Филологические науки, № 3

Куделько Зоя

Чернівецький національний університет

Термінологічна номінація та поняття норми в мові

Багато питань термінологічної номінації тісно пов’язані з визначенням категорії норми в мові – цього складного, багатоаспектного, а часом і суперечливого явища.

До самого питання визначення поняття норми у лінгвістиці існують два підходи, що взаємодоповнюють один одного. Перший із них розглядає норму як закономірності, що регулюють вживання мовних засобів, точніше “нормою, у тому числі й мовознавчою, слід вважати сукупність вимог і правил, порад, неодмінних до виконання” [2, c. 185]. Представники другого підходу під нормою розуміють сукупність найбільш сталих, традиційних реалізацій елементів мовної структури, відображених і закріплених суспільною мовною практикою (про різні погляди на поняття норми див.: [1, c. 47-69]). Ніби об’єднуючи обидва підходи, С.І.Ожегов визначає норму наступним чином: “…норма – це сукупність найбільш придатних (“правильних”, “тим, яким надається перевага”) для обслуговування суспільства засобів мови, які є результатом відбору мовних елементів (лексичних, фонетичних, морфологічних, синтаксичних) з числа співіснуючих, наявних, заново утворених. У широкому смислі, оцінки цих елементів” [3, c.15].

У багатьох суспільних сферах ведуться дискусії про те, чи є норма результатом об’єктивного процесу розвитку та становлення мови, чи вона встановлюється лінгвістами декларативно. Норма є продуктом самої мови, однак вона не може бути просто результатом стихійного процесу, а повинна виступати відображенням природного функціонування законів розвитку мови, узгоджуючись із об’єктивною реальністю, з особливостями розвитку суспільства.

Мовна норма повинна нести в собі як віяння культурних традицій народу, так і його характер, настрій, соціальне розшарування; як поведінку людей у побуті, так і їх погляди на соціальні проблеми, тобто вона має бути гнучким, доцільним і дієвим інструментом відображення мови в конкретній ситуації спілкування.

Із розвитком, еволюцією людського пізнання його нова проекція повинна відображатися також і на властивостях мовної норми. Доказом постійного розвитку норми є і той факт, що до появи єдиної норми виникають її різноманітні провісники – варіанти. Без них функція норми втрачає свою необхідність. Ці варіанти лежать в основі чергової мовної антиномії: з одного боку, вони є одним із засобів збагачення мови, а з іншого – наявність великої кількості варіантів однієї форми може призвести до додаткових ускладнень, пов’язаних із необхідністю досягнення взаєморозуміння між учасниками комунікації. Саме мовна норма є своєрідним ключем до узгодженого вирішення такої антиномії.

Однією з умов існування мови є її постійний розвиток, мова повинна безперервно змінюватись для того, щоб продовжувати функціонувати. Але мовну еволюцію не слід розуміти як простий поступ або почергову змінність лінгвістичних об’єктів. Це, на наш погляд, вагомий динамічний процес цілеспрямованого вдосконалення і збагачення, прийнятий на озброєння переважною більшістю суспільства і зафіксований у мові у вигляді норм, які, в свою чергу, не суперечать вимогам даної мови як системного утворення.

Дослідник Д.М.Шмельов виокремлює такі основні рушійні сили, якими визначається розвиток мови в цілому: 1) прагнення до вмотивованості мовного знаку (або тенденція до експресивності); 2) прагнення до автоматичного мовного знаку (або тенденція до регулярності) [5, c. 55]. Друга тенденція, звичайно, пов’язана не тільки з поняттям вживаності, але й із поняттям мовних моделей. Але творення і продуктивність словотворчих моделей безпосередньо торкаються також і першого рушія, тобто функціонування в мові категорії вмотивованості. Із цього випливає, що обидва з названих підходів взаємопов’язані.

Буде доречним, як вважаємо, розподілити норми на імперативні та диспозитивні, як це зробив Л.І.Скворцов [4, c. 36]. Під імперативними нормами в мові він розуміє обов’язкові реалізації, що випливають із можливостей структури й порушення яких у мовленні виводить того, хто говорить, за межі рідної мови. Диспозитивні норми – це рекомендації, що спираються на структуру та виступають як наслідок тих чи інших теоретичних або культурно-історичних передумов. Наслідком існування таких норм є закріплена офіційно нормалізація. Наукова нормалізація, як вважає Л.І.Скворцов, проводиться мовознавчими закладами або окремими спеціалістами, її результати закріплюються в словниках, підручниках і посібниках, різноманітних довідниках; до сфери ж офіційної нормалізації слід віднести діяльність різного роду спеціальних термінологічних комісій, а також комітетів із найменувань та перейменувань (назв закладів, вулиць, географічних назв) тощо. До результатів діяльності останніх з повним правом можна віднести видання словників, встановлення різноманітних держстандартів.

Література:

1. Барнет В. Языковая норма в социальной коммуникации // Проблемы нормы в славянских литературных языках в синхронном и диахронном аспектах. – М.: Наука, 1976. – С. 47-69.

2. Михайлишин Б. Нормалізація термінології та її збагачення – заодно чи хто кого? // Матеріали 6-ї Міжнародної наукової конференції. – Львів: Львівська політехніка, 2000. – № 402. – С. 184-187.

3. Ожегов С.И. Очередные вопросы культуры речи // Вопросы культуры речи. – М.: Изд-во АН СССР, 1955. – Вып. 1 – С. 5-33.

4. Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. – М.: Наука, 1980. – 351 с.

5. Шмелев Д.Н. Очерки по семасиологии русского языка. – М.: Просвещение, 1964. – 244 с.