Філологічні
науки/8. Українська мова і література
Пойдіна М.В.
Луганський національний
університет імені Тараса Шевченка, Україна
Образи жінок в
українській драматургії
останніх
десятиліть ХІХ століття
Питання про
специфіку образу жінки в художній літературі видається надзвичайно важливим на
тлі усе більшого зростання актуальності гендерних студій у сучасній культурі. В
українській драматургії останніх десятиліть ХІХ століття, що є новим етапом в
історії вітчизняного письменства, з’являються образи героїнь, які повною мірою
репрезентують національний характер, увесь спектр соціальних явищ, які мали
місце в українській пореформеній дійсності.
Мета роботи
полягає у спробі окреслити як традиційні, так і нові для української
драматургії образи жінок, змальованих у творах І. Франка,
М. Кропивницького, М. Старицького.
В українській
літературі ХІХ століття склалася певна традиція у змалюванні жіночих образів.
Аналізуючи образи героїнь повістей Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомаров
виділяє два типи жіночого характеру. До першого типу він відносить героїнь, які
“знаходяться під впливом долі”, яким властиві мрійливість, ніжність,
поетичність, здатність на глибоке, сильне почуття, а разом із тим, і певна
меланхолійність, слабкість волі (”Маруся” з однойменної повісті) [1, 202–204].
На противагу першому типу, постає
активний, навіть вольовий характер, здатний перемагати життєві обставини (Ївга
з повісті ”Козир-дівка”) [1, 204–205]. На наш погляд, найяскравіші образи
героїнь, змальовані вітчизняними письменниками ХІХ століття, у цілому
вкладаються в межі окреслених М.Костомаровим типів жіночого характеру.
Здебільшого це образи жінок-селянок, соціально зумовлені характери, адже
традиційною для української літератури залишалась сільська тематика.
Традицію
змалювання образу жінки, започатковану українськими письменниками першої
половини ХІХ століття, продовжують драматурги 70–90-х рр., зокрема
М.Кропивницький. У драмі “Дай серцю волю, заведе в неволю” він створив образ
чесної, працьовитої, рішучої, здатної боротися за своє щастя дівчини Одарки,
чим поповнив галерею образів жінок і дівчат в українській літературі. Вона має
схожі риси вдачі і з Наталкою Полтавкою, героїнею однойменної п’єси
І.Котляревського. Поетична натура Олени
(“Глитай, або ж Павук” М.Кропивницького) й Оксани (“Доки сонце зійде,
роса очі виїсть” М.Кропивницького) нагадує образи героїнь з української
народної творчості. Наділені найкращими рисами, ці героїні, як і Катря з драми
“Не судилось” М.Старицького, стають жертвами чужої злої волі, гинуть, не маючи
сили протистояти життєвим обставинам. Отже, постаті жінок у цих творах змальовані
зі справжнім співчуттям до їх долі. Певною мірою ідеалізуючи своїх героїнь,
автори спонукають читача (глядача) зрозуміти і виправдати кожен їх крок.
Новий погляд
на особистість жінки, її роль у суспільстві сформувала доба зламу ХІХ–ХХ
століть, яка привнесла в українську літературу нові модерністські тенденції.
Слід зауважити, що ці зміни накреслюються вже у творчості митців 70–90-х рр.
ХІХ ст., зокрема у п’єсах І. Франка, М.Старицького, М.Кропивницького.
Поряд із
традиційними жіночими характерами у драмах М.Кропивницького бачимо новий тип
героїні – жінки, яка починає активно шукати своє місце в суспільстві, гостро
сприймає несправедливість та вважає своїм обов’язком протистояти їй, прагне
самореалізації. Саме такою є Олеся з однойменного твору драматурга. Подібний
образ не є одиничним в українській драматургії останніх десятиліть ХІХ ст. –
початку ХХ ст. З образом Олесі споріднена Соня, героїня другого плану в комедії
І. Карпенка-Карого ”Хазяїн”.
Новаторським
для української літератури стає образ Марії Лучицької у драмі М.Старицького
“Талан”. Це один із перших у вітчизняній драматургії образів жінки –
представниці творчої інтелігенції. Образ Лучицької порушує проблему вибору між
особистим щастям і служінням мистецтву, яку можна розглядати вже як вияв передмодерністських тенденцій.
Незаперечним
новаторством позначені постаті героїнь у п’єсах І. Франка, насамперед
образи Анни у драмі ”Украдене щастя” й Марусі в одноактній п’єсі ”Кам’яна душа”. Ці образи демонструють нові
підходи до розкриття психологічного стану, нову концепцію жіночого характеру.
Обидві героїні у пошуках особистого щастя кидають виклик суспільній моралі,
наважуються на вчинки, що не можуть оцінюватися однозначно. І Маруся, І Анна –
позбавлені ідеалізації складні, суперечливі особистості. Якщо Маруся (з огляду
на можливості обраного автором жанру) змальована дещо схематично, то образ Анни
має складний психологічний малюнок. Героїні властива ”розшарпаність” душі [2,
7], що передається, зокрема, за допомогою підтексту.
Отже, у
п’єсах “Талан” М.Старицького, “Олеся” М.Кропивницького, “Хазяїн” І.
Карпенка-Карого, “Украдене щастя” та “Кам’яна душа” І.Франка ми знаходимо цілу
галерею новаторських, не схожих на попередню традицію жіночих образів.
Література:
1. Костомаров М. Обзор сочинений, писанных на
малороссийском языке / Микола
Костомаров // Історія української літературної критики та літературознавства :
хрестоматія : у 3 кн. / за ред. П.М.Федченка. – К. : Либідь, 1996. – Кн. 1. – С. 194–211.
2.
Мороз Л. Драматургія Івана Франка / Лариса Мороз // Дивослово. – 1996. –
№ 5-6. – С. 3–8.