Гриппа О.В.

ДВНЗ "Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана"

ПРОБЛЕМИ ПОДІЛУ ЗАГАЛЬНОВИРОБНИЧИХ ВИТРАТ НА ЗМІННІ ТА ПОСТІЙНІ

Витрати загальновиробничі (рос.: расходы общепроизводственные; англ. overhead production costs) – витрати на загальне обслуговування, організацію виробництва та управління на рівні окремих виробництв або структурних підрозділів підприємства [3].

Методологічні засади обліку, а також перелік витрат, які включаються до складу загальновиробничих, визначені в П(С)БО 16 “Витрати” [1].

За ознакою залежності від обсягу виробництва загальновиробничі витрати поділяються на змінні та постійні. Необхідність такого поділу зумовлена діючим порядком їх включення до собівартості. Так, змінні та розподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), а нерозподілені постійні загальновиробничі витрати – до собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) [1].

Згідно з П(С)БО 16 перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат встановлюється підприємством самостійно. І в своєму листі [2] Міністерство фінансів рекомендує закріпити цей перелік в розпорядчому документі (наказі) про облікову політику підприємства. Але при цьому ні стандартом, ні іншими нормативними документами не передбачено чіткої методики поділу загальновиробничих витрат на змінні та постійні.

Як наслідок, на підприємствах не рідкість випадки, коли ці витрати або взагалі не поділяють на змінні та постійні, або ж формально закріплюють перелік і склад змінних та постійних загальновиробничих витрат в обліковій політиці, але не враховують такого поділу в організації аналітичного обліку. Застосування "візуального" способу поділу витрат на змінні та постійні, як зазначають автори статті [7], не сприяє одержанню достовірних даних.

В спеціальній економічній літературі пропонуються такі методи вивчення поведінки витрат, побудови функції витрат і розподілу їх на змінні та постійні: вищої-нижчої точки [4 ,5, 6]; візуального пристосування [4 ,5, 6]; спрощений статистичний аналіз [5, 6]; регресійний аналіз [5, 6]; технологічний аналіз [4, 5]; аналізу рахунків [4, 5]; найменших квадратів [6].

Метод вищої-нижчої точки – це метод визначення функції витрат на підставі припущення, що змінні витрати є різницею між загальними витратами за найвищого та найнижчого рівнів діяльності.

Метод візуального пристосування – це графічний підхід до визначення функції витрат, за якого аналітик візуально проводить пряму лінію, беручи до уваги всі точки витрат.

Суть спрощеного статистичного аналізу полягає в обчисленні середніх величин обсягу виробництва та витрат за двома групами показників, для чого всю сукупність даних групують у порядку зростання обсягів виробництва та визначають середні величини з кожної половини даних.

Метод регресійного аналізу – метод статистичного моделювання, суть якого полягає у визначенні закономірності зміні середнього значення змінної величини (витрат) під впливом зміни однієї або кількох незалежних змінних факторів (обсягу виробництва або діяльності).

Технологічний аналіз – це системний аналіз функції діяльності з метою визначення технологічного взаємозв’язку між витратами ресурсів та результатами діяльності.

Метод аналізу рахунків – це метод визначення функції витрат шляхом розподілу їх на змінні та постійні щодо відповідного чинника на підставі вивчення даних рахунків бухгалтерського обліку.

Метод найменших квадратів – це статистичний метод оцінки параметрів деякої сукупності даних, який дає змогу розрахувати значення a і b у рівнянні y=ax+b так, що квадрат відстані від усіх точок цієї сукупності до теоретичної лінії регресії – найменший.

Проте застосування цих методів також не вирішує існуючих проблем. По-перше, такий розподіл завжди буде умовним. Оскільки кожний з означених методів має свою похибку розрахунків, то достовірність одержаних даних – величини змінних і постійних витрат – завжди буде залежати від обраного способу розподілу. По-друге, автори [4; 5; 6] не дають роз’яснень, як застосовувати ці методи для розподілу власне загальновиробничих витрат; не конкретизують, як саме потрібно визначати функцію витрат – щодо загальної їх суми, чи розраховувати формулу за окремими елементами, які включаються до комплексної статті "загальновиробничі витрати". По-третє, як виконати вимогу Мінфіну [2] наводити в наказі про облікову політику підприємства конкретний перелік і склад змінних та постійних загальновиробничих витрат, все одно лишається незрозумілим.

Отже, здійснити поділ загальновиробничих витрат на змінні та постійні науково обґрунтованим шляхом на практиці дуже складно. Такий поділ завжди буде умовним через ряд причин.

Література

1. П(С)БО 16 “Витрати”, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 31.12.99р. № 318. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0027-00.

2. Лист Міністерства фінансів України "Про облікову політику" від 21.12.2005р. № 31-34000-10-5/27793. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://minfin.gov.ua/control/uk/publish/article/main?art_id=58984.

3. Бухгалтерський словник/ [За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця]. – Житомир: ПП "Рута", 2001. – 34 с.

4. Бухгалтерський управлінський облік: [Підруч. для студ. спец. "Облік і аудит" вищ. навч. закладів]/ [Ф.Ф. Бутинець, Т.В. Давидюк, З.Ф. Канурна та ін.]; За ред. проф. Ф.Ф. Бутинця. – [3-тє вид., доп. і перероб.] – Житомир: ПП "Рута", 2005 – С.161-166.

5. Голов С.Ф. Управлінський облік [Підручник]/ С.Ф. Голов. – [2-ге вид.] – К.: Лібра, 2004. – С. 75-88.

6. Нападовська Л.В. Управлінський облік: [Підруч. для студ. вищ. навч. закл.]/ Л.В. Нападовська. – К.: Книга, 2004. – С.98-104.

7. Чумаченко М. Економічна робота на підприємстві та П(С)БО 16 "Витрати"/ Микола Чумаченко, Ірина Белоусова // Бухгалтерський облік і аудит. – 2007. – № 3. – C.13-16.