История/1. Отечественная История

Орлов В.М.

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, історичний факультет, кафедра історії України, Україна

Ґенеза та діяльність Ради уповноважених у справах Руської православної церкви в Українській РСР (40-і роки ХХ століття)

Радянська держава всіляко маскувала своє негативне ставлення до інституту церкви. Її декларації здебільшого мали толерантний характер, що базувався на певних законодавчих засадах. Водночас більшовицька партія зобов’язала спецслужби здійснювати руйнування релігійних організацій негласними методами, відшукуючи, або провокуючи їх «контрреволюційність», внаслідок чого заборони, арешти, розправи виглядали цілком логічно. У підривній роботі чекісти спиралися на розгалужену агентурну мережу. Поінформованість давала можливість маніпулювати людьми у визначених цілях, досягти бажаних поступок і компромісів з боку церковної ієрархії [1, с. 4-5].

Але у тяжкий час війни 1941-1945 років відбулися зміни державно-церковних відносин, деяке «потепління» з боку держави.

Різка зміна у ставленні до Руської православної церкви з боку керівництва держави, зокрема Й.Сталіна, відбулася 4 вересня 1943 року. Саме у цей день сталася зустріч Й.Сталіна з викликаними митрополитами Сергієм (Старогородським), Миколаєм (Ярузевичем), Олексієм (Симанським). На даному зібранні було дозволено відкриття храмів, молитовних будинків та духовних навчальних закладів [5, с. 439].

Вже 8 вересня 1943 року відбувся Архієрейський собор РПЦ, на якому були присутні троє митрополитів, одинадцять архієпископів та п’ять єпископів. За пропозицією митрополита Олексія новим патріархом було обрано місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія (Старогородського). Тоді ж, «з метою боротьби з буржуазним націоналізмом та космополітизмом» (за ініціативою Й.Сталіна і Л.Берії) була змінена сама назва православної церкви: з «Російської» на «Руську» [5, с. 439].

Для врегулювання ряду спірних питань було створено Раду у справах Руської православної церкви при Раді Народних Комісарів СРСР. Постанову про її створення було затверджено РНК СРСР № 993 від 14 вересня 1943 року. Дана постанова затвердила основні Положення про діяльність РСРПЦ, яка визначала основні права і обов’язки цієї структурної одиниці. З метою виконання даного положення формувався апарат уповноважених, які діяли при Радах Народних Комісарів союзних і автономних республік, обласних (крайових) виконавчих комітетів депутатів трудящих [7, с. 513].

Важливою складовою діяльності уповноважених на місцях було питання відкриття церков та молитовних будинків. Так, згідно з постановою РНК СРСР від 28 листопада 1943 року, яка носила назву «Про порядок відкриття церков», регламентувалися умови відкриття церков і діяльності релігійних громад. Зокрема, в пункті 1 та 2 розповідається про представників релігійної громади до РНК республік, обласних (крайових) виконкомів, які регулювали питання дозволу чи заборони відкриття церков [2, арк. 3].

Життєвонеобхідною для релігійних громад була проблема оподаткування. У тій чи іншій мірі це питання регулювалося постановою РНК СРСР від 29 серпня 1945 року за № 2215 «Про порядок оподаткування прибутків монастирів і підприємств єпархіальних установ», за яким звільнялися від військового податку монахи, які проживали на території монастирів і не мали особистих прибутків. А також звільнялося від податків на малосімейність чорне православне духовенство і духовні люди іншого віросповідання, які давали обітницю безшлюбності [3, арк. 79].

Рада у справах РПЦ, її уповноважені на місцях часто нехтували мізерними правами релігійних громад, сприймаючи їх тільки як підзвітний елемент. Тому не можна говорити про об’єктивність та нейтральну позицію уповноважених у взаємовідносинах між органами державної влади та церковнослужителями.

Післявоєнний період відзначився початком посилення антирелігійної боротьби в СРСР. З 28 лютого по 2 березня 1946 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, котрий розглянув питання «Про стан внутрішньопартійної роботи в Дніпропетровській, Полтавській і Дрогобицькій обласних партійних організаціях». У схваленому документі акцентувалась увага на «необхідності посилення пропаганди ідей марксизму-ленінізму, які заперечували релігійну ідеологію» [6, с. 55].

З метою зменшення рівня релігійності населення місцеві органи влади активно використовували практику вилучення церковних приміщень під будь-яким приводом. Голова Ради у справах РПЦ Г.Карпов провів у Києві з 14 по 15 грудня 1948 року нараду обласних уповноважених, на якій було розглянуто такі питання: прискорення звільнення релігійними громадами усіх громадських приміщень, які були зайняті під молитовні будинки у період нацистської окупації; скорочення числа церков, які не мали достатніх підстав для свого існування; проаналізувати склад духовенства, звернути особливу увагу на тих священиків, які були висвячені у період окупації. Одним із прикладів є звернення виконавчого комітету Лохвицької районної Ради депутатів трудящих від 19 червня 1949 року до уповноваженого РСРПЦ по Полтавській області, згідно з яким релігійні громади населених пунктів Харківці та Гиряво-Юсківці відмовилися звільняти наданий їм у період німецької окупації колишній клуб під молитовний будинок. З метою повернення цієї державної власності необхідно було застосувати до даних релігійних общин адміністративне виселення. У постанові виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих від 16 жовтня 1946 року за № 1487 було відмовлено у відкритті молитовного будинку у селі Чутово [4, арк. 80].

Таким чином, держава намагалася зробити церкву засобом підвищення патріотизму, щоб укріпити свої позиції в очах народу, зміцнити віру у справедливість свого уряду, що розуміє народ і підтримує його. Однак, після перемоги у Другій світовій війні держава повернулася до репресивних методів боротьби із церквою, нетерпимості по відношенню до її служителів, недопущення розповсюдження релігії серед населення.

Література:

1. Бабенко Л. Релігійне життя в архівних джерелах радянських спецслужб: особливості відображення [Текст] / Людмила Бабенко // Релігія і церква в історії України : Матеріали Міжнародної наукової конференції 14 – 16 вересня 2005 року / Полт. держ. пед. ун-т імені В.Г. Короленка; Відділення релігієзнавства ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. – Полтава : АСМІ, 2006. – С.3-13.

2. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 2. – Арк. 3.

3. ДАПО. – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 2. – Арк. 79.

4. ДАПО. – Ф. Р-4085. – Оп. 17. – Спр. 3. – Арк. 80.

5. Історія релігії в Україні [Текст] : У 10-ти т. Т. 3. Православ’я в Україні. – К. : Укр. Центр духовн. культури, 1999. – 560 с. – Бібліогр.: с.516-557.

6. Пащенко В.О. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 – початок 1990-х років / Володимир Олександрович Пащенко. – Полтава: АСМІ, 2005. – 630 с.

7. Швець Л. Матеріальне забезпечення уповноважених Ради у справах Руської православної церкви в Україні (40-і роки ХХ століття) / Леонід Швець // Релігія і церква в історії України : Матеріали Міжнародної наукової конференції 14 – 16 вересня 2005 року / Полт. держ. пед. ун-т імені В.Г. Короленка; Відділення релігієзнавства ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. – Полтава : АСМІ, 2006. – С. 512-520.