Студент ІУ курсу. Заплітний Д. В.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна

Аналіз етнічно-релігійного становища в «новій» Польщі у 1918 – 1930 рр. Проблема етнічних субрегіонів

Проголошення польської державності 11 листопада 1918 р., було наслідком більш ніж 120-річної боротьби за неї. І саме польському етносу відводилося центральне місце у процесі здобуття цього інституту – ознаки нації, як пишуть науковці Е. Сміт, М. Гримич. Але Е. Ґелнер, і той самий Е. Сміт вважають що нація і держава виникають часто окремо одне від одної, і не тільки державність виступає ознакою нації. Е. Сміт, зокрема, так визначає націю: «Сукупність людей, що має власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, масову громадську культуру, спільну економіку і однакові для всіх членів юридичні права та обов’язки» [2]. А оскільки Дж. Ротшильд зазначає велику розрізненість польського етнічного масиву, сформувавши нову державу, «поляки» отримали, не скільки різноетнічність, скільки різновекторність соціально-економічного, і культурного розвитку її регіонів [4, c.56]. То нам доводиться розглядати міжвоєнну Польщу як сукупність трьох великих( Конгресувка, Креси, Познаньщина і Помор'я) етнографічних регіонів. Вони свою чергу складалися із субрегіонів, наприклад Познаньщина і Помор'я: померанці, сілезці, і познаньці.

За чисельністю населення польська держава була найбільшою із новоутворених держав Європи. На 1921 р. населення складало 27 176 717 чол., для порівняння це число у інших новоутворених державах, було таким: ЧСР – 13374364, КСХС – 11984911, Болгарське царство – 4846971, Королівській Румунії – бл. 8 млн [5].

За підсумками договорів (1919 – 1922 рр.) нова держава отримала: від Німеччини район Познані й частину Західної Прусії з Торунем («польський коридор»); південну частину Верхньої Сілезії, яка відійшла до Польщі в результаті арбітражу Ліги Націй; до 1923 р. була анексована вся Галичина, колишня територія Австро-Угорської імперії.

Таким чином у Речі Посполитій згідно перепису 1921 р. проживало 18 814 239 поляків, що складало 69,2 %. Щодо національних меншин, то їх чисельність була наступною: українці – 14,3 % (3 898 431), євреї – 7,8 % (2 110 448), білоруси – 3,9 % (1 060 237), німці – 3,9 % (1 059 194), литовці – 0,3 % (68 667), росіяни – 0,2 % (56 239), як місцеві себе ідентифікувало 0,2 % (49 441), чехи – 0,1 % (30 628), інші етноси становили 0,1 % (29 193) [5]. Тобто кількість етнічних меншин (за офіційними) даними не перевищувала 30%.

Пьотр Вандич розглядаючи цю проблему пише: « …німці випереджали інші національні меншини в економічному та соціальному становищі не кажучи вже про освітній та культурній рівень»[3, c 262].

Етнографічний регіон колишньої Російської імперії, ділився на Конгресувку (створену 1815 р. Віденським конгресом, як політичний додаток царської імперії), та Креси. Конгресувка головно сільськогосподарська, але пишалася своєю високорозвиненою промисловістю, яка поступалася сілезькій та німецькій промисловості лише рівнем індустріалізації. При чому це регіон визначався сталою німецькою людністю. Креси – це східне прикордоння яке після поділу Польщі було адміністративно визнане як інтегрована частка Російської імперії, польський етнічний елемент тут переважав, як прошарок польського дворянства та еліти, і здійснював керівництво, над етнічно «незрілими» українцями та білорусами, що чисельно переважали, також тут був єврейський етнічний масив – переважно дрібномаєтне дворянство та торгове ремісництво [4, c. 496].

Тепер поглянемо на релігійну картину міжвоєнної Польщі. За віросповіданнями польське суспільство поділялося на: римо-католиків – 65%, греко-католиків – 10%, православних – 12%, юдеї – майже 10% а протестантів – 2,6% [1, c. 264]. Поляки – переважно римо католики, німці – переважно протестанти, українці – переважно греко-католики, та православні, литовці – православні, євреї – іудаїзм та протестантство. Ці дані дають змогу нам зрозуміти що релігійної конфронтації між етносами майже не могло бути, якщо не враховувати литовсько-польське (Креси) прикордоння, та регіон Галичини, проте говорити про такі конфліктні ситуації про які ми матимемо мову у розділі про Балкани не доводиться.

Література

1. Валерій Яровий. Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн. ХХ століття: підручник для вищих навч. закл. – К. – Генеза. – 2005. – 816 с., карти. – С.264.

2. Ентоні Д. Сміт. Національна ідентичність (Розділ 3. Виникнення націй). – http://litopys.org.ua/smith/smi04.htm (23.04.10).

3. Пьотр Вандич. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від середньовіччя до сьогодення. – К. – Критика. – 2004. – 462 с. – С.259.

4. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Пер. англ. В. Канаша. – К. – Мегатайп, 2001. – 496 с. – С.56.

5. Ярослав Секо. Проблема національних меншин в слов'янських країнах Центральної і Південно-Східної Європи після закінчення Першої Світової війни. – http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Ues/2008_2009/Articles/2/Seko.pdf (29.01.10).