Магістрант Ломачинська С.В.

Науковий керівник: к.е.н, доцент Воронецька І.С.

Вінницький національний аграрний університет

Проблеми формування стратегії збутової політики на ринку сільськогосподарської продукції

Вступ. Система збуту товару - одна з найважливіших стратегій у діяльності підприємства. У збутовій політиці торкаються питання вибору найбільш оптимального каналу збуту, методу збуту товару, що при ефективному використанні безсумнівно збільшить прибуток компанії.

Реалізація продукції в більшості випадків проводиться через посередників, кожний із який формує відповідний канал розподілу. Використання посередників у сфері обертання вигідно насамперед для виробників. Крім того, забезпечується широка доступність товару при прямуванні його безпосередньо до ринку збуту. За допомогою посередників можливо скоротити кількість прямих контактів виробників із споживачами продукції. [4].

Проблеми аналізу та прогнозування збуту продукції досить широко освітлені в зарубіжній літературі. Дослідженням цієї проблеми присвячено роботи Болта Г.Дж., Дойла П., Дібб С., Діхтль Е., Ламбена Ж.-Ж., Мак-Дональда М., Мак-Карті Дж., Мейдана А., Перро В. та ін. Серед вітчизняних вчених, що займаються цією проблемою, відомо роботи Багатурової О.С., Войленко В.В., Ільєнкової Н.Д., Ковальової А.І., Уткіна Е.А., Федосєєва Н.А. та ін. Використання кількісних методів при моделюванні процесів управління підприємством пропонується в роботах Забродського В.А., Заруби В.Я., Клебанової Т.С., Лепи М.М., Лисенка Ю.Г., Петренка В.Л. та ін. Однак, внаслідок складності цієї проблеми в умовах перехідного ринку, значна кількість питань залишається невирішеними. Закордонний же досвід моделювання збуту продукції багато в чому не відповідає умовам вітчизняної економіки.

Основна частина. Підприємства в умовах ринкової економіки значну увагу приділяють проблемам оптимізації процесу просування товарів від виробника до споживача. Все більшу частку сільськогосподарських товаровиробників становлять в основному невеликі приватні господарства розміром в 5-50 гектарів, рівень товарності яких постійно зростає. Ці виробники почали об’єднуватися в асоціації та групи, кооперуючись для організації ефективних збутових мереж, насамперед для задоволення потреб мереж супермаркетів, що швидко розширюються.

Перед цими невеликими виробниками постає низка серйозних економічних проблем, зокрема:

- відсутність інформації про ринки збуту;

- низькі реалізаційні ціни та низький споживчий попит;

- нездатність організувати виробничий процес у часі таким чином, щоб максимально відповідати потребам ринку;

- обмежена конкурентоспроможність на ринку;

- незначний досвід у галузі створення кооперативів;

- недостатня поінформованість про системи планування бізнесу та маркетинг;

- відсутність впевненості у точному виконанні угод, що перешкоджає налагодженню довгострокових стосунків із покупцями-клієнтами;

- обмежений доступ до конкурентних пропозицій щодо постачання продукції та нерозвинена інфраструктура, яка може забезпечити збереження належної якості продукції, зокрема відповідне транспортування, складування, обробку, пакування та інші послуги. [1]

Згідно з даними Державного комітету статистики України прямі продажі сільськогосподарських підприємств та реалізація продукції посередникам є основними каналами збуту виробниками сільгосппродукції, 60% приватних фермерів та реформованих господарств продають свою продукцію саме в такий спосіб.

Переробні підприємства працюють з різними категоріями постачальників сировини, проте до основних категорій постачальників сировини належать, насамперед, сільгоспвиробники (сільськогосподарські підприємства, фермерські та особисті селянські господарства). В цілому по вибірці 60 % підприємств купували сировину в сільгосппідприємствах, 58 % – у фермерських господарств і 45 % – в особистих селянських господарств[3].

Маркетингове дослідження ринку збуту сільськогосподарської сировини свідчить, що в молокопродуктовій галузі 71 % молокозаводів купували молоко в особистих селянських господарств. Частка цієї категорії постачальників становить 27 % від загального обсягу придбаної сировини. Для консервної промисловості особисті селянські господарства є основними постачальниками сировини (32 %). Плодоовочеві переробні підприємства, як і молокозаводи, в основному використовують власні транспортні засоби для доставки сировини на переробку - про це заявили відповідно 91 % та 95 % таких підприємств[3].

Якість сировини, яка постачається для переробки, відіграє вирішальну роль при виборі постачальника. Ціна купівлі у більшості випадків формується під впливом двох основних факторів: ринкової ціни на сировину на момент купівлі та витрат на виробництво сировини. [6]

Посередники контролюють більшість експортних товарних потоків, оптовий та роздрібний торговельний товарообіг, завдяки чому найбільша частина прибутку зосереджується у посередницьких структурах.

Переважають такі три форми розрахунків за реалізовану продукцію:

- оплата до посівної;

- оплата при отриманні врожаю;

- відстрочені платежі, коли оплата здійснюється після поставки продукції на ринок, причому дві останні форми є найтиповішими.

Сьогодні більшість сільськогосподарських виробників продають свою продукцію в межах адміністративної одиниці, де розташоване їхнє господарство. Майже дві третини виробленого зерна продається в межах регіону. [2]

Четверта частина всіх українських виробників продає свою продукцію у позасезонний період, коли ціни починають зростати, і лише незначна частина з них безпосередньо експортує свою продукцію.

З огляду на відносно низький рівень заробітної плати у сільській місцевості, сільськогосподарські ринки все ще продовжують бути основним постачальником продуктів харчування для українських споживачів. Більшість продавців на таких ринках є сільськими мешканцями, які продають власну продукцію, вирощену у власних господарствах. У 2009 році за даними офіційної урядової статистики існувало 597 відкритих ринків продуктів харчування (99 ринків знаходились у Києві, їхня загальна торговельна площа складала 599 000 кв. м.). Більшість споживачів, як і раніше, дотримуються думки, що продукти з відкритих ринків зазвичай дешевші, ніж ті, що продаються в супермаркетах. Споживачі старшого віку також вважають, що продукти харчування на оптових відкритих ринках є екологічно чистими та кращої якості[3].

Роздрібна торгівля в Україні здебільшого співпрацює безпосередньо з виробниками, укладаючи велику кількість дрібних, дорогих угод, або ж покладається на трейдерів та товарні біржі, котрим бракує організованості та спектру послуг. При цьому роздрібні торгівці часто бувають вимушені сортувати та класифікувати продукцію та вкладати значні кошти в неефективні системи приймання, які без потреби дублюються в межах сектора. Загалом видається, що існують реальні можливості для того, щоб групи виробників надавали певні послуги, ефективніше організували свою роботу та збільшили доходи завдяки підвищенню конкурентоздатності.[4] .

Висновки:

1. Збутова політика на ринку сільськогосподарської продукції повинна в першу чергу враховувати споживчий попит населення у високоякісних продуктах харчування.

2. Для підвищення прибутковості виробництва та захисту економічних інтересів в сфері збуту для сільськогосподарських товаровиробників необхідним є об’єднання в асоціації та групи з ціллю організації ефективних збутових мереж.

3. Для забезпечення надійності розвитку агробізнесу в Україні доцільним є розвиток виробничої та соціальної інфраструктури в сільській місцевості

Для захищеності сільського господарства від монополії переробної промисловості та посередників раціональним є формування дієвої

Використана література:

1. Галелюк М.М.; Романишин С.Б. Система понять, що характеризують конкурентний стан підприємства// Науковий вісник НЛТУ України. – 2009. – Вип. 19.1

2. Міценко Н.Г.;Смик О.С. Конкурентоспроможність і конкурентні переваги підприємства в сучасних ринкових умовах // Науковий вісник НЛТУ України. – 2009. – Вип. 19.3

3. Стратегический обзор сельскохозяйственной отрасли. Факты. Тенденции. Прогнозы./ [Електронний ресурс].- Аgrobrok. - Апрель 2010 - Режим доступу: http://www.agrotrader.com.ua/Analytics/AnlsResearch.aspx

4. Тридід О.М. Стратегія розвитку підприємства в умовах кризи // Донецьк, 2003. – 24 с.

5. Царенко О.В., Класифікація факторів конкурентних переваг галузі регіонів // Економічний простір – 2009 - №22/2.

6. Шипуліна В.О, Майборода В.Є. Оцінка конкурентних позицій підприємства на ринку // Вісник Хмельницького національного університету 2009, № 4, T. 2.