Психология и социология.

11.Психофизиология

Дзвоник Г.П., Савченко Т.Л.

Інститут психології ім.Г.С.Костюка АПН України

ЕМОЦІЙНИЙ КОМПОНЕНТ В СТРУКТУРІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стійка увага психологів до емоційної сфери людини визначається тим, що емоції виступають головним результативним механізмом діяльності. Стан людини, з точки зору системи це своєрідна відповідь функціональної системи різних рівней на зовнішні та внутрішні впливи, що виникають при виконанні значущої для людини діяльності. Різні види діяльності пред'являють іноді достатньо жорсткі вимоги до людини, з точки зору її змістовності та конкретних умов реалізації. При цьому рівень навантаження, які припадають на різні ланки системи, що забезпечує виконання професійної діяльності, не завжди однакова. Працездатність системи в цілому визначається станом тих ланок, які зазнають найбільшого навантаження або несуть найбільшу відповідальність за успішність діяльності. Формування будь-якого несприятливого функціонального стану не обов'язково приводить до зниження показників важливих психофізіологічних функцій. Кожна з цих функцій сама по собі є складною системою, яка має широкі резервні та компенсаторні можливості. При високій мотивації діяльності, інколи спостерігається стійке підвищення показників функціонування найбільш відповідальних систем незалежно від характеру стана. Існує багато несприятливих станів, які обумовлюють зниження ефективності діяльності внаслідок виснаження психофізіологічних ресурсів під впливом інтенсивних і тривалих навантажень.

Емоції, які людина переживає у щоденному житті, впливають на індивідуальний та соціальний розвиток і на формування міжособистісних зв’язків. Емоції – це “внутрішній регулятор” діяльності, і вони слугують організуючим та мотивуючим фактором поведінки людини. Сформульований С.Л.Рубінштейном принцип єдності свідомості та діяльності, виступив початковою одиницею аналізу та пояснювальним принципом в цій сфері психологічних пошуків. В своїй найбільш загальній характеристиці, емоції містять в собі декілька ознак, які, на погляд автора, з одного боку “виражають стан суб’єкта та його відношення до об’єкту”, а з іншого “характеризуються полярністю, тобто мають позитивний або негативний знак (модальність). Суб’єктивні переживання не тільки супроводжують, але й активно беруть участь в регуляції діяльності та відображують потрібні стани суб’єкту. Емоції як переживання людиною різних потреб виступають в якості генетичного витоку розгортання діяльності.

Досліджуючи питання про природу емоційних переживань, їх місці та функції в діяльності, О.М.Леонт’єв приходить до висновку, що емоції виконують роль внутрішніх сигналів і стимулів. Вони є внутрішніми в тому розумінні, що самі по собі не несуть інформації про зовнішні об’єкти, про їх зв’язки та відносини, про їх об’єктивні ситуації, в яких проходить діяльність суб’єкта, а, перш за все, виражають відношення між мотивами діяльності та її предметом. Інакше кажучи, емоції, виконуючи важливу функцію мотивації діяльності, самі по собі не можуть бути зведені до мотивів. Емоції, як правило, виникають тоді, коли предмет і явища задовольняють або не задовольняють потреби особистості.

Свою точку зору на природу емоцій висловив відомий фізіолог П.К.Анохін. Згідно його уявленню, емоції – це фізіологічний стан організму, який має яскраво виражену суб’єктивну забарвленість і охоплює всі види почуттів і переживань людини – від глибокотравмуючих страждань до вищих форм: радощі та соціального життєвідчуття. Емоції захоплюють увесь організм і придають, тим самим, стану людини характер цілісності та інтегративності. Згідно з розробленою автором теорією функціональних систем стверджується, що реакція організму починається з аферентного синтезу й закінчується оцінкою результату в контролюючому апараті – акцепторі дії. При цьому оцінка результату виступає системоутворюючим фактором, стабілізуючим усю організацію функціональної системи.

В регуляцію діяльності задіяні різні психічні процеси, які забезпечують можливість найбільш повно відображувати навколишню дійсність. Емоційні процеси в цьому контексті, не є пізнавальними процесами, вони виконують специфічну функцію, вказуючи на значність, якою суб’єкт наділяє відповідний об’єкт.

Як відмітив Л.С.Виготьский, емоції здатні спонукати організм до активності, здійснюючи, так би мовити диктатуру поведінки. Отже, в узькому смислі можна говорити о впливі емоцій на діяльність, тоді як відносини між емоційністю, як стійкої властивості особистості та діяльністю найбільш коректно розглядати в аспектах їх взаємозв’язку і взаємовпливу, оскільки становлення стійких характеристик емоційної сфери є результатом тривалого онтогенетичного розвитку людини.

Зв’язок емоцій з діяльністю визначається тими функціями емоцій, які вони, як специфічна форма відображення виконують в діяльності. Це, перш за все, функція внутрішньої регуляції діяльності, яка включає приватні функції оцінки інформації, що поступає зовні та спонукання до виконання необхідних дій.

Особливу актуальність проблема емоційної регуляції набуває на сучасному етапі, коли різко змінюється зміст і спрямованість професійної діяльності. Науково-технічна революція все більш витискає емоційні компоненті, змінюючи, тим самим, умови та режими функціонування людського фактору в структурі цієї діяльності. Емоційні стани дискомфортного характеру все частіше стають причиною дезорганізації професійної діяльності. Відомо, що професійна діяльність часто супроводжується нервово-емоційним напруженням, і як наслідок виникають ознаки професійного стресу. Значні прояви емоцій викликають комплексну фізіологічну реакцію - стрес. Г.Сельє експериментально розроблені уявлення про стрес, як неспецифічну адаптаційну реакцію на вплив екстремального фактору. Проявами її є швидка мобілізація захисних сил організму для того, щоб вірно відреагувати на якісь труднощі або знайти спосіб їх подолання. До тих пір поки спосіб не буде знайдений, організм працює надверхвитратному режимі. Тривалі стресові переживання можуть привести до розвитку цілого ряду захворювань та деформації особистісних якостей людини. Стрес загрожує як біологічній цілісності організму, так і психологічному стану людини. На підставі цього, розглянемо дві групи стресових станів - фізіологічний та психологічний стрес.

Фізіологічний стрес викликають фізичні впливи (наприклад, сильний звук, вібрації та інші фактори).

Психологічний стрес виникає під впливом стресорів психологічної природи, наприклад екстремальна ситуація може бути обумовлена відношенням людини до ситуації, та суб’єктивною оцінкою її складності (дефіцит часу, складні міжособистісні відносини в колективі та інш.).

При стресових впливах в кров починають виділятися гормони та під їх впливом змінюється режим роботи багатьох органів і систем організму: підвищується частота та ритм роботи серця, змінюється температура тіла, підвищується згортання крові, змінюється захисна властивість організму. Встановлена пряма залежність сили емоційного напруження та частоти пульсу, як наслідок зміни стану людини.

У людини в стресових ситуаціях відбуваються функціональні зміни в стані фізіологічно значущих систем і підсистем організму, що, в свою чергу, призводить до різкого зниження показників працездатності. Таким чином, цей стан обумовлює низьку якість професійної діяльності.

Фізіолог В.Кенон підкреслював мобілізуючу роль емоцій, які приводять організм у стан готовності до витрат енергії. З точки зору фізіології емоції – результат діяльності всього мозку. Окремі утвори головного мозку взаємодіють у певному порядку, вони об’єднані у функціональні системи і підсистеми. Найбільше відношення до формування емоційних реакцій має система ретикулярної (сітчастої) формації стовбура головного мозку та лімбічна система головного мозку. Встановлено, що ретикулярна формація впливає на діяльність відділів центральної нервової системи. Велике значення ретикулярна формація має для регуляції серцево-судинної та дихальної систем, органів травлення, залоз внутрішньої секреції, тощо. Здійснюючи активуючий і гальмівний впливи на різні відділи центральної нервової системи, вона тим самим підтримує певний рівень активності цих органів і систем.

Лімбічна система являє собою систему взаємозв’язаних елементів, яка забезпечує прояв емоцій. Лімбічні структури можуть обумовити найрізноманітніші емоційні реакції. Розрізняють зони позитивних і негативних емоцій. Вони являють собою складний самостійний мозковий механізм, що відіграє свою специфічну роль в організації пристосувальної поведінки людей. Вплив на певні структури мозку зумовлюють зрушення в багатьох системах організму. Емоційна поведінкова реакція супроводжується змінами ритму серцевих скорочень, рівнем артеріального тиску, частоти дихальних рухів. Негативно-емоційні реакції позначаються на стані системи крові, порушенні функцій шлунково-кишкового тракту.

Ще однією фізіологічною системою організму, яка залучається до формування емоційної реакції, є гормональна система. Характерним є те, що гормональний процес триває протягом 12-24 годин й після припинення емоційних проявів. Таким чином, емоційно-стресові реакції продовжуються й після припинення дії подразників.

Велике значення у виникненні емоцій надається діяльності ендокринних залоз. Так, встановлено, що під час збудження підкоркові центри мозку (гіпоталамус), отримавши за нервовими зв’язками інформацію про зміни в організмі або в навколишньому середовищі, посилюють стимули на органи внутрішньої секреції (гіпофіз і надниркові залози). Це зумовлює вироблення ряду життєво важливих речовин, насамперед адреналіну, який підтримує тонус судин, посилює роботу серця, м’язів, швидко збільшує кількість глюкози в крові, необхідної для енергетичних витрат під час інтенсивної розумової та фізичної праці, підвищує активність ряду ферментів, тощо. При емоційних напруженнях адреналін нагромаджується в крові, що сприяє тривалому підвищенню артеріального кров’яного тиску, прискорення пульсу, виникнення спазму судин, зокрема судин серця, що може викликати приступ стенокардії та навіть інфаркт міокарда.

Внаслідок дії негативних емоцій знижується тонус м’язів шлунку та кишечника, зменшується виділення шлункового соку та вміст у ньому соляної кислоти.. Якщо негативні емоції виникають часто, то подібні зміни фізіологічного стану організму закріплюються, стають значними та звичними і як наслідок розвивається невроз. Отже, емоційне напруження супроводиться глибокими зрушеннями в багатьох функціональних системах організму. Це переконливо свідчить про те, як важливо оберігати себе від перенапруження нервової системи, від негативних емоційних вражень та переживань.

Все зазначене вище стосується й професійної діяльності. Висока інтенсивність розумової діяльності призводить до перенапруження психофізіологічних систем організму і, як наслідок, таким чином, виникає емоційне напруження, стресові стани та нервово-психічна перевтома. Розглянемо три стадії розвитку стресового стану. Перша стадія тривоги, яка може продовжуватись від кількох годин до двох і більше діб і включає в себе фази шоку та противошоку. Під час останньої фази відбувається мобілізація захисних сил і можливостей організму. Друга стадія - опірності, характеризується підвищенням стійкості організму до різних впливів та подразнень, що приводить до стабілізації стану (видужування). Якщо рівень стресу перевищує захисні та резервні можливості організму виникає третя фаза – фаза виснаження, при якій організм не спроможний подолати дію стресорів. Це відбувається, якщо резерви захисних сил вичерпані, тоді самопочуття погіршується та організм може захворіти. Такі захворювання називають психогенними.

Важлива функція емоцій – їх сигнальна, регулятивна роль, посилення функціональних можливостей, мобілізація резервів організму, але при надмірних впливають бувають й інші (протилежні) реакції і навпаки. Один з найбільш характерних станів є емоційна напруженість. Якщо людина починає якусь усвідомлену активну діяльність мобілізуючи вольові зусилля може розвинутися емоційна напруженість як сигнальний процес і регуляція функціональних резервів, переважно їх мобілізація. Емоційне напруження спрямоване, в основному на досягнення успіху при виконанні будь-якої діяльності. Однак при значних по силі або астенічно спрямованих та забарвлених емоціях розвивається негативний стан емоційної напруженості, характерним для якого є зайва мотивація та збудливість, висока тривога, іноді почуття жаху, тощо. Під емоційною напруженістю розуміють стан з тимчасовим зниженням стійкості психічних і психомоторних процесів, зниженням працездатності. При надмірно сильних та тривалих емоціях працездатність, психічна стійкість мають вигляд - “трапецевидної кривої”.

Відповідно до цієї кривої, зі зростанням емоційної напруженості результативність діяльності спочатку підвищується, потім стабілізується, а далі емоційна стимуляція перестає позитивно впливати і, починається реверсивний вплив, зростання емоцій обумовлює погіршення діяльності, зниження показників психічних та психомоторних процесів.

За негативними проявами розрізняють три форми емоційної напруженості:

1.Імпульсивна форма, позначається збудженням і зниженням активності процесу гальмування. При цьому фіксуються помилкові дії, метушливі нескоординовані рухи.

2. Гальмівна форма, проявляється загальною загальмованістю внаслідок зниження ресурсів нервової системи.

3.Генералізована форма, характеризується панічними діями, прагненням уникати небезпеки, певними реверсивними діями (“дії навпаки”).

Однак міра реагування на емоційне навантаження для різних людей індивідуально. Одні реагують на стрес активно, ефективність їх діяльності зростає до певної межі, тоді як у інших переважає пасивна реакція, а рівень діяльності різко знижується. Коли в житті людини багато стресів, то резерви і захисні можливості його організму поступово знижуються, результатом чого розвиток так званих психосоматичних захворювань (гіпертонія, різні форми судинної патології, серцева арітмія, інфаркт або інсульт та інш.). Практично всі види професійної діяльності, що характеризуються постійним нервовим напруженням, породжують так звані “професійні захворювання”. Практично неможливо контролювати кожну стресову ситуацію в нашому житті, але необхідно навчитися контролювати свої реакції на негативні та стресові фактори. Людина може запобігати тим чинникам, які обумовлюють небажані переживання, між конфліктною ситуацією і спровокованою нею реакцією ставити перепону інтелектуально-логічну (логіки) або вживати ліки, що послаблюють емоційну напруженість, тобто не давати надмірно розвинутися негативним емоціям.

В.Д.Небиліциним запропанована класифікація стресових факторів, до якої включені як основні умови критерію екстремальності ситуації, так і індивідуальні характеристики суб’єкту. Автор поділяє ці фактори на зовнішні та внутрішні. Під зовнішніми він розуміє такі, які характеризуються певним видом впливу його змістовними, специфічними особливостями; продовженням впливу; інтенсивністю; об’єктивними труднощами у роботі, обмеженням часу при досягненні цілі; дефіцитом інформації або невизначеністю можливих виходів; фізичними, мікрокліматичними, гігієнічними та іншими екологічними факторами, які перешкоджають діяльності.

Ці об’єктивні фактори можуть бути названі “стресорами”, тобто первинним джерелом напруженості та перенапруженості. Однак ефективність їх впливу опосередковується “внутрішніми” факторами, до яких відносяться суб’єктивна значущість впливу; особливості попереднього досвіду діяльності в аналогічних умовах; рівень розвитку неспецифічної та специфічної адаптації; здоров’я, витривалість, тренованість та рівень розвитку навичок діяти в даних умовах; індивідуальні особливості людини – індивідуальна витривалість та діапазон функціональних можливостей окремих систем; ступінь готовності до діяльності в даних умовах; відношення до діяльності, мотиви та ступінь прагнення до досягнення мети, вольові якості особистості.

В умовах екстремальної ситуації в діяльності функціональних підсистем організму здійснюються такі зрушення, які виходять за межі оптимального функціонування адаптаційної системи.

В основі виникнення психічного напруження лежать, перш за все, такі відхилення від оптимальної діяльності адаптаційної системи, які обумовлені значними розходженнями між очікуваними та реальними результатами або якісними зрушеннями в роботі системи.

Розглянемо несприятливі функціональні стани, які найчастіше виникають в процесі професійної діяльності. Типовим прикладом зниження працездатності можна вважати стан втоми. За своєю природою втома є наслідком природного виснаження сил організму в результаті інтенсивної та тривалої роботи й сигналізує про необхідність припинення діяльності для відпочинку. Відчуття втоми – це вияв охоронного гальмування, що виникає в корі головного мозку людини. В залежності від того, який режим праці, вид навантаження та з якою інтенсивністю вони впливають на людину, змінюються форми прояву цього стану та тривалість періоду протягом якого він розвивається. Відповідно до різновидів навантажень розрізняють види втоми: фізична, розумова, сенсорна, рухова та інш. Вони відрізняються за переважаючим погіршенням роботи тих функціональних систем, які відчувають максимальне навантаження.

Емоції людини - це своєрідна форма відбиття дійсності, в якій відбувається регуляція та саморегуляція функцій залежно від вимог навколишнього середовища, яке насамперед розуміється як соціальне. Тому емоційні реакції не мають у психіці людини самостійного значення. Вони є лише складовими елементами людських почуттів, завдяки яким такі далекі від усього біологічного явища, як взаємини в трудовому колективі, сім”ї, моральні норми та переживання можуть впливати на основні фізіологічні та психічні процеси в організмі. Взаємовідношення емоційних реакцій у рамках людських почуттів - приклад справжньої єдності біологічного та соціального. Тому емоційно-стресові стани й захворювання, що ними спричинені, властиві не людині-організму як біологічному індивіду, а людині особистості. Вирішальну роль у розвитку емоційно-стресових станів мають умови, в яких виникають і закріплюються негативні емоції. Негативні емоції, емоційна перевтома, які реалізуються певними системами головного мозку (лімбічна система), є основним джерелом виникнення та розвитку “хвороб цивілізації” (гіпертонічна хвороба, інфаркти, неврози та ін.).

Академік П.К.Анохін вважає, що забезпечити нормальний для людини стан емоційної сфери можна “ або за допомогою виключення ситуацій, здатних викликати негативні емоції, або за допомогою включення інтелекту, логіки, що певною мірою усувають появу шкідливих емоцій...”.

Існують різні методи регуляції психофізіологічного стану та людини, які умовно можна поділити на дві великі групи: оперативне управління (методи, що базуються на замкнутих оперативних зв’язках); програмне управління (методи, що обумовлені заздалегідь запланованими управляючими діями). До групи оперативного управління можна віднести – методи психічної регуляції та методи психофізіологічної регуляції. Психічна регуляція – це метод психопрофілактики та психогігієни, пов’язаний з цільовим управлінням психічними, психофізіологічними процесами. Перевагою метода психічної регуляції є те, що його вправи посильні кожній людині й не потребують спеціального обладнання та особливих умов. Гарантією успіху є переконливе бажання засвоєння методу саморегуляції. Успіх у засвоєнні навичок психічної саморегуляції залежить від індивідуальних можливостей людини.

За допомогою цього методу людина може поліпшити свій емоційний стан, вольові якості, увагу, пам’ять, тощо. Для досягнення бажаних результатів потрібен час і терпіння. Час оволодіння методикою психічної саморегуляції зменшиться, якщо оволодіти деякими прийомами: вмінням створювати емоційний стан (формування стану психічного спокою або психічної мобілізації); управління психічними процесами (наприклад, увагою, концентрацією й на бажаному і, вміння за необхідністю розслабитись та заснути); навчитись за своїм бажанням розслаблювати м’язи або навпаки тонізувати, збільшити концентрацію їх силу; впливати на функції нервової системи шляхом відтворювання в пам’яті образів, емоційно забарвлених відчуттів .

До психічної саморегуляції можна віднести метод аутогенного тренування, який вважається важливим психопрофілактичним та психотерапевтичним засобом регуляції та оптимізації функціонального стану людини. За допомогою спеціальних вправ самонавіювання, здійснюється саморегуляція функцій організму. Особлива увага в курсі аутогенного тренування відводиться самостійним заняттям для подальшого закріплення навичок. Заняття повинні проходити в зручному напівлежачому положенні, з заплющеними очима при зосередженні уваги на думці, з метою встановлення її змісту, а потім відволіктись від усіх зайвих думок, відчуттів та зосереджитися на окремих частинах тіла, згідно словесній формулі.

До методу психічної регуляції можна віднести метод музикотерапії. Одним з важливих факторів, що зумовлюють позитивний емоційний стан, є музика. Неможливо переоцінити її роль у житті людини. Після напруженої розумової або фізичної діяльності необхідно застосувати музичні програми, які сприяють зниженню відчуття втоми та поліпшують настрій. Негучна мелодійна музика (10Дц) заспокоює, врівноважує емоційний стан людини. Музичні твори, які рекомендують для заспокоєння, врівноваження стану:

1. Чайковський. Анданте кантабіле ( зі струного квартету).

2. Чайковський. Піснь без слів (фа мінор).

3. Бах. Арія (для струного оркестру).

4. Бах. Прелюдія до мажор (із першого тому).

5. Моцарт. Нічна серенада (друга частина для струного оркестру).

6. Барбер. Адажіо (для струного оркестру).

7. Шуберт.Незакінчена симфонія (II частина для симфонічного оркестру).

8. Вагнер. Вступ до опери “Лоенгрін”.

9. Бізе. Антракт до третьої дії опери “Кармен” , тощо

Також мелодії із кінофільмів: “Хрещений батько” (композитор Ф.Лей), “Довгий шлях в дюнах” (кмпозитор Р.Паулс), “Сімнадцять миттевостей весни” (композитор М.Тарівердієв), “Циган” (композитор В.Зубков) та інш.

Великий російський психіатр, невропатолог В.М.Бехтерев радив для позбавлення людини негативного стану, поганого настрою, спочатку дати прослухати мелодії, що відповідають її настрою, а потім змінити характер музики відповідно до її душевного стану. Тому з метою лікування та регуляції емоційної сфери людини, рекомендується прослуховувати не складні й не великі за обсягом музичні твори, переважно романси та пісні. Медичні фахівці стверджують, що в багатьох випадках достатьо провести 8–10 сеансів спрямованого прослуховування музики, щоб отримати відчутне поліпшення психічного стану людини.

Ще в прадавні часи египтянами знайдені способи застосовування ароматів різних рослин для підвищення тонусу та поліпшення свого стану здоров’я. В сучасній медицини для лікування різних хвороб застосовують методи аромофітотерпії. Встановлено, що під впливом біологічно активних ефірних масел, підвищується загальна неспецифічна резістентність організму, працездатність, поліпшується самопочуття, зменшується втома, зникає почуття тривоги, поліпшується сон.

Зазначено, що ефірні масла це своєрідний “інструмент”, який “запускає” механізм спрямованого управління функціональним станом людини. Цей ефект здійснюється за рахунок двох механізмів: асоціативного та рефлекторного. Асоціативний базується на запам’ятовуванні взаємозв’язків ароматів і звичних уявлень. З точки зору управління функціональним станом людини, аромати поділяють на три групи:

1. стимулюючі та тонізуючі нервову систему (гвоздика, лавровий лист, іріс, смородина, горобина,чай, кава, тополя чорна);

2. заспокійливі для нервової системи (апельсин, мандарин, валеріана, герань хм’яна, лимон, резеда, роза, цикломен);

3.ароматичні адаптогени, нормалізуючи ( м’ята перечна).

Речовини, що знаходяться в ефірних оліях, за своїми характеристиками мають не вузькоспецифічну дію, їх потенціал біологічного впливу розповсюджується на різні системи організму.

До методів психофізіологічної регуляції відносять - лікувальний

масаж, активне фізичне навантаження, яке дає можливість переключити емоційне збудження на рухові зони організму. Знати внутрішнє напруження можна за допомогою техніки релаксації (антистресова релаксація).

В сучасній медицині активно застосовується метод рефлексотерапії, який має багатовікову історію. Цей метод базується на протибольовому, антистресовому та загальноукріпляючому ефектах за рахунок впливу на активні точки шкіри. Вплив на активні зони шкіри сприяє підвищенню адаптивних можливостей організму, підтримки оптимального рівня перебігу основних професійно важливих психічних процесів і є важливим моментом профілактики стресових станів. Впливи можуть здійснюватись факторами різного характеру: механічним (голкотерапія, натиском пальця, кульковидною палицею і ін.); термічним (припалювання, прогрівання); електричним (електропунктура, електровібромасаж); електромагнитним (магнітотерапія, лезеропунктура), тощо. Доцільно зауважити, що позитивні ефекти від впливів на активні точки (зони) шкіри, базуються виключно на мобілізації власних функціональних резервів організму. Активна зона: це ділянка шкіри розміром 2-10 мм, яка через нервові утворення пов’язана з певними внутрішніми органами.

Таким чином, активні точки (зони) – це проекція на поверхні тіла додаткових систем регуляції організму людини. Було виявлено, що розмір активних точок змінюється залежно від функціонального стану людини. В дуже стомленої людини діаметр точки зменшується до 1 мм. Після відпочинку розмір активної точки (зони) збільшується і досягає 1 см. Максимальний розмір активної точки (зони) буває в стані емоційного збудження або при захворюванні людини. Своєчасний вплив на ці зони, зцілює організм за рахунок власних ресурсів.

До методів програмованого управляння психофізіологічним станом людини входять: фізіолого-гігієнічні та фармакологічні засоби. До фізіолого-гігієнічних методів відноситься: організацію раціональних режимів праці, оптимізацію професійного середовища, активний відпочинок, сбалансоване харчування, загартування. В межах фармакологічних засобів використовують вітаміни, адаптогени підвищують адаптацію організму до середовища), стимулятори центральної нервової системи, траквілізатори (знижують рівень емоційного реагування), ноотропи (покращують обмін у клітинах головного мозку), рослинні ліки (адоніс, бояришник, валеріана, жень-шень, звіробій, календула, меліса, м’ята перечна та інш.).

Застосування вище наведених методів регуляції психофізіологічного стану та оптимізації професійної діяльності працівників в професіях типу “людина-людина” сприяє формуванню позитивних емоційних станів та забезпечує оптимальний психофізіологічний стан життєдіяльності людини.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. Анохин. П.К. Эмоции. – Избр.труды. Философские аспекты теории функциональной системы. – М.: Наука, 1978, С. 311-335.

2. Ведяев Ф.П. Емоційно-стресові стани. - Київ, Здоров’я, 1979. с.53-55.

3. Вилюнас В.К. Основные проблемы психологической теории эмоций. Психология эмоций. Тексты. – М.: МГУ, 1984. – С.3-29.

4. Выготский Л.С. Сознание как проблема психологии поведения. Пол.собр.соч. Т. 1. М.: Педагогика. 1982 . С. 78.

10. Генкин А.А., Медведев В.И. Прогнозирование

психофизиологичесих состояний.-Л.:Наука, 1973. - 134 с.

12. Гремлинг С., Ауэрбах С. Практикум по управлению стрессом. –

СПб: Питер, 2002 -235 с..

16. Додонов Б.И. В мире эмоций.–К.- Политиздат Украины, 1987. – 140 с.

17. Кеннон В. Физиология эмоций. Л.: Прибой, 1927. – С. 120-128.

18. Киколов А.И. Умственный труд и эмоции. - М. Медицина, 1978. -

357 с.

19. Леонтьев А.Н. Деятельность, Сознание. Личность. – М.: Политиздат,

1975. – 304 с.

20. Марищук В.Л.,Евдокимов В.И. Поведение и саморегуляция человека

в условиях стресса.- СПб: Изд.дом «Сентябрь». 2001. – 260 с.

21. Мировский К.И., Шпаченко Д.И. Психофизиологическая

саморегуляция. – Ростов-на-Дону:ВВС СКВО, 1980. – 89 с.

22. Розенблат В.В. Проблемы утомления.- М. Медицина, 1961. - с.234- 240.

23. Рубинштейн С.Л. Ємоции, Психология ємоций / Под ред.

В.К.Вилюнас. – М.: МГУ, 1984. – С.152-161.

24. Селье Г. Очерки об адаптивном синдроме.- М., 1960. с.237-

280.

25. Симонов П.В. Что такое эмоции? – М.: Наука,1966. – 93 с.

26. Навакатикян А.О. Стресс и профилактика его неблагоприятного действия. - Киев, 1991. - с.20-23.

27. Небылицын В.Д. Психофизиологические исследования

индивидуальных различий. - М., 1976. - с.48-60.

28. Некрасов В.П. Методы психорегуляции. – М.:ФиС, 1986. – 32 с.

29. Немчин Т.А. Состояние нервно-психического напряжения. - ЛГУ, 1983. - 160 с.

30. Нестеровский Е.Б. Что такое аутотренинг? – М.:Знание. 1984. – 96 с.

31. Табеева Д.М. Руководство по рефлексотерапии. – М.- Л.:Медицина, 1982. – 560 с.