Экономические
науки/3. Финансовые
отношения
Лавров О.В., Лаврова Ю.С.
Буковинська
державна фінансова академія
Неоднозначність трактування терміну „державний борг” в економічній
літературі та полярність висновків економістів щодо доцільності його існування
вимагає особливої уваги до теоретичних досліджень феномену державного боргу в
будь-якій економіці.
В історичній ретроспективі дослідження доцільності
існування боргу відрізняються полярністю поглядів.
На думку А.Сміта, державні видатки, які фінансуються
податками чи продажем облігацій уряду, неодмінно ведуть до непродуктивного
використання продуктивної праці. Д.Рікардо, підтримуючи та розвиваючи теорії
А.Сміта, розробив класичний аргумент проти державного боргу: державний борг
приводить до відтоку капіталу, а дефіцитне фінансування скорочує приватні
заощадження, тягар боргу полягає не тільки у щорічній виплаті процентів,
скільки у розтраті ресурсів. Д.Рікардо розглядав державні позики як суму
майбутніх податків («теорема еквівалентності Рікардо»).
Дж.Кейнс запропонував державу на роль інституту
поліпшення функціонування господарського механізму й пом’якшення суперечностей
ринкової економіки. Згідно його тверджень, теорія «автоматичного
саморегулятора», яка спрямовує дії окремих індивідуумів у корисне русло і
примушує їх служити інтересам суспільства, не спрацьовує в реальному житті.
Виправити становище можна лише за допомогою державного втручання в економіку,
не враховуючи негативні наслідки бюджетних дефіцитів та державних боргів.
Послідовники Дж.Кейнса – У.Беверідж, Е.Хансен,
Г.Гровс – розвивають теорію дефіцитноті державних бюджетів як засіб регулювання
економіки.
Особливої уваги заслуговує теорія А.Лернера, згідно
з якою необхідно розмежовувати зовнішню і внутрішню заборгованість держави за
наслідками. Внутрішній державний борг не призводить до перекладання тягаря,
оскільки відбувається лише перерозподіл доходів між поколіннями. З позиції
нації внутрішній борг є суспільним активом. Щодо зовнішнього боргу, важливим є
те, з якою метою робилися позики: для фінансування поточних чи капітальних
видатків. Якщо позики використовувалися для фінансування поточних видатків, то
зовнішній борг лягає важким тягарем на наступні покоління, оскільки рівень їх
споживання скоротиться на величину, що дорівнює іноземним кредитам та витратам
на їх обслуговування. Якщо ж позики використовуються для фінансування
капітальних потреб держави, то проблема полягає у продуктивному використанні
отриманих коштів.
Представники неокласичної школи, зокрема А.Лаффер,
Р.Манделл, М.Фалдстайн, заперечували дефіцитність бюджету та доцільність
державної заборгованості. Вони стверджували, що виходячи на ринок кредитних
ресурсів, держава витісняє приватних інвесторів та викликає скорочення рівня
інвестицій у реальний сектор економіки. Тобто може відбуватися скорочення
обсягу основного капіталу і добробуту при використанні кредитного методу у
порівнянні з податковим.
Дж.Б’юкенен стверджує, що на уряди, які мають доступ
до позикових ресурсів, майже не діють політичні стимули щодо ефективного їх використання
для масштабної довгострокової стратегії. Більше того, державні позики всупереч
їх комерційним аналогам фактично блокують прагнення до ефективних фіскальних
операцій. Найбільш оптимальним способом запобігання політичним зловживанням
бюджетним дефіцитом та державним боргом є встановлення конституційних обмежень
державного боргу.
Як видно з вище наведених поглядів науковців щодо
доцільності запозичень, більшість із них схильні до збалансування державних
фінансів.
За Бюджетним кодексом України під державним боргом
розуміється загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх
випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи боргові
зобов'язання держави, що вступають у дію в результаті виданих гарантій за
кредитами, або зобов'язань, що виникають на підставі законодавства або
договору.
Відповідно до законопроекту, державний борг - загальна сума
безумовних боргових зобов'язань держави щодо отриманих та непогашених на певну
дату кредитів (позик), що виникають внаслідок державного запозичення.
За міжнародною практикою під державним боргом вважається
сукупність зобов'язань, які безпосередньо прийняті на себе державними органами
такими як: центральний уряд (або федеральний уряд залежно від політичної
організації країни); уряди штатів, провінцій, муніципалітетів, регіонів або
інші місцеві уряди чи органи влади; корпорації або підприємства, які
знаходяться у державній власності чи контролюються державою; інші економічні
одиниці, які можуть вважатися державними або квазідержавними (тобто такі, які
функціонують як приватні, але користуються державними привілеями), а також
сукупність зобов'язань, прийнятих на себе державними органами від імені
приватних корпорацій або інших економічних одиниць.
Отже, на сучасному етапі українським законодавством, на відміну
від загальноприйнятої міжнародної практики, не передбачено включення до складу
державного боргу боргових зобов'язань місцевого самоврядування та державних
підприємств. У світовій же практиці існує загальна згода, що державний борг є сукупністю
зобов'язань не лише уряду, а всіх державних органів, включаючи
зобов'язання урядів місцевої влади та зобов'язання підприємств, котрі
знаходяться у державній власності або контролюються державою. При цьому, як
випливає зі звітності уряду, гарантований борг часто розглядають як складову
державного боргу України.
Отже, за відсутності спеціального закону про державний борг
у нашій країні діє низка законодавчих та нормативно-правових актів, які
ситуативно та фрагментарно врегульовують лише окремі питання утворення
державного боргу, пов'язують його виникнення тільки із зобов'язаннями держави в
особі уряду, що не повною мірою відповідає загальноприйнятій міжнародній
практиці у даній сфері.
Підсумовуючи вище сказане, вважаємо за доцільне застосування в
практиці українського законодавства такого визначення державного боргу, як:
сукупності зобов'язань, безпосередньо взятих на себе державними органами та
суб’єктами державного сектору економіки. При цьому під державними органами слід
розуміти центральний уряд, органи місцевої влади, державні установи, які мають
заборгованість з тих чи інших виплат перед юридичними та фізичними особами
резидентами та нерезидентами. Також слід чітко визначити перелік зобов’язань
держави, які відносяться до умовного державного боргу, під яким слід розуміти
не лише зобов'язання за кредитами, які беруть безпосередньо юридичні особи під
гарантії держави, а й заборгованість
за державними гарантіями з відновлення заощаджень громадян та іншими видами
соціальних гарантій, які за своєю економічною сутністю повністю підпадають під
загальноприйняте визначення умовних державних боргових зобов’язань.
Отже, в
українському законодавстві закріплене дещо інакше, звужене порівняно з
міжнародною практикою визначення державного боргу, яке потребує вдосконалення,
шляхом включення до існуючого визначення боргів державного сектору у цілому.
Щодо доцільності існування боргових фінансів держави, то варто зазначити, що
більшість учених вважала головним завданням фінансового управління досягнення і
збереження бюджетної рівноваги.
Література:
1.
Бюджетний
кодекс України від 21 червня 2001 р. зі змінами та доповненнями. – http://zakon.rada.gov.ua
2.
Про
державний борг України: Проект Закону України від 20 травня 2005
року № 1229.
3.
Іваненко Ю.В. До
питання розкриття інформації про державний борг / Ю.В. Іваненко, А.В. Мамишев
// Вісник НБУ. – 2007. – №3. – С. 20-22.
4.
Федосов
В.М. Управління державним боргом в контексті ризик–менеджменту / В.М.
Федосов, О.А. Колот // Фінанси України.
– 2008. – №3. – С. 3-33.