Економічні науки / 13. Регіональна економіка

К.е.н. Січко С.М.

Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського,Україна

СУЧАСНА ПАРАДИГМА УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ

Категорія «функція управління» посідає одне з центральних місць серед основних категорій науки управління. Функції управління − це обґрунтовані специфічні види управлінської діяльності, що мають єдність мети, характер виконуваних робіт і операцій. Вони розкривають суть і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях.

Суть виробництва загалом і управлінська діяльність зокрема залишається однаковою при виробництві різних видів матеріальних благ і розкривається в таких основних функціях: планування, організація, координація, стимулювання, контроль, облік і аналіз. Але зміст виробництва і управління залежно від специфіки керованого об’єкта і особливостей соціально-економічної системи змінюється і в кожному конкретному випадку буде різним. Отже, і земельним ресурсам як специфічному об’єкту управління властивий свій зміст і, відповідно, основні (загальні) і конкретні (специфічні) функції. Удосконаленням системи управління земельними ресурсами займалися багато вчених і практиків: Ю.Д. Білик, В.Г. В’юн, В.П. Галушко, Г.Д. Гуцуляк, В.В. Горлачук, А.С. Даниленко, А.М. Третяк, О.І. Шапоренко та ін.

Так, О. І. Шапоренко [4] представляє зміст управління земельним фондом як п’ять великих блоків: інформаційне забезпечення, прогнозування і планування організації території, проектування організації території, оперативна діяльність, контроль за використанням і охороною земель. На думку вчених [3], зміст управління земельними ресурсами має два боки: внутрішній і видимий зовнішній.

Проблему управління землекористуванням необхідно розглядати як самостійне і цілісне соціально-економічне, базисне явище. Управління земельними ресурсами, як і будь-який інший вид управління, є властивістю складноорганізованої системи. Воно здійснюється багатьма засобами, є предметом вивчення багатьох наук і має наступні аспекти: політичний, який забезпечує виконання соціально-політичних, економічних та екологічних завдань держави з раціонального використання земельних ресурсів; адміністративно-управлінський, пов’язаний з формуванням системи державних і муніципальних органів управління земельними ресурсами, визначенням їх компетенції, організацією виконання ними взаємоузгоджених функцій; правовий, який забезпечує раціональне використання і охорону земель на підставі правових норм, закріплених у законодавчих актах; науковий, пов’язаний з розробкою науково обґрунтованих рекомендацій щодо управління земельними ресурсами з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу; економічний, який визначає умови ефективного використання земель; упроваджувальний, пов’язаний з розробкою і здійсненням економічних, соціальних та інших важелів, стимулів і заходів щодо раціонального використання і охорони земель. Тому управління земельними ресурсами є результатом певного поєднання об’єктивних і суб’єктивних чинників.

Одночасно земля, як природне тіло, розвивається за своїми законами, внаслідок чого вона чинить певний вплив на форми і методи управління. Тому при виконанні функцій управління необхідно враховувати основні властивості землі (простір з його рельєфом, що утворює форму поверхні землі; ґрунт з її родючістю; природну рослинність; гідрографічні і гідрогеологічні властивості землі, ґрунт з його характеристиками, техногенні чинники) в комплексі з економічними умовами розвитку території. Крім того, управління земельними ресурсами має комплексний характер, оскільки торкається інтересів багатьох суб’єктів земельних відносин. Це потребує від органів управління системного підходу до формування процесу використання і охорони земельних ресурсів, пов’язувати рішення організаційно-технологічних умов з можливими еколого-економічними наслідками.

Таким чином, в основі управління земельними ресурсами лежать загальні економічні закони, властиві будь-якій формації, враховуючи еколого-соціальний аспект змісту поняття землі і закони природи. Крім того, в основі будь-якої управлінської системи повинні лежати власні закони і закономірності, без яких не було б управління як системи. Реалізація соціально-економічного та екологічного аспектів виступає внутрішнім глибинним боком змісту управління земельними ресурсами. Зовнішній видимий бік змісту управління - це сукупність планово-економічних, організаційно-господарських, технічних і правових заходів держави з управління землею.

Принцип системного методологічного підходу обумовлює необхідність розглядати зміст і функції управління земельними ресурсами не лише з позиції їх внутрішнього і зовнішнього боків, але й в організаційно-структурному плані. На кожній ієрархічній сходені органів системи управління управлінська підсистема повинна мати свій зміст, основні (загальні) і конкретні (специфічні) функції, права і обов’язки з управління земельними ресурсами.

Управління земельними ресурсами має комплексний характер, оскільки торкається інтересів багатьох суб’єктів земельних відносин. Це потребує від органів управління застосування на рівні суб’єкта України системного підходу до формування процесу використання і охорони земельних ресурсів, узгодження організаційних та економічних рішень із можливими еколого-економічними наслідками.

При управлінні земельними ресурсами повинні дотримуватися інтереси як держави і органів влади, так і громадян і юридичних осіб з приводу володіння, користування і розпорядження землею. Але, як показує практика розвинених країн, пряме організуюче начало у формуванні і управлінні земельними ресурсами завжди повинне належати державі, оскільки органи влади приймають нормативно-правові акти, пов’язані з раціональним використанням і охороною земель.

В той же час органи влади впливають на громадян і юридичних осіб, дії яких виходять за межі земельного законодавства з приводу володіння, користування і розпорядження землею, у такий спосіб обмежуючи інтереси якоїсь сторонни [3]. У зв’язку з цим управління земельними ресурсами повинне, в першу чергу, розглядатися з точки зору суспільства, держави та її органів управління, а в другу – з точки зору конкретного суб’єкта земельних відносин.

Професор В.П. Галушко [2] стверджує, що нині створення системи державного управління земельними ресурсами − основна задача, розв’язання якої дозволить навести лад на землі і створити чіткий механізм регулювання земельних відносин.

Виходячи з такого твердження, предметом управління стає формування процесів використання землі, які в межах певної території забезпечують усе різноманіття потреб його жителів, що приводять до різноманіття способів використання земель, які підлягають управлінню.

До таких способів можна віднести:

- територіальну організацію використання землі;

- інженерне забезпечення процесу використання земель (інженерні комунікації);

- формування правового режиму земель (речового права обтяження);

- напрями і види ефективного і раціонального використання землі;

- охорону і контроль за дотриманням особливого режиму землекористування;

- заходи, які впливають на статус і стан земель і вжиті поза управлінням земельними ресурсами та інші.

На створення і функціонування системи управління не меншою мірою, ніж об’єкт і предмет, впливають мета і задача управління, які формуються суспільством у короткий час з урахуванням стану об’єкта і предмета управління. Проте сформовані мета і задача управління за їх реалізації можуть коригувати об’єкт і предмет управління.

Метою управління земельними ресурсами є їх раціональне, ефективне використання і охорона, які припускають охорону прав держави, юридичних осіб і громадян на земельні ділянки та інші об’єкти нерухомого майна, відтворення родючості ґрунтів, збереження і поліпшення довкілля.

Завдання управління земельними ресурсами на кожному територіальному рівні підрозділяються на завдання законодавчих і виконавчих органів влади. У зв’язку з різним цільовим використанням земель діяльність галузевих міністерств, відомств і установ з управління земельними ресурсами характеризується системою як загальних, так і спеціальних функцій [1].

До основних задач державного управління земельними ресурсами можна віднести [1]:

- наділення органів управління політичними і організаційно-регламентованими функціями, що забезпечують ефективний розвиток суспільства;

- забезпечення взаємоузгодженості рішень органів державного управління;

- регулювання державними актами фінансової і природоохоронної діяльності суб’єктів земельних відносин;

- забезпечення соціально-правового захисту суб’єктів земельних відносин;

- формування сприятливих умов для підприємництва і прогресивного розвитку суспільства;

- поліпшення використання і охорони земельних ресурсів;

- створення правових, економічних і організаційних передумов для різних форм господарювання на землі.

Література:

1. Варламов А.А. Научные основы земельной кадастра. Учебное пособие / А.А. Варламов, В.А. Гавриленко и др. – М.: ГУЗ, 2000 — 104 с.

2. Галушко В.П. Формування ринку земель в Україні / В.П.Галушко, Ю.Д. Білик, А.С.Даниленко та ін. – К.: Урожай, 2006. – 280 с.

3. Горлачук В.В. Управління земельними ресурсами / В.В.Горлачук, В.Г.В’юн, А.Я. Сохнич. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. – 316 с.

4. Шапоренко, О.І. Управління станом і використанням сільськогосподарських земель у регіоні / О.І. Шапоренко. – Донецьк: Норд Прес, ДонДУУ, 2004. – 503 с.