Історія 2. Загальна історія.

Анісімов К. В.

кандидат історичних наук, доцент

кафедри соціально-гуманітарних

дисциплін Кременчуцького

інституту Дніпропетровського

університету економіки та права

(м.Кременчук).

ПИТАННЯ ДОЦІЛЬНОСТІ СЕРІЙНОГО ВИПУСКУ

СЕРЕДНІХ ТАНКІВ ТРЕТЬОЇ СЕРІЇ У НІМЕЧЧИНІ

ПЕРІОДУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1939-1945 р. р.

Як відомо, німці до літа 1943 року поділяли свої бойові гусеничні машини на легкі, середні та важкі не за загальною корисною вагою, як це робилося у інших країнах, а за озброєнням. Саме тому, за умов приблизно однакової маси та товщини броні, танк Pz.Kpfw.III вважався середнім, а Pz.Kpfw.IV – важким. Але саме машині Pz.Kpfw.III випало на долю постати одним з конкретних втілень військової доктрини нациського Третього Райху. Не складаючи більшості у панцердивізіях “Вермахту”, а ні у польському (96 штук), а ні у французькому поході (381 одиниця), на момент нападу на СРСР “третій” будувався вже у значних кількостях та був основною машиною “панцерваффе”. “Біографія” панцеркампфвагена почалася одночасно з появою інших танків, що їх застосувала Німеччина з розгортанням Другої світової війни.

Дана тема, з точки зору теоретико-сцентифічного погляду, є актуальною через необхідність більш ретельного аналізу обраної тематики у вітчизняній історіографії. Означена проблема несе у собі риси практичної актуальності через можливість використання вироблених під час її дослідження висновків сучасними реформаторами українських збройних сил.

Головним завданням праці є комплексний аналіз причин, що згодом виявили недоцільність масового будівництва промисловістю Третього Райху машин Pz.III.

Метою роботи виступає розкриття теми “Питання доцільності серійного випуску середніх танків третьої серії у Німеччині періоду Другої світової війни 1939-1945 р.р.”

У 1934 році Служба озброєння суходольних військ (“Heereswaffenschamt”) видала замовлення на бойову машину з 37-мм гарматою, яка отримала позначку ZB (“Zugfuhrerwagen”) – “ротна командирська машина”) [2,18]. З чотирьох фірм – учасниць конкурсу, лише одна – “Даймлер-Бенц” – отримала замовлення на виготовлення досвідної партії з 10 машин [3,108]. У 1936 році танки передали на військові випробування під армійською позначкою Pz.Kpfw.III AusfA (або Pz.IIIА) [2,19]. Вони явно несли на собі, як ми вважаємо, відбиток впливу конструкцій американця У.Крісті – п”ять великих опірних катків.

У 1938 році на заводах трьох фірм – “Даймлер-Бенц”, “Хеншель” та “MAN” - розгорнулося будівництво першої масової модифікації “трійки” -

Pz.Kpfw.IIIAusfЕ [1,Ф.7,Оп.4,Д.5]. Бойова маса “панцера” складала 19,5 т, екіпаж налічував 5 чоловік (подібна кількість членів екіпажу, починаючи з Pz.III, стала стандартною для усіх наступних німецьких середніх та важких танків – А.К.) [2,22]. Таким чином, вже з середини 30-х років німці добилися функціонального розподілення обов”язків членів екіпажу. Їхні противники дійшли до цього значно пізніше – лише у 1943-1944 роках. Pz.III був озброєний 37-мм гарматою з довжиною дула у 46,5 калібрів та трьома кулеметами МG-34. 12-циліндровий карбюраторний двигун “Maybach” HL 120 TR, потужністю 300 к.с. дозволяв машині розвивати максимальну швидкість по шосе 40 км/год; запас ходу складав 165 км – по шосе та 95 км – на місцевості [3,111].

Компонування танку було традиційним для німців –з переднім розташуванням трансмісії, що скорочувало довжину та збільшувало висоту машини, спрощувало конструкцію приводів кермування та їхнє обслуговування. Окрім того, можливо було збільшення габаритів бойового відділення. Характерним для корпусу цього “панцера”, як і для усіх німецьких танків того періоду, була рівноміцність броневих аркушів на усіх основних площинах та велика кількість люків. До літа 1943 р. міцності корпусу німці надавали менше уваги, ніж зручності потрапляння до агрегатів.

Конструкція танка третьої моделі поліпшувалася від модифікації до модифікації – “F”, “G”, “H”, “J”. Фронтовий досвід змусив перейти до наступної модифікації – “L”, у якій, окрім 30-мм броні модифікації “Н” та 50-мм довгодульної (60 калібрів) гармати Kwk 39 модифікації “J”, спостерігалися додаткові лобові та баштові 20-мм бронеекрани. “М” мала широку “східну” гусеницю та 5-мм фальшборти, що захищали танк від кумулятивних снарядів [1,Ф.7,Оп.4, Д.5].

Наприкінці літа 1940 р. 168 танків моделей “F”, “G”, “H” переобладнали задля руху під водою, щоб пройти дном Ла-Маншу та виповзти на англійське узберіжжя. Глибина занурення складала 15 м; повітря подавалося шлангом довжиною 18 м та діаметром 20 см. Навесні 1941 р. шланг замінила 3,5-м труба – “шнорхель” [2,107]. Через те, що операцію “Зеєльове” (“Морський лев”: план десантування німецьких військ у Британії – А.К.) скасували, деяка кількість таких машин зі складу 18-ї танкової дивізії “Вермахту” 22 червня 1941 року здолали дном Західний Бук біля Брестської фортеці [3,107].

Окрім “лінійного” варіанту “трійки”, випускалася серія з 5 типів командирських машин з потужною радіостанцією, будувалися “панцери” управління артвогнем, 100 Pz.IIIМ з вогнеметами виконала фірма “Вегманн” з Касселя [2,124]. Вогнеметні танки призначалися для Сталінграду, але потрапили на фронт лише у липні 1943 року під Курськ [1,Ф.7,Оп.4, Д.5]. З липня 1943 р. Pz.III застосовувався і як БРЕМ у інженерних військах [3,141]. Тут, на місці башти монтувалася квадратна рубка з приладами – тралами, кранами, транспортерами, тощо.

Легкий у кермуванні, зручний Pz.Kpfw.III використовувався на усіх фронтах Другої світової, користуючись повагою німецьких танкистів. Трофійні “трьошки” були у Червоній Армії улюбленими командирськими машинами через комфорт, чудову “цейссівську” оптику, відмінну “функенівську” радіостанцію. Pz.III, як і інші німецькі танки, з успіхом використовувалися радянськими танкістами і як бойові, “лінійні” агрегати. Існували цілі батальйони РСЧА, озброєні трофійними німецькими “панцеркампфвагенами”.

Виробництво Pz.Kpfw.III припинили у 1943 році, побудувавши близько 6 тисяч танків [1,Ф.7, Оп. 4, Д.5]. Потім випускалися лише САУ на його базі. Чому ж серійний випуск даного вдалого танку керівництво нациських збройних сил визначило недоцільним? У цьому питанні автор погоджується з теорією, висунутою у повоєнні роки британським теоретиком танкового озброєння Ричардом Огоркевичем – теорією “легких – середніх” танків[3,127].

До вказаного класу англійський генерал-майор відносить радянські БТ (він вважав цей танк кращим з усіх “легких – середніх” танків), шведський “Ландсверк-10” та його угорську модифікацію “Толді”, чеські LТ-35 та LТ-38, англійські “крайсерські” машини кінця 30-х років від Mk.I до Mk.III та німецький Pz.III. Через вдале поєднання озброєння та рухливості, дані танки вважалися універсальними, здатними як підтримувати атаку піхоти, так і здійснювати кіннотні рейди [3,131]. Але для першого вони мали слабку броню, що довели Іспанія та Халхин-Гол, а друге унеможливлювалося малою потужністю артсистеми, як це зобразили дуелі німецьких “трійок” з радянськими “тридцятьчетвірками” та КВ у 1941-1943 р.р. Необхідність поєднання “легких – середніх” машин з танками, озброєними 75-мм гарматами та захищеними більш товстою бронею, зрозуміли у Німеччині ще у 1932 році. Тоді, у 1934 році, з”явилася конструкція середнього танку Pz.Kpfw.IV з масою 17,3 т : т.ч., він був важче “легких – середніх” того часу [2,182].

Необхідність поєднання останніх з більш потужними танками визначилася у СРСР менш чіткіше, як на нашу думку. Хоча з 1933 року серійно будувалися середні Т-28 та важкі Т-35 з 76-мм гарматами, концепція не мала чітких кордонів застосування машин “основного” класу – перманентних у сьогоденних арміях. Але у Радянському Союзі швидше, ніж у Німеччині, зрозуміли необхідність наступного кроку – повної заміни “легких – середніх” танків повноцінними середніми з 76-мм гарматою. Звідсіля, у 1939 році, у той час, як німці розгортали паралельне виробництво Pz.III та Pz.IV, росіяни концентрували зусилля на створенні середнього танку Т-34, поява якого на полі бою звела майже до нуля бойову цінність “панцерваффе”.

Третя та четверта серії німецьких танків мали практично однакові габарити, рухливість та бронезахист, але дещо більша у Pz.IV ширина підбаштового бронеаркуша забезпечила розташування башти більшого розміру, з більш потужною артсистемою, чого неможливо було здійснити на Pz.III. Калібр гармати у 50-мм виявився для третьої серії граничним. Таким чином, можливо зробити висновок: помилка німецького Міністерства озброєння наочна – потрібно було робити один танк, повноцінний середній,, на зразок радянської “тридцятьчетвірки”. У танковій “палітрі” “Вермахту” Pz.Kpfw.III виявився зайвим.

ДОДАТКИ.

1. Российский Государственный военный архив (м.Москва, РФ). Ф.7, Оп. 4, Д.5

2. ШМЕЛЁВ А.П. Танки. 1916-1945. М., 1996.

3. R.Ogovrkevich A strategy of the tank. London, 1947, 2002.