Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

1941 РІК: ПРИЧИНИ ПОРАЗОК ПАРТИЗАНСЬКОГО РУХУ.

Із 3,5 тисяч партизанських загонів і диверсійних груп, які залишили в тилу ворога, на середину 1942 р. діяло всього 22. Було знищено 99,4% всіх загонів. У більшості випадків ні про яку серйозну шкоду окупантам, від дій цих швидко зліквідованих загонів не можна вести мови.

Однією з важливих складових краху партизансько-підпільного руху 1941 р. стало панування концепції «наступальної війни». Адже ще у 1920-ті – початку 1930-х рр. партизанам приділялася значна увага. Створювалися партизанські школи, бази, закладалися таємні склади тощо. Але, як пізніше свідчив один з керівників партизанського руху І.Старинов, аналізуючи причини катастрофи: «у 1933 році перемогли прихильники теорії війни на чужій території». І, відповідно, «були репресовані повністю всі партизани-підпільники-диверсанти». Вціліли майже виключно ті, хто напередодні війни знаходився поза межами СРСР. Більше того, у всіх військових навчальних закладах були ліквідовані курси партизанської і диверсійної справи [1, c.24].

Як наслідок: бази було ліквідовано, всі вибухові запаси передані регулярній армії, а декілька десятків тисяч іноземних гвинтівок і карабінів, разом із кулеметами і набоями до них – просто знищено. І.Старінова на початку війни призначили першим керівником Оперативного навчального центру Західного фронту – партизанської школи. Втім, на 14 липня 1941 р. стан справ у «школі диверсантів» був таким: «Спеціалістів з партизанської тактики і техніки на пункті немає, техніки теж немає, але загони формуються, людям ставлять конкретні завдання, – знищувати фашистських солдатів і офіцерів, руйнувати різноманітні воєнні об’єкти і залізні дороги, заважати роботі зв’язку». Коли ж Старинов цілком логічно запитав, а чи вчать майбутніх партизанів-диверсантів, як саме все це слід робити? Відповідь була досить показовою: «Ну! Самі зрозуміють!».

Начальник пункту Кутєйніков свідчив: «Зі зброєю біда… Гвинтівок не вистачає, кулеметів немає, навіть ручних гранат не назбираєш… Тут жодної живої душі немає, яка б хоч би трохи розумілася на цій самій підривній справі!» [2, с.28-29].

Підкреслимо, це відбувалося у спеціальній партизанській школі через три тижні після початку війни. Немає зброї, інструкторів і панує переконання, що люди там, за лінією фронту, якось самі в усьому розберуться. Загалом на все навчання відводилося всього 60 годин, що в 15 разів менше, ніж на початку 1930-х рр. у партизанських школах, які потім були ліквідовані.

Інший партизанський керівник – П.Пономаренко, який очолив Центральний штаб партизанського руху, теж наголошував на величезній шкоді, яку нанесла «шапкозакидальна» передвоєнна доктрина: «Помилкові і неправильні установки Сталіна, що при нападі на нас ми будемо воювати виключно на чужій території, призвели до того, що вся робота щодо узагальнення досвіду партизанської війни в минулому, з розробки відповідних мобілізаційних документів була згорнута. Це збільшило труднощі організації партизанського руху на початковому періоді війни».

Однак, думаємо, що справа тут не тільки і не стільки у перемозі прихильників виключно наступальної війни. Насправді проблема значно глибша. Й.Сталін, ввергаючи країну в масштабні соціальні експерименти: колективізація, розкуркулювання і т. ін., що загалом коштувало життя мільйонам людей, разом із тим не міг не усвідомлювати й масштаби незадоволення його політикою, що могло викликати акції у відповідь.

Причому, повстанський рух в Україні, спрямований проти радянської влади дійсно мав місце. Так, тільки за перші місяці 1930 р. було здійснено понад 1500 терористичних актів проти представників радянської влади на селі. Приміром, у селі Красносєльє на Кіровоградщині загинув так званий «двадцятип’ятитисячник» робітник заводу «Красний Профінтерн» Б.Будзинський, на Полтавщині селяни вбили голову Комаровської сільради О.Проценка і голову артілі М.Полякова тощо [3, с.259].

Показово те, що робилися спроби надати цьому руху спротиву організованого характеру. Так, на Сумщині на базі об’єднання невеличких повстанських груп отаманів Клітки, Федини та Сусіденка готувалося масове народне повстання. Підпілля охопило своєю діяльністю 49 населених пунктів, було створено повстанські осередки у селах: Саї, Поділки, Беєво, Зеленівка, хутір Московський, хутір Хорол тощо. Заготовлялася зброя, велася агітація серед населення, а також бійців і навіть молодших командирів Червоної армії, здійснювалися терористичні акти проти партійного активу. Лідери повстанців намагалися встановити контакт із подібними організаціями в інших регіонах – зв’язкові були відправлені на Полтавщину тощо. Провалилося підпілля наприкінці 1930 р. через неорганізований вибух селянського гніву [4, с.74-79].

Отже, в умовах масового народного незадоволення вчити диверсантів, підпільників, готувати людей до таємної боротьби, дійсно, було не логічно. Адже не існувало жодних гарантій, що набутий досвід не буде використовуватися у боротьбі не з теоретичним потенційним противником (з яким до того ж збиралися битися виключно на його території), а, навпаки, саме із радянською владою.

Й.Сталін максимально негативно, із великою підозрою та недовірою ставився взагалі до будь-яких проявів самоорганізації мас. Так, офіційна постанова ЦК ВКП(б) про організацію боротьби у тилу ворога була видана лише 18 липня 1941 р. Це в той момент, коли німці захопили вже третину території України, майже всю Білорусь, Прибалтику, Молдавію. Український штаб партизанського руху взагалі розпочав свою діяльність лише з 20 червня 1942 р. Тільки коли стало зрозумілим, що війна швидкою вже аж ніяк не буде, і коли ворог вже захопив величезні території, тільки тоді, під тиском об’єктивних обставин, почали аврально, швидкоруч створюватися партизанські загони та підпільні групи. В умовах стрімкого наступу німців і, відповідно, гострого браку часу, зрозуміло, що більшість «партизанів» та «підпільників» не встигли пройти аж ніякого військового вишколу. У підпіллі залишилася величезна кількість випадкових, неперевірених людей, абсолютно не готових для боротьби у ворожому тилу.

Причому абсолютна негнучкість командно-адміністративної системи рельєфно проявилася і у цьому процесі. Залишали у підпіллі у повній відповідності із принципами бюрократичного керування. Членами і керівниками партизанських загонів призначалися (нерідко саме так – у наказовому порядку) голови колгоспів, передовики виробництва, представники партійно-господарського активу та інші подібні кадри. Все це були люди, яких відмінно знало місцеве населення. Їх портрети друкувалися у газетах, вони часто виступали перед населенням на безлічі мітингів, нарад, засідань, святкувань тощо. Зрозуміло, що вірогідність провалу у такому випадку збільшувалася астрономічно. Достатньо було однієї-єдиної випадкової зустрічі із людиною, ображеною на радянську владу, яка б впізнала колишнього партійного функціонера й видала б німцям.

Ситуацію ускладнювало також і те, що іноді у повній відповідності із перевіреними методами керування місцеві начальники намагалися «перевиконувати» плани створення партизанських загонів. Так, пізніше в історіографії фігурувала цифра у 23 підпільні обкоми, 688 міськкомів і райкомів, створених на території України. Але більшість із них існували тільки на папері. Там же, де брали кількістю, страждала якість.

Також, серйозного удару по підпіллю нанесло й те, що нерідко вся діяльність щодо формування «диверсійних» груп відбувалася в атмосфері практично повної відсутності конспірації. Приміром, у липні 1941 р. у Миколаїв прибув із Ленінграду капітан НКВС В.Лягін – з метою організації підпільних груп. Втім, «організатор», судячи із усього, дуже слабко розумів своє завдання.

Так, капітан при підготовці кандидатів у підпілля інструктував і «перевіряв на відповідність» спочатку кожного окремо, а потім зібравши всіх разом. Підкреслимо: зібравши всіх разом. Як наслідок, всі члени підпільних груп знали один одного в обличчя, чули завдання, паролі, явки і т.ін. Зрозуміло, що така «конспірація» непомірно збільшила вірогідність провалу. Адже відтепер провал однієї людини став провалом всієї організації. Як наслідок, із залишених в Одеській області 28 партизанських загонів на 1 березня 1942 р. вже не діяв жоден. Із 5 загонів НКВС у Миколаївській області діяв лише один тощо [5, с.127, 130].

Загалом, брак кваліфікованих кадрів значно послабив партизанський рух. Наприкінці 1941 р. лише 15% партизанів пройшли хоч якусь підготовку. Решта, кого залишали або відправляли у тил до німців, були зовсім неготовими до підпільної боротьби. Їх відправляли у бій після коротких і не завжди адекватних «інструктажів»

Окрім того, через припущені грубі помилки при евакуації значна частина документів щодо організації партизанського опору потрапила до рук ворога. Як свідчить повідомлення про діяльність айнзатцгруп поліції безпеки і СД в СРСР за жовтень 1941 р.: «У Миколаєві були виявлені списки членів Комуністичної партії і співробітників НКВД. Крім того, були захоплені інструкції з організації і діяльності партизанських загонів і диверсійних груп» [6, с.29].

Цей випадок був далеко не поодиноким. Приміром, у будинку НКВС в Лубнах був виявлений «Організаційний план партизанів для Лубен і прилеглих районів». Детальний опис планів партизанської боротьби, місцевостей розгортання підпільної діяльності, місцезнаходження штабу і т.ін. – вся інформація опинилася у руках фашистів, що максимально спростило їм ліквідацію радянського підпілля.

Зазначимо також, що не тільки Й.Сталін помилявся на початку війни, як пізніше його звинувачував П.Пономаренко. Дорогою ціною заплатили партизани також і за переконання самого керівника партизанського штабу, щодо можливості їх жити на самозабезпеченні.

Брак зброї і боєприпасів став справжнім бичем для партизанів. Серйозним обмеженням їх активності. В той час як позиція керівників руху була однозначною – повне самозабезпечення (хіба що окрім рацій і мін). Пономаренко направив навіть спеціальну директиву фронтовим штабам партизанського руху: «По-перше, партизанські загони повинні, і мають для цього всі можливості, забезпечити себе за рахунок противника. Партизани, якщо в них немає в достатній кількості зброї, боєприпасів й іншого спорядження, повинні добути все це у бою…» І навіть: «Не можна привчати загони вимагати і покладатися на забезпечення тільки з центру і цим заохочувати безтурботність у загонах».

Дуже непокоїла Пантелеймона Кіндратовича «безтурботність» партизанів. Такі погляди розділяли і більшість як воєначальників Червоної армії, так і партійних функціонерів, від яких напряму залежала доля партизанів і підпілля. Такі «керівники» взагалі всю війну були впевнені, що ніякої особливої тактики і стратегії партизанської справи немає і бути не може. Питання ж забезпечення партизанів набоями і вибухівкою вони називали «шкідливим базіканням». Так, Л.Мехліс прямо звинувачував партизанів у «утриманських настроях».

А Л.Каганович, коли до нього звернувся І.Старинов щодо питання забезпечення партизанських загонів у Криму, відрізав: «Я милостиню не подаю» і відмовився продовжувати бесіду [7, с.180].

Результати не забарилися. На початку 1942 р. командуючий партизанським рухом у Криму О.Мокроусов розпачливо повідомляв у центр: «Продуктами харчування загони 5-го району при мізерних пайках забезпечені на 10 днів, а 3-го і 4-го не мають їх узагалі, 18 чоловік уже померли від голоду, ще 30 – конають. У всіх загонах немає медикаментів й хірургічних інструментів... Зброї та боєприпасів зовсім немає лише в другому районі. Але зовсім немає протитанкових гранат, мін, вибухівки…» [8, с.157-158].

Десятки людей у партизанських загонах вмирали навіть не від рук ворога – від голоду. Були абсолютно відсутні гранати, міни, вибухівка, а загони другого району були змушені воювати ще й зовсім без зброї. В цей же час від них вимагали неможливого – активних бойових дій з ворогом.

Як наслідок, з третього району у повному складі дезертирував Тельманський загін. Дехто з колишніх партизанів не пробачив радянській владі смертей від голоду своїх товаришів, перейшов на службу до німців. Розбіглися по домівках Фрайдорський, Лариндорфський, Карасубазарський, Красноперекопський загони. Це сотні бійців, які могли б багато шкоди нанести окупантам. По домівках розходилися беззбройні, часто поранені, вмираючи від голоду люди, фактично кинуті напризволяще. Зраджені воєнними високопосадовцями.

Недооцінка значення диверсантів і партизанів, ігнорування їх потреб у зброї, вибухівці, медикаментах призводили до вкрай низької ефективності їх роботи, що у кінцевому підсумку прямо грало на руку окупантам. Приміром, вже по війні партизанський командир М.Дука згадував, як під час одного вдалого бомбардування залізничної станції декільком літакам, скинувши декілька тисяч бомб, таки вдалося пошкодити полотно, знищити ешелон і зупинити рух потягів на чотири години. Всього на чотири години. Після чого німцям вдалося повністю ліквідувати всі пошкодження. Уявіть, підкреслював партизан, скільки ж десятків, а то і сотень потягів могли б знищити підривники-диверсанти тією ж самою кількістю вибухівки, яка містилася у скинутих авіаційних бомбах.

Втім, коефіцієнт корисної дії підпільників мало цікавив військову верхівку. Домінувало ставлення до партизанів як до чогось другорядного, малопотрібного, допоміжного.

Таким чином, на початковому етапі війни партизанський і підпільний рух не зміг стати потужною силою, створити реальну загрозу ворожим тилам, а окремі вдалі відплатні акції не перетворилися у системні дошкульні удари по ворогу. Найменше винні у цій ситуації власне залишені у ворожому тилу підпільники. Більшість із них виконала свій обов’язок до кінця. Загибель тисяч рядових бійців і, як наслідок, практично повна ліквідація радянського підпілля стала розплатою за панівну концепцію «війни на чужій території», а також і закономірним фіналом багаторічної боротьби Й.Сталіна із власним народом.

Література:

1. Старинов И. Пройти незримым. – М.: Молодая гвардия, 1988. – 271с.

2. Там само.

3. Історія УРСР у 8-ми томах / ред. А.Г.Шевелев та ін. – К., 1977. – Т.7. УРСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу (1941-1945 рр.). – 536 с.

4. Іванущенко Г. Хутір Жовтоніжки – історія без продовження // Визвольний шлях. – 2004. – №5. – С.74-79.

5. Горбуров Є.Г., Котляр Ю.В., Шитюк М.М. Повстансько-партизанський рух на Півдні України 1917-1944 рр. – Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. – 340 с.

6. Косик В.М. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941-1942). Т.2 / Упорядкування В.Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крипякевича НАН України; Львівський державний університет ім. І.Франка, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України, 1998. – 384 с.

7. Старинов И. – Вказана праця.

8. Горбуров Є.Г., Котляр Ю.В., Шитюк М.М. – Вказана праця.