Проблеми підвищення продуктивності праці в Україні

РОМАНЕНКО Л.С.,

старший науковий співробітник

ЗАЙЦЕВА О.В.,

молодший науковий співробітник

Центр продуктивності Міністерства праці та соціальної політики України,

м. Краматорськ

Старі, ще не втрачені з часу соціалізму навички з контролю за продуктивністю праці можуть стати для українських підприємств основою побудови цілком сучасної системи управління

В умовах глобалізації, економічних реформ і лібералізації, мабуть, не існує іншого питання, якому сьогодні приділяється більше уваги, ніж конкурентоспроможність компанії та суспільства. Найбільш важливим чинником конкурентоспроможності є рівень продуктивності економіки і підприємства, оскільки продуктивність є також основним джерелом національного багатства і добробуту окремої особи, життєвих стандартів і якості життя взагалі. Крім того, продуктивність є універсальним і безкомпромісним робочим інструментом менеджерів, фахівців з організації праці та виробництва, економістів і навіть політиків³.

Продуктивність праці – це головний показник економічної ефективності виробництва, галузі й кожного підприємства. Виявлення резервів та шляхів підвищення продуктивності праці повинне спиратися на комплексний техніко-економічний аналіз роботи підприємства. Аналіз продуктивності праці дозволяє визначити ефективність використання підприємством трудових ресурсів і робочого часу.

Продуктивність в самому загальному значенні – це відношення кількості виробленої продукції (товарів і послуг) до витрат на її виробництво. Витрати можуть приймати форму не тільки праці, але й капіталу, енергії, матеріалів та інформації. Продуктивність праці є базовим показником використання трудових ресурсів на підприємстві, в галузі, в державі. Цей показник є підсумковим в аналізі діяльності менеджменту персоналу та визначає ефективність програм підвищення мотивації, навчання персоналу тощо.

Коефіцієнту продуктивності праці у СРСР приділялося дуже багато уваги. Доганяли і переганяли Америку ми саме за цим показником. Він входив до списку ключових даних, контрольованих радянською владою (що слабко впливало на ріст продуктивності). Нині ситуація прямо протилежна. Держкомстат не вважає цей показник основним, а державні діячі, включаючи президента, рідко його згадують, замінивши на економічний ріст.

У бізнесі, що виник після перебудови, продуктивність праці взагалі ніхто не вимірює. На старих підприємствах її рахують по звичці (ще не всі економісти з праці, що цим займались, пішли на пенсію), але користі від цього найчастіше ніякої. Принаймні, у щоденній роботі даний показник не використовується. Застосовують його зовсім не ті, кому він потрібен. Реальна роль цього показника прагне до нуля. Адже продуктивність – основний фактор для оцінки конкурентноздатності бізнесу. Ще одна причина використання показника продуктивності праці – одержання аргументу в суперечці з профспілками про зарплату.

За 2002-2008 роки, коли після десятиліття спаду економіка України почала зростати, фізичний обсяг ВВП збільшився на 67%, а чисельність зайнятих – лише на 4,5%. Виходить, що суспільна продуктивність праці за ці роки підвищилась в 1,617 разу і за рахунок її збільшення було отримано 97% приросту ВВП. Середньорічні темпи приросту продуктивності праці за 2000-2006 роки склали 7,1%, а середньорічної реальної заробітної плати – 18,2%, тобто в 2,56 разу більше. Одна з головних макроекономічних проблем нашої країни – низька продуктивність праці.

Відставання темпів зростання продуктивності праці від темпів зростання заробітних плат наводить до інфляції. Вирішити проблему можуть інвестиції в модернізацію виробництв і підвищення кваліфікації персоналу. Продуктивність праці в Україні складає лише 25% від продуктивності в 25 країнах Євросоюзу, при цьому цей же показник по відношенню до Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини – складає 44%. Проблема модернізації виробництва в Україні за роки незалежності особливо посилилась, це підтверджує показник середньорічних валових капіталовкладень до основних фондів за 17 років (1991-2007 років), який дорівнює 29,5% від цього показника в 1990 році.

Таким чином вирішення проблеми модернізації є пріоритетним напрямом для зростання продуктивності праці. Неможливість вирішення даної проблеми в сучасних умовах пояснюється небажанням вкладати великі засоби в нестабільну економічно і політично країну. Незначні інвестиції у виховану радянською «гігантоманією» промисловість України неспроможні вивести продуктивність на європейський рівень. При цьому виникає питання кваліфікації українських робітників та інженерів, чи готові вони працювати з принципово новим виробничим устаткуванням. Відповідь можна знайти у вищих технічних університетах країни і в більшості випадків негативна відповідь. Проблема в тому, що майбутні інженери мають можливість лише на книжках вивчати сучасне устаткування, на практичних заняттях в університетських лабораторіях їх в більшості випадків чекає антикваріат радянської епохи. Для вирішення проблеми низького рівня продуктивності праці слід вирішити два питання: питання політичної стабільності та питання відповідності освіти сучасним вимогам. Максимально вільна конкуренція – одна з основних вимог до держави для формування конкурентноздатного сучасного бізнесу.

Заробітна плата є основним джерелом формування доходів працівників та рівня добробуту населення, а також виступає як базовий стимул до праці. Проведені дослідження взаємозв’язку між заробітною платою та продуктивністю праці в промисловості України, а також порівняння одержаних результатів із даними інших країн дозволили зробити ряд висновків.

В українській промисловості спостерігається якісний зв’язок між середніми темпами зростання доходу підприємств та заробітною платою працівників, при цьому остання випереджує кількісно (за 1995-1999 рр. середньорічні темпи зростання продуктивності у промисловості України складали 6%, а заробітної плати – 14,6%). Однак виявлений зв’язок не є залежністю, що обумовлюється головним чином зростанням обсягів виробництва та інфляції та практично не пов’язується з рівнем продуктивності праці. На промислових підприємствах практично відсутня система вимірювання та аналізу рівня продуктивності праці, а існуючі системи матеріального стимулювання за основу приймають загальні результати економічної діяльності підприємства як для оплати праці керівників, так і рядових працівників. При цьому останні не в змозі безпосередньо вплинути на результат, що суттєво зменшує мотивуючу силу заробітної плати. Фінансовий успіх підприємства значною мірою залежить від ефективності маркетингових заходів та цінової політики, що часто призводить до зростання заробітної плати (основної та додаткової), яке не пов’язане із зростанням продуктивності. Така ситуація фактично відображає інфляційні процеси і не призводить до зростання реальної зарплати.

Основною формою оплати праці робітників залишається індивідуальна пряма відрядна оплата праці, крім того на багатьох підприємствах рівень заробітної плати працівників, які працюють за почасовою оплатою, напряму прив’язується до зарплати відрядників. У сучасних економічних умовах це обумовлює необґрунтоване зменшення зайнятості на рівні окремих підприємств.

Існує тенденція стримування підприємцями зростання заробітної плати за рахунок її тарифної частини, що викликане невпевненістю у стабільності досягнутих підприємством економічних результатів. Це призводить до фактичної втрати додатковою заробітною платою (преміями, надбавками) її стимулюючої ролі.

В той же час, з урахуванням чинного законодавства Уряд може впливати на процес формування заробітної плати тільки через участь у переговорному процесі при укладанні Генеральної та галузевих угод. Тому з метою збільшення стимулюючої ролі заробітної плати та посилення зв’язку між нею та досягнутим рівнем продуктивності праці необхідно:

1. Визначити зростання продуктивності праці як основний чинник та джерело зростання заробітної плати та матеріального стимулювання.

2. Запровадити систему державного моніторингу рівня продуктивності праці на усіх рівнях економіки, починаючи з рівня підприємства.

3. Рекомендувати розширення застосування почасової (на заміну відрядної) форми оплати для робітників основних виробництв.

4. Вимагати збільшення тарифної частини заробітної плати, що в свою чергу може бути досягнуте через розширення участі держави у нормуванні праці на підприємствах та у галузях економіки.

5. Розробити і запропонувати до використання систему рекомендацій щодо оптимізації кваліфікаційно-професійної диференціації заробітної плати працівників різних професійних груп та кваліфікаційних рівнів.

6. Рекомендувати до використання на підприємствах розроблені (в тому числі і на замовлення Мінпраці) методичні матеріали, пов’язані із регулюванням заробітної плати. Наприклад, Типове положення щодо матеріального стимулювання, Методику вимірювання та аналізу продуктивності праці тощо.

В Україні існує вільна конкуренція між виробниками товарів і послуг, але на ринку праці здорова конкуренція відсутня. Стрімке дорожчання і погіршення якості трудових ресурсів стає хворобою всієї нашої економіки. Вітчизняні підприємства все частіше вимушені імпортувати фахівців. У ситуації дефіциту якісного персоналу виникає замкнуте коло. Підприємство не хоче виучувати персонал, оскільки якісних фахівців найшвидше переманять конкуренти і само намагається переманити співробітників, тим самим напружуючи вартість кадрів. За роки незалежності Україна втратила свою головну конкурентну перевагу – дешеву і якісну робочу силу.

Подолання Україною економічної кризи можливо лише за умови підвищення ефективності суспільної праці. Слід зазначити, що питання результативності та ефективності людської діяльності завжди стояли в центрі уваги економічної теорії та господарської практики. В загальному розумінні в економічній теорії під ефективністю суспільного виробництва розуміють відношення результату діяльності (яким можуть бути обсяги і вартість виробленої та реалізованої продукції, величина доданої вартості, прибуток, і тому подібне) до витрат на його виробництво. Останні визначаються вартістю використаних економічних ресурсів (вартості людського капіталу, вартості природних ресурсів і вартості засобів виробництва). Відношення результату до витрат вважається економічною ефективністю.

Розвиток економіки, підвищення національного добробуту залежать від подальшого підвищення продуктивності. Національний доход, або валовий національний продукт (ВНП), у разі підвищення продуктивності збільшується швидше, ніж показники витрат. Зниження ж продуктивності призводить до інфляції, пасивного торговельного балансу, повільних темпів зростання або спаду виробництва та до безробіття. Така ситуація нині характерна для України. Рівень продуктивності праці у народному господарстві та промисловості країни є досить низьким. Останнім часом спостерігається тенденція до його зниження, і, згідно з розрахунками, він становить у промисловості приблизно 10 % від рівня продуктивності праці в США.

Як свідчить зарубіжний досвід, змінити таке становище можливо лише підвищенням продуктивності не тільки за рахунок оптимального використання ресурсів, а й створення рівноваги між економічною, соціальною та політичною структурами суспільства.

Схематично залежність результатів виробництва і ситуації в країні від низької продуктивності представлена моделлю “пастки” низької продуктивності (рисунок 1). Модель відображає причинний зв'язок між багатьма змінами і чинниками, які впливають на продуктивність. Ясно, що порочне коло бідності, безробіття та низької продуктивності може бути розірваний лише за допомогою збільшення продуктивності.

Підвищення продуктивності є вираженням загального економічного закону, економічною необхідністю розвитку суспільства і має такі цілі:

– стратегічну – підвищення життєвого рівня населення. За рахунок зростання продуктивності в країнах, що переходили до ринкової економіки, досягалося від 40 до 90% життєвого рівня;

– найближчу – підвищення ефективності діяльності галузей і підприємств, а також реальне зростання особистих доходів працівників.

Рисунок 1 – Модель “пастки” низької продуктивності

В умовах посиленої конкуренції на ринках товару, послуг і праці великого значення набуває підвищення продуктивності праці на підприємствах, яке виявляється передусім у збільшенні маси продукції, що виробляється в одиницю часу за незмінної її якості, або в підвищенні якості та конкурентоспроможності за незмінної її маси, що виробляється в одиницю часу та зменшенні затрат праці на одиницю продукції. Підвищення продуктивності праці означає, що затрати живої праці в продуктах зменшуються, а частка затрат уречевленої праці збільшується. При цьому загальна сума праці, яка міститься в кожній одиниці продукту зменшується. Зростання продуктивності праці сприяє скороченню часу виробництва й обігу товару, збільшенню маси і норми прибутку.

В Україні становлення ринкової економіки, створення конкурентоспроможної продукції, збільшення обсягу продажу можливо лише за умови ефективного використання ресурсів на кожному робочому місці, підприємстві, тобто глибокої реформи системи управління, виробництва і реалізації продукції, узгодженої з такими перетворювальними процесами, як приватизація, реструктуризація та адаптація до міжнародних стандартів. Зростання продуктивності також сприятиме підвищенню зайнятості.

Підвищення продуктивності праці завжди мало вирішальне значення для розвитку економіки країни. В Україні щодо підвищення продуктивності праці та в цілому й економіки є ще ряд невикористаних резервів та можливостей, а саме:

1. Суттєве розширення як чисельності, так і активності сфери підприємства.

2. Збільшення питомої ваги кінцевого продукту.

3. Проведення активного технічного переозброєння та реконструкції підприємств.

4. Застосування прогресивних технологій.

5. Використання сучасного обладнання.

6. Підвищення наукоємності продукції.

7. Зниження ресурсо - та енергомісткості продукції.

8. Підвищення кваліфікаційної підготовки виробничого персоналу.

9. Дотримання технологічної дисципліни та культури обслуговування.

10. Підвищення уваги до якості продукції у кожній ланці – від виробника до споживача.

11. Зниження рівня травматизму (особливо у вугільній галузі).

Ураховуючи першочергову важливість підвищення продуктивності праці для конкурентоспроможності підприємства, керівники і спеціалісти всіх рівнів повинні розробляти і впроваджувати програми управління продуктивністю. Ці програми на підприємстві охоплюють такі етапи:

1) вимірювання й оцінка досягнутого рівня продуктивності по підприємству в цілому і за окремими видами праці зокрема;

2) пошук та аналіз резервів підвищення продуктивності на основі інформації, одержаної під час вимірювання й оцінки;

3) розроблення плану використання резервів підвищення продуктивності праці, який повинен передбачати конкретні терміни і заходи щодо їх реалізації, фінансування витрат на ці заходи й очікуваний економічний ефект від їх упровадження, визначати відповідальних виконавців;

4) розроблення систем мотивації працівників до досягнення запланованого рівня продуктивності;

5) контроль за реалізацією заходів, передбачених планом і всією програмою, і регулювання їх виконання;

6) вимірювання й оцінка реального впливу передбачуваних заходів на зростання продуктивності праці.

Отже, управління продуктивністю праці на підприємстві – це фактично частина загального процесу управління підприємством, що охоплює планування, організацію, мотивацію, керівництво, контроль і регулювання. Ця робота грунтується на постійному аналізі співвідношення корисного ефекту від певної трудової діяльності, з одного боку, і витрат на цю діяльність, з іншого боку.

Велике значення підвищенню продуктивності праці надають на багатьох підприємствах України. Наприклад: ПАТ „Ново-Краматорський машинобудівний завод” м. Краматорськ; ВАТ „Краматорський хлібокомбінат” м. Краматорськ; ЗАТ „ШВЕЯ” м. Краматорськ; ВАТ „АрселорМіталл м. Кривий Ріг”; ЗАТ „КАУЧУК” м. Маріуполь; ТОВ Промислове підприємство „ЗІП”, м. Дніпродзержинськ; ЗАТ „АВК” м. Донецьк.

Закономірний характер підвищення продуктивності праці, не означає, що потрібний для народного господарства ріст продуктивності праці може бути досягнутий сам по собі. В умовах реалізації чинників ринкових відносин, зокрема, розвиток приватної власності, упровадження повного госпрозрахунку і самофінансування, оренди й орендних відносин, важливо знати, які фактори впливають на підвищення продуктивності праці, які з них гальмують його, які наявні шляхи і резерви росту. Тому при вивченні питань продуктивності праці необхідно розглянути всю сукупність факторів, шляхів і резервів росту продуктивності праці.

Фактори росту продуктивності праці – це ті рушійні сили, або причини, під впливом яких змінюється її рівень. В якості такої сили (факторів) виступає: технічний прогрес, удосконалення організації виробництва, управління працею тощо. Різноманіття конкретних шляхів і засобів досягнення більш високої продуктивності праці викликає необхідність розробки класифікації факторів росту продуктивності праці. Дія факторів росту продуктивності праці залежить від природних, суспільних, екологічних і матеріальних умов, у яких вони проявляють і реалізуються.

З огляду на сутність праці як на процес споживання робочої сили і засобів виробництва всі фактори, які визначають підвищення продуктивності праці, можна об'єднати в три групи:

– матеріально-технічні;

– організаційно-економічні, що характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;

– соціально-психологічні, що пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві та характеризують ступінь використання робочої сили.

Серед матеріально-технічних факторів важливу роль відіграє науково-технічний прогрес, який є основою всього суспільного виробництва і одним із основних елементів механізму ринку. Науково-технічний прогрес впливає на всі елементи виробництва – засоби виробництва, працю, його організацію та управління.

Технічний прогрес здійснюється за такими напрямами:

– впровадження комплексної механізації та автоматизації;

– удосконалення технології виробництва;

– хімізація виробництва;

– зростання рівня електроозброєності.

Підвищення рівня механізації виробництва здійснюється шляхом механізації ручних робіт, упровадження засобів малої механізації, комплексної механізації робіт на дільницях та в цехах. Автоматизація виробництва забезпечується впровадженням верстатів-автоматів, автоматизованого устаткування, автоматичних систем виробництва. На підприємствах України відсоток ручної праці значний, особливо на допоміжних процесах – транспортних, вантажно-розвантажувальних, ремонтних, на контролі тощо. Про низький рівень механізації та автоматизації цих процесів свідчить той факт, що частка робітників, зайнятих на цих процесах у загальній кількості робітників, становить приблизно 46%. Як наслідок, виникла диспропорція в механізації праці на різних виробничих дільницях.

Важливим засобом здійснення механізації виробництва є модернізація устаткування, тобто оновлення й удосконалення функціонуючого устаткування, незначні зміни його конструкцій. Це можна досягти шляхом збільшення потужності та робочих швидкостей устаткування, механізацією і автоматизацією допоміжних робіт (подача, зняття, транспортування і контроль виробів) та автоматизацією управління устаткуванням.

Модернізація тісно пов'язана з реконструкцією діючих підприємств. Для зростання продуктивності праці велике значення має удосконалення технології виробництва, яка включає технічні прийоми виготовлення продукції, виробничі методи, способи застосування технічних засобів і агрегатів. Основними напрямами удосконалення технології виробництва є впровадження нових методів обробки матеріалів, таких як хімічні, електроерозійні, ультразвукові тощо. Дедалі більше застосовуються надвисокі й наднизькі тиски і температури, струми високої частоти, інфрачервоні випромінювання та інші, надміцні матеріали тощо.

Хімізація виробництва є одним з ефективних напрямів технічного прогресу, який характеризується застосуванням прогресивних хімічних матеріалів і хімічних процесів. Хімізація виробництва вносить докорінні зміни в технологічні процеси, інтенсифікує, прискорює їх, поліпшує техніко-економічні показники виробничих процесів, використання сировини, сприяє підвищенню якості продукції. Синтетичні полімери застосовують не тільки як замінювачі дорогих та дефіцитних кольорових металів, деревини тощо, а й як нові конструкційні та технічні матеріали. Використання пластмасу в машинобудівній промисловості сприяє поліпшенню експлуатаційних властивостей машин, зменшенню їхньої ваги, поліпшенню зовнішнього вигляду.

В умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набуває такий фактор зростання продуктивності праці, як підвищення якості продукції, її конкурентоспроможності на ринку. Для зростання продуктивності праці, крім упровадження нової техніки, велике значення має максимальне використання діючих потужностей. Поліпшення використання засобів праці здійснюється за двома напрямами:

– екстенсивним – збільшення часу їх роботи шляхом скорочення простоїв, введення в дію не використовуваного устаткування, підвищення коефіцієнта змінності в раціональних розмірах, скорочення строків ремонту тощо;

– інтенсивним – поліпшення використання машин та устаткування за одиницю часу через упровадження прогресивних технологічних процесів.

Перехід до ринкових відносин має змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою ринкових регуляторів.

У сучасних умовах для впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу необхідно інвестиції спрямовувати насамперед на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, підвищувати частку витрат на активну частину основних виробничих фондів. Планування і регулювання капітальних вкладень здійснювалося в Україні без урахування процесу відтворення основних фондів і суспільного продукту. Віддавалась перевага новому будівництву на неосвоєних територіях. При цьому майже не відновлювався виробничий потенціал. Власне, планування відтворення основних фондів у країні не було. Наслідком такої політики стало те, що виробничий потенціал України через його технічне зношення і технологічну відсталість не відповідає вимогам часу, рівень зношення основних виробничих фондів становить понад 40%. Для промислово-виробничих фондів він перевищує 48%, а в будівництві досяг 61%. Тільки нині для планування відтворення основних фондів в Україні починають застосовувати моделі міжгалузевого балансу, за допомогою яких можна розрахувати на перспективу основні балансові показники відтворення капітальних вкладень з урахуванням демографічного прогнозу в кожному регіоні.

Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До цих факторів належать:

– удосконалення форм організації спільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації, удосконалення організації виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємствах (транспортної, інструментальної, складської, енергетичної тощо);

– удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, впровадження багатоверстатного обслуговування, розширення сфери суміщення професій і функцій;

– застосування передових методів і прийомів праці;

– удосконалення організації та обслуговування робочих місць;

– поліпшення нормування праці (впровадження технічно-обґрунтованих норм затрат праці, розширення сфери нормування праці);

– застосування гнучких форм організації праці;

– поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів;

– поліпшення умов праці;

– удосконалення матеріального стимулювання праці;

– удосконалення організації управління виробництвом шляхом удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, впровадження автоматизованих систем управління виробництвом.

В умовах ринкових відносин важливими заходами щодо удосконалення організаційних форм виробництва й управління можуть бути:

– приватизація державної власності;

– розвиток середнього і малого підприємництва;

– надання повної економічної свободи державним підприємствам;

– диверсікація виробництва;

– залучення іноземного капіталу для спільної підприємницької діяльності;

– розробка системи спеціальних пільг для орендаторів, кооператорів, спільного підприємництва тощо.

Соціально-психологічні фактори визначаються якісними характеристиками і соціально-економічним складом трудових колективів, підвищенням кваліфікаційного й загальноосвітнього рівня працівників, поліпшення соціально-психологічного клімату в трудових колективах, підвищенням дисциплінованості, трудової активності, творчої ініціативи працівників, удосконаленням методів мотивації та психологічного впливу тощо.

Водночас, для прискорення науково-технічного прогресу в Україні потрібна корінна зміна структурної й інвестиційної політики, спрямовуючи її в першу чергу на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, упровадження прогресивної технології та новітньої техніки, підвищення частки витрат на активну частину основних виробничих фондів – машини й обладнання. Це дозволить також суттєво скоротити частку ручної праці та тим самим прискорити ріст продуктивності праці.

У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників. Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва.

Перелік літератури

1. Синк Д.С. Управление производительностью: планирование, измерение и оценка, контроль и повышение: Пер. с англ./Общ.ред. и вступ.ст. В.И. Данилова-Данильяна. – М.: Прогресс, 1989. – 528 с.

2. Буряк П.Ю., Карпінський Б.А., Григор’єва М.І. „Економіка труда і соціально-трудові відносини”. – Київ, 2005.

3. Єременко В.О. Підвищення продуктивності: теорія, світовий досвід, шлях України. Видавництво Центру продуктивності Міністерства праці та соціальної політики України. – Краматорськ, 2000. – 397 с.

4. Прокопенко И.И. Управление производительностью: Практическое руководство: Пер. с англ. – Киев: „Техника”, 1990. – 319 с.