Папроцька В.Р, Белей С.І

Буковинська державна фінансова академія

ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РИНКУ ПРАЦІ

Роки побудови незалежної держави та реформування економіки України характеризуються відсутністю вирішення на належному рівні проблем функціонування ринку праці. Сьогоднішня глибока економічна криза в Україні зумовлена не лише зовнішніми чинниками, але й низкою внутрішніх як економічних, так і політичних чинників, серед яких можна виділити незадовільне використання трудового потенціалу суспільства, регіонів, окремих підприємств, що і вимагає серйозних змін у підходах до управління трудовими ресурсами.

Дослідженням проблем функціонування ринку праці в Україні, управління персоналом, оцінки людського капіталу присвячені праці багатьох фахівців у галузі економіки. Зокрема, фінансово-економічним аспектам ринку праці та боротьби з безробіттям приділили увагу П.О. Нікіфоров та А.О. Вольська [1]. Питання врахування людського капіталу як ключового чинника створення додаткової вартості, формування прибутку, забезпечення економічної безпеки підприємства розглянуті в працях таких науковців, як І. П. Мойсеєнко, М. Я. Демчишин [2], О. Й. Косарєв, О.І.Захаров, О.М.Рибак [3]. Нові підходи до використання персоналу охарактеризували С.Василенко [15], С.Жуков [21], А.Миронов [22] та ін.

Проте, тривають наукові дискусії щодо специфіки формування ринку праці у трансформаційних умовах, коли за орієнтир розвитку обрано соціальні пріоритети. Водночас формування та функціонування повноцінного ринку праці неможливе лише за умов саморегуляції за рахунок дії ринкових механізмів. Інструментарій регулювання ринку праці повинен гармонійно поєднувати механізми ринкового та адміністративного регулювання.

Рух товарів та послуг у здоровій економіці, орієнтованій на критерії ефективності і здатній до саморегулювання, відбувається на основі ринкових відносин. У ринковій економіці товар " робоча сила " купується і продається на ринку праці.

Ринок праці – це передусім система суспільних відносин, пов'язаних із купівлею і продажем товару "робоча сила". Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу.

Ринок праці - суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення робочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту.

Процес становлення ринку праці в Україні супроводжується посиленням його сегментації. В соціально-економічній структурі працездатного населення відбуваються суттєві зрушення, які трансформують практично однорідну всезагальну зайнятість дореформеного періоду в сегментований ринок праці. Кожний сегмент як зайнятого, так і незайнятого населення відрізняється специфікою свого соціального статусу, економічною поведінкою, гарантіями зайнятості, рівнем та стабільністю доходів, конкурентоспроможністю та захищеністю ринку праці. В посиленні сегментації ринку праці на сучасному етапі беруть участь різні фактори, зокрема структурні зміни в економіці, поява альтернативних форм господарювання і власності, спад виробництва і зниження життєвих стандартів українців. Наслідком дій цих факторів стало значне розшарування населення, загострення проблеми безробіття, зубожіння певних соціальних верств.

На відміну від дуалістичної моделі західних ринків, українському ринку праці властива трисекторна модель, яка охоплює: зайнятих в офіційній економіці; зайнятих в неофіційній економіці та зайнятих одночасно в офіційній та неофіційній економіках. Особливу тривогу викликають соціально вразливі сегменти ринку праці, представлені конкурентоспроможними працівниками з нестійкою зайнятістю, спадним попитом на послуги праці, низькими та нестабільними доходами. Це великий масив приховано безробітних, яких налічується до половини зайнятого населення країни, офіційно безробітні, число яких почало інтенсивно зростати з другої половини 1996 року, контингенти незайнятого в офіційній економіці населення, доходи яких не забезпечують достатнього життєвого рівня. Сектор неформальної зайнятості являє собою вкрай неоднорідний за економічними та соціальними показниками сегмент.

В умовах масштабного безробіття виникає необхідність як розроблення державних програм щодо захисту працездатного населення, так і пошук самими працівниками шляхів зниження рівня безробіття.

До таких заходів на державному рівні можна зарахувати прийняття в лютому 2009 року Верховною Радою України Закону «Про заходи щодо подолання наслідків фінансово-економічної кризи у сфері соціального захисту, оплати праці і зайнятості населення». Згідно з цим законом, безробітні, які перебувають на обліку в центрі зайнятості , а також працівники підприємств, які отримують допомогу з часткового безробіття, мають право на отримання матеріальної допомоги для переїзду з метою працевлаштування, ведення підприємницької діяльності у важкодоступні та депресивні регіони.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп; підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу зайнятих, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

Масштабна світова криза зумовила значний рівень безробіття, подальші прогнози щодо якого є песимістичними. Це тягне за собою серйозні соціальні наслідки: зубожіння населення, підвищення криміногенної ситуації. В таких умовах особливо ретельно необхідно розглядати заходи щодо захисту працездатного населення як на макрорівні, так і на рівні окремих регіонів і підприємств. Прерогативу має бути віддано активній політиці зайнятості, тобто недопущенню зростання безробіття. Якщо ж неможливо уникнути скорочення, то необхідно врахувати різні критерії відбору працівників, за можливості сприяти їх подальшому працевлаштуванню, надати матеріальну допомогу.

Сьогодні альтернативними варіантами скорочення працівників можуть бути лізинг персоналу, аутстафінг та аутсорсинг. Це нові форми роботи з персоналом, які дають змогу підвищити зайнятість населення, оптимізувати кількість працівників на підприємстві та знизити витрати працедавця на персонал і виконання окремих бізнес-процесів.

Необхідним є вдосконалення законодавчо-нормативної бази функціонування ринку праці з метою розширення використання нових операцій з персоналом.

Виділені способи оптимізації персоналу та скорочення витрат роботодавців варто використати в подальших дослідженнях щодо вдосконалення критеріїв, які можуть бути задіяні на умовах лізингу чи виведені за штат підприємства (аутстафінг), а також щодо обґрунтування доцільності аутсорсингу для окремих бізнес-процесів.

Список використаних джерел:

1. Нікіфоров П.О., Вольська А.О. Фінансово-економічні аспекти праці та боротьби з безробіттям//Фінанси України.-2008.-№10.-С.23-30.

2. Мойсеєнко І.П., Демчишен М.Я. Регресійний аналіз інтелектуального потенціалу//Актуальні проблеми економіки.-2008.-№10.-С.142-148.

3. Косарєв О.Й, Захаров О.І, Рибак О.М. Людський капітал як ключовий чинник забезпечення економічної безпеки підприємства//Актуальні проблеми економіки.-2008.-№9.-С.104-113.

4. Корнійчук Т. Фахівці напрокат//Контракти.-2003.-№44.-С.21-25.15.

5. http://www.ukrstat.gov.ua