеїстів...”.[13] Уряд уважав, і не без підстав, що змовники саме через церкву, яка мала ідеологічні впливи на народні маси, поширювали свої крамольні ідеї. Участь духовних осіб у діяльності “Співдружності польського народу” примусила самодержавство із усією серйозністю поставитися до розслідування цієї справи.

За судовим вироком Яржина, Зелінський і Гаас були позбавлені громадянських прав і духовного сану та вислані у Сибір на каторжні роботи строком на 20 років, із конфіскацією майна.[14] Семінаристів Луцької семінарії Саковича і Мрозовського теж позбавили громадянських прав і віддали у солдати до Кавказького корпусу без права на вислугу, також із конфіскацією майна. За приналежність до “Співдружності польського народу” самодержавство покарало і групу студентів Київського університету, а сам університет із січня до вересня 1839 року спеціальним царським указом тимчасово закрили.[15]

Однак, репресивні урядові заходи не змогли покласти край польському національно-визвольному руху, який репрезентували таємні товариства. Впродовж XIX ст. польські патріоти продовжували діяти, в тому числі і на території України, хоча й у глибокому підпіллі. Надалі вони готували нове повстання, яке вибухнуло 1863 року.